"Якщо я порахую до 10, тоді стане легше": психотерапевтка про те, як ПТСР проявляється у дітей

Пані Інно, розкажіть що таке ПТСР та за яких умов виникає

ПТСР - це безпосередня зміна у житті дитини чи людини, як пов'язана з емоціями, думками, поведінкою після пережитої травми. Дуже важливо відрізняти реакцію на стрес і ПТСР, який зазвичай проявляється і триває понад місяць. ПТСР має важливу ознаку - поява інтрозивних думок. Вони з'являються від гострого стресу чи від просто стресу.

Зазвичай ці думки - це спогади про подію. Тобто дитина постійно повертається до події, яка з нею сталася, яка її травмувала. Це відбувається у вигляді нічних жахів на тему травми, проговорювання тієї події, програвання у грі такого досвіду. 

Ще важливі ознаки це збудження, надмірна емоційність, гіперактивність, якщо вона йде у комплексі з іншими ознаками. Так само уникаюча поведінка, уникнення місць, ситуацій, відмова розмовляти про те, що відбулось, відмова від захоплень, кола спілкування. Також може бути відмова від навчання, порушення сну, людина стає дуже конфліктною, в неї погіршуються стосунки з оточенням.

Може бути що дитина дружила з певною групою дітей, які асоціюються з подією, вона відмовляється з ними дружити. У підлітків агресивна поведінка, безладне статеве життя, зловживання психотропними речовинами. До цього можуть бути супутні психічні порушення. Дитина може мати ознаки депресії, тривоги, панічні атаки, розлади харчової поведінки. Якщо говорити ще про підлітків, то часто трапляється, що діти мають різні форми самокаліцтва, самоушкодження - порізи, роздряпування, суїцидальні думки чи наміри.

Як батькам зрозуміти, що у дитини цей розлад, які симптоми й побачити перші червоні прапорці?

Існує 5 важливих факторів, які означають, що дитині треба допомогти. Батьки або вчителі - це перші люди, які можуть надати першу допомогу. Якщо ми виділяємо якусь стратегію й рекомендації для батьків, то нам треба формувати у дітей навички долати труднощі. Якщо у дитини є досвід справлятися з певними викликами, це дуже добре. Важливо, щоб у дитини була відсутня гіперопіка. Якщо дитину гіперопікають, то скоріше за все, вона буде мати більший вплив стресу. Якщо ж дитина бігає на вулиці, навіть мала конфлікти з однокласниками та була в цьому стійка, тоді тут вона мусить справлятись.

Важлива також система переконань людей, які оточують дитину. Якщо поруч з дитиною є батьки, які мають депресивний стан, незібрані, не мають можливості відновити ресурс, підтримують бачення, що все погано, то таке мислення буде дуже впливати на дітей. Особливо маленьких, які дуже опираються на дорослих.

Тому батькам важливо бути в ресурсі, бути опорою, тоді швидше за все, усе завершиться добре. Тобто спершу нам варто допомагати собі. Ми говоримо про правило кисневої маски: якщо батьки не в ресурсі, то і дитина буде не в ресурсі, залишиться одинокою.

Дуже важливо, щоб у сім'ї були ці люди, які будуть давати дитині перебувати у базовому дитячому світі. Одна з найважливіших ідей у нашому Фонді - це, щоб у дітей було дитинство, мала до кого прийти, могла гратися у хованки, козаки-розбійники.

Дуже добре, якщо батьки й вчителі облаштували в укриттях якісь іграшки, щоб діти могли гратися та сміятися. Не варто змушувати дітей замовкати "бо зараз тривога". Для цього треба мати ресурс. А як цей ресурс відновлювати вже варто питати у спеціалістів, наставників. Також дуже важливо, щоб дитина налагоджувала соціальне життя, влаштовувала дружбу з ровесниками. У дитини має бути хоча б один друг, з яким вона може поділитися переживаннями і тим, що її хвилює.

Розкажіть, будь ласка, як працюєте з такими дітьми. Чи відрізняється робота з меншими дітками й підлітками?
Перш за все ми проводимо діагностику. Зустрічаємось з дитиною. Є загальні ознаки, які ми знаємо. Вивчаємо ситуацію, дізнаємось, що відбувається у дитини в житті, як минало її дитинство, в якому стані її батьки. Ми збираємо дані про базові потреби дитини: як вона спить, їсть, щоб налаштувати цю базову безпеку та відновити її.

На початку повномасштабного вторгнення гострих реакцій на стрес і ПТСР значно збільшилось. Зараз це теж трапляється.

Якщо ми говоримо про меншу дитину, то ми більше працюємо з батьками, сім'єю. Якщо це старша дитина, то намагаємося дізнатися чому вона тривожиться, чому її тривожать суїцидальні думки. Ми проводимо тести, спочатку впливаємо на базові потреби: їжу, сон.

Ми можемо запропонувати дитині групову терапію - може вона знайде там собі якогось друга, побачить, що не тільки у неї є такі проблеми.

Якщо повернутися назад до того, як батьки можуть помогти - це бути присутніми, надавати кризову допомогу, казати "я поруч з тобою", вислухати, не заперечувати якісь моменти, які дитина проживає.

У нас у Фонді була дівчинка, яка після бомбардування свого міста була на території своєї школи, коли сталося ракетне влучання. І там у її школі була арка, повз яку ця дівчинка завжди проходила. І коли ця дитина переїхала в іншу місцевість, пішла у школу, будівля теж мала таку схожу арку, яка асоціювалася у цієї дитини з попередньою школою. І дівчинка не могла проходити повз цю арку. У неї з'являвся супротив, вона не могла йти. Ми помічали навіть фізіологічні ознаки, доходило майже до панічних атак. Дівчинці було 8-9 років. Ми розбирали цей випадок і нам пощастило, що вчителька була дуже "включена". Вона допомогла батькам і цю арку почали обходити разом з батьками і вчителькою. І коли дитина відчула цю підтримку, побачила, що нічого не стається, то змогла ходити повз цю арку. Дитині було дуже важливо побачити цю підтримку, відчути її. Це дало їй свій ключик та підхід.

Важливо також нормалізувати те відчуття, що з дитиною відбувається. Пояснити, що усі ці ознаки це нормальні реакції на ненормальні події. Важливо, щоб самі батьки не лякались та могли зорієнтуватись.

Чи збільшилася кількість звернень до вас та ваших колег після повномасштабного вторгнення? Які події зазвичай травмували дітей?

Після початку вторгнення, звісно, збільшилась кількість звернень, адже було багато вибухів, сирен, криків, пострілів. Усе це дуже дестабілізовувало. Тобто у діток було нормальне життя і тут все змінилося. 

На моєму досвіді було таке, що хлопчик бачив, як біля його будинку пролітали шахеди й по них працювало ППО. Дитина дуже лякалася вибухів. Кожен раз коли дитина знала, що на вулиці повітряна тривога, вона не могла впоратися зі своєю власною внутрішньою тривогою. Коли він був уже в безпечній місцевості, і на жаль, знову побачив шахед, то дуже гостро на це відреагував. Але батьки це знали та займалися з дитиною і знали, як стабілізуватися.

Також у нас був випадок дівчинки-підлітки, в якої після двох тижнів в окупації розвинувся ОКР, вона виконувала певні ритуали, щоб відчути себе в безпеці, тобто це була містифікація на кшталт "якщо я порахую до 10, тоді стане легше". Або якщо я пройду по 5 люках, прийде заспокоєння, якщо я не вдягну браслет з оком ведмедя, у мене щось сьогодні станеться". Інколи ми звертаємося до спеціалістів, які допомагають нам розпізнати та вести ситуацію. І також інколи для того, щоб здійснити регулювальну заспокійливу дію, дитина має медикаментозне лікування.

Є діти, які проходили терапію, вони пережили стрес і мали самоушкоджувальну поведінку. Це окрема група дітей, які не знають що з ними відбувається. У них такий букет різних переживань, що вони не знаючи, як з ними впоратись, переносять це на тіло, аби щось відчути. Є такі діти, які мають панічні атаки. Зараз чомусь є загострення панічних атак. Це ряд симптомів, які проявляються на тілесному рівні. Є цілий список що може бути, але найважливіші - це утруднене, швидке дихання, під час якого людина відчуває, що ніби задихається, їй не вистачає повітря. Спітніння, почервоніння, втрата контролю над своїм тілом, це може бути навіть втрата свідомості. Може бути помутніння в очах, підкошуються ноги. Внутрішнє відчуття втрати контролю і паніки. Людина не може думати. Часто це відбувається у присутності інших людей, діти чи дорослі бояться втратити контроль у публічних місцях і від цього підсилюється страх, стає ще гірше. Тобто це така пастка.

Фото: UNICEF

Розкажіть з вашого досвіду - що найважче в роботі з такими дітками?

Для мене важко буває, коли людина не йде на контакт. Коли дитину змусили ходити до спеціаліста і вона йде на протест. Коли немає співпраці. Часто буває, що батьки проти, а дитина хоче працювати зі спеціалістом. Важко іноді достукатися.

Часом батьки позбавляють дітей базових потреб, гіперопікаючись, забороняючи зустрітися з ровесниками, тим самим лишаючи її в одинокості. Одна з важливих речей, чого підлітки мають суїцидальні наміри - вони залишаються в одинокості. Вони не прийняті, закритиковані, відвернуті, їх ніхто не розуміє, і батьки не "включені". Маємо розуміти, що у них є багато особливостей вікових - є криза і протест. Цей протест потім може проявитися з психологом - "нащо мені це треба, мені краще піти випити Редбул". Інколи це прийняття дуже допомагає. Діти питають "ви мене не сварите, що я курю?.." і ми відповідаємо, що "ні, ми розуміємо, що тобі треба справлятися з внутрішніми тривогами".

Складно, коли батьки приводять зовсім маленьких діток, які мають такі симптоми, що відмовляються від їжі чи ходять в туалет у ліжко. Однак батьки не хочуть нічого робити, тобто не розуміють, що треба працювати з дитиною, не кричати на неї, запитати, що вона хоче. У них тунельне бачення. Як на мене, будь-який симптом про щось говорить і його потрібно розбирати, з ним треба працювати. 

Присутність людини, яка конфіденційно вислухає, нікому нічого не розповість, в безпечній обстановці з чаєм вислухає - це і є тією чарівною пігулкою. Тому я закликаю людей, які бачать в тому потребу звертатися до спеціалістів. У цьому нічого постидного немає.