УКУ започаткував стипендіальний фонд на честь випускника Миколи Гаєвого, який загинув на війні

Про це "Еспресо.Захід" повідомили у пресцентрі Українського католицького університету.

У пам’ять про свого випускника, молодого аспіранта Миколи Гаєвого Український католицький університет започаткував сталий стипендіальний фонд (ендавмент). Ціль – зібрати 100 тисяч доларів, щоби щороку надавати стипендійну підтримку студентам, у пам’ять про Героя. Долучитися може кожен, зробивши пожертву за посиланням. 

Міг не йти до війська, бо мав бронювання

Микола Гаєвой міг не йти до війська, адже мав бронювання. Однак не стати на захист рідної землі йому не дозволяла совість. Він був прикладом молодої української наукової еліти: на перервах між парами зачитувався Арістотелем, писав чудові статті, проводив ґрунтовні наукові дослідження, у компанії з друзями обговорював історію і палко вірив у найкраще майбутнє України. Життя Миколи Гаєвого обірвалося 27 серпня 2024 року під час Курської операції. Героєві назавжди 28.

Про захисника

Микола Гаєвой – випускник Гуманітарного факультету УКУ, магістерської програми "Історія". У 2019 році він вступив та навчався в аспірантурі УКУ з історії. З початком повномасштабного вторгнення Росії, Микола взяв академвідпустку та пішов до війська добровільно 24 лютого 2022 року.

Народився в Ужгороді, у Горянах, вчився на історика в Ужгородському національному університеті, а згодом – в УКУ, у Львові. Здобув релігійну освіту, навчався у Теологічному інституті в Брюховичах.

В УКУ заснували Центр сучасної історії, який назвали на честь Миколи. Молодий історик мав працювати в установі після перемоги. Однак не склалося.

"Ідеальна перемога – це вихід на кордон 1991 року та зміна режиму в РФ на мирний прозахідний як план-мінімум, та розвал й демілітаризація РФ як план-максимум. Нам обов’язково треба добиватися репарацій, не кажучи вже про повернення полонених й суду над військовими злочинцями. Думаю, що має бути міжнародний договір й контроль над політикою в РФ з боку міжнародної спільноти. Росія має бути покарана. Як це все зробити – це вже важке й довге питання. Війна покаже", – описував Микола своє бачення перемоги України в інтерв’ю виданню Varosh.

Зробити внесок у стипендіальний фонд ім. Миколи Гаєвого можна за посиланням.

Весь час шукав себе

Друзі згадують, що Микола Гаєвой був дуже товариським, завжди усміхався і мав витончене почуття гумору.

"Просто перед очима у мене стоїть те, як він сміявся та усміхався. По-доброму, через свою борідку, злегка зморщивши обличчя", – згадує випускник УКУ, друг Миколи Гаєвого військовослужбовець Михайло Мартиненко.

Аспірант Гуманітарного факультету УКУ, військовослужбовець Максим Осадчук майже два роки прожив з Миколою Гаєвим у квартирі на вулиці Тернопільській у Львові за студентських часів. Він зізнається, що це були одні з кращих років його життя, "сповнені нескінченними дебатами про історію, політику та філософію, які зав'язувалися зранку за кавою, а завершувалися, із вимушеними перервами на навчання та роботу, опівночі".

Аспірант Гуманітарного факультету УКУ Михайло Тупиця був сусідом Миколи Гаєвого у період перед повномасштабним вторгненням. Чоловік пригадує, що Микола багато розповідав про своє навчання в Ужгороді на історичному факультеті: "Він завжди про всіх дуже тепло відгукувався, вмів делікатно говорити з людьми. Микола був добрим істориком і вмів оцінити дві сторони ситуації. Він не був радикалом, але мав радикальне минуле (належав до організації "Карпатська Січ", – ред.). Його юність була бурхлива. А після навчання в Ужгороді мав намір стати монахом-домініканцем.Тобто, Микола був і побожним. Плани перервав вступ у магістратуру. Він весь час шукав себе".

За словами Михайла Тупиці, Микола Гаєвой вирішив піти в історію, бо "вона дає можливість пройти посередині, не вдаватися у крайнощі: бути і українським патріотом, і побожною людиною. Йому це добре вдавалося".

Місце Миколи було у науці, але він вирішив інакше

У всіх, хто знав Миколу Гаєвого, залишились дуже теплі спогади про нього.

Важка і небезпечна робота

Микола Гаєвой, Михайло Мартиненко та Максим Осадчук дружили і разом вирішили стати на захист України в перший день повномасштабного вторгнення. Хлопці взяли, не змовляючись, одне і те саме псевдо – "Історик".

"Ми востаннє зустрілися 24 лютого, щоб обмінятися враженнями, обійнятися та роз'їхатися по своїх частинах. Для мене не стало несподіванкою рішення Миколи піти воювати, прийняте без особливих вагань на перший день повномасштабного вторгнення. Микола був напрочуд різнобічною, але разом з тим цілісною особистістю. Він примудрявся поєднувати радикальний політичний досвід юності зі штудіюванням витонченого богослов'я, а науковий інтерес до інтегрального націоналізму – із послідовним республіканським світоглядом. Така людина не могла не взяти до рук зброю, коли сталося те, що сталося", – пригадує Максим Осадчук.

Микола пройшов довгий і складний бойовий шлях. Спочатку у військкоматі йому відмовляли.

"Микола вперто наполягав на своєму, щоб його взяли до війська. Доволі довго він був на навчанні, згодом в роті охорони 24-ої бригади, поки його влітку 2022 року не відправили в 95-ту бригаду ДШВ на Схід України. Він почергово був оператором АГС (автоматичний гранатомет станковий, – ред.), потім його поставили за СПГ (станковий протитанковий гранатомет, – ред.), потім – за міномет. Зрештою йому дали 105-мм гармату, на якій він провоював до самого кінця", – розповідає Михайло Мартиненко.

Половину часу на війні Микола та Михайло були недалеко один від одного, але їм не вдавалося зустрітись.

"Я або безперервно залишався на довірених позиціях, або мене відправляли, куди потрібно. Ну, а у Миколи майже весь час була важка і небезпечна робота. Це безпосередня вогнева підтримка своїх побратимів і "сусідів". Я дуже боявся за нього. Ми зберігали контакт, попри те що не могли зустрітись. Два історики, обидва в армії, – є про що говорити. У мене було переконання, що за яку б справу не взявся Микола, усе йому до снаги. До прикладу, він з нуля вивчився на артилериста, і виконував свою роботу чудово. Я розумію, що він рятував своїм вогнем життя багатьох побратимів та посестер. І наніс немало збитків ворогу", – розповідає Михайло Мартиненко.

Друзі постійно були на зв'язку. Вони переписувались і про науку, і про армію, і про героїчне, трагічне, комічне.

"І майже в будь-якій ситуації текстові та голосові повідомлення від Миколи віяли тим самим вишуканим гумором, – пригадує Михайло Мартиненко. – Звісно, Миколі легко не було. Якось він писав, що його позицію мало не накрило фосфором. Пощастило, що вітер дув в іншу сторону і вони швидко змогли відступити звідти. Тоді це був один із найскладніших днів в його житті".

Микола морально підтримував Михайла, і це було дуже цінно, особливо у важкі моменти.

"Ми, звісно, немало балакали про те, чим будемо займатись після війни. Мені врізалось його "Може, повернусь в науку. А, може, поїду в Африку, буду кошмарити "вагнерів" там". Я б цьому взагалі не здивувався", – зізнається Михайло.