Разом воювали, але познайомилися на проєкті Voices of Defenders. Інтерв'ю з ветеранами Ігорем Дусаном і Максимом Фетісовим

Проєкт Voices of Defenders об’єднав українських ветеранів, які діляться власними історіями — у новелах та в озвучці, що виходять далеко за рамки книжки. Для одних це стало випадковим кроком, який переріс у цінний досвід і можливість знову відчути зв’язок із побратимами. Для інших це шанс уперше публічно розповісти про найважчі моменти війни та переживання після повернення додому.

Детальніше з ветеранами розмовляла журналістка "Еспресо.Захід".

Як ви долучилися до проєкту Voices of Defenders?

Ігор Дусан, фото: з фейсбуку Ігоря Дусана

Ігор Дусан: Чесно кажучи, я взагалі не збирався долучатися, бо навчаюся на магістратурі й паралельно працюю в школі. Я розумів, що це потребуватиме часу й уваги, а починати щось нове не планував. Спеціальної мети також не мав.

Але ситуація склалася інакше. У школі ми готували інсценізацію подій Майдану 2014 року. Для цього звернулися до Музею гідності, щоб вони поділилися з нами певними речами — символічними експонатами. Нам привезли щит, кілька касок, аптечки з Майдану. Директорка музею теж прийшла до нас і розповіла дітям про ті події. Ми відтворювали атмосферу: стояли на вулиці, біля бочки з дровами, грілися, кухарі принесли нам чай. Саме тоді директорка нашого ліцею Оксана Степанівна познайомила мене з директоркою Музею гідності.

Вони разом і запропонували мені долучитися. Спершу йшлося навіть не про сам проєкт, а про письменницькі курси для ветеранів, які проводив Андрій Каспшишак. Він читав нам лекції про літературні прийоми, саспенс тощо. Зізнаюсь, я був трохи "двієчником" — не завжди відвідував заняття, але згодом усе наздогнав і прослухав. Мені дуже сподобалося, це мене затягнуло.

Далі ми мали онлайн-зустріч із Танею Пилипець, яка розповідала про книжки, видавництва й літературний процес. І саме під час цих курсів з’явилася пропозиція: хто має бажання — нехай напише новелу й надішле кураторам. Я погодився. Свою новелу написав за два дні, потім ще тиждень її коригував. А тоді попросив дати мені ще трохи часу — і мені пішли назустріч.

Наскільки розумію, в них уже було дев’ять готових новел і бракувало ще однієї. Тексти надіслали кілька людей, серед них і я. Врешті, мою новелу обрали — чи то тому, що підійшла за змістом, чи за термінами. Виходить, що я потрапив до цього проєкту майже випадково, хоча зараз розумію: це дуже цінний досвід.

А ви, пане Максиме?

Максим Фетісов: Я долучився вже тоді, коли проєкт був розпочатий, мене запросили трохи пізніше.

Пан Андрій Жолоб (ветеран, керівник Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій, - ред.) розповів, що його товариш збирає цікавих особистостей, аби вони поділилися власними історіями у формі новели чи оповідання. Друзі знали, що мені є що розказати, і запропонували спробувати. Я погодився, але відразу зіштовхнувся з труднощами: думки не збиралися докупи, муза не приходила, текст виходив сумбурним. Спробував кілька разів, та відчув, що не витягую. Зрештою вирішив відмовитися, сказав: "Юрко, на жаль, не йде".

Але мене все одно запитали, чи готовий я бути присутнім у медійній частині проєкту. Я відповів: "Завжди тільки за". Минув якийсь час, і Юрко написав: "Ґаздо, привіт. Як тобі ідея озвучити?" Я одразу погодився.

Ми домовилися зустрітися в UMCA (всесвітня молодіжна організація, - ред.). Там я познайомився зі звукорежисером, з іншими учасниками озвучки. Мені дали обрати новелу для читання. Спершу переглядав тексти лише за заголовками. Першою мені трапилась "Я вчитель". Подумав: "Який з мене вчитель?" — і відклав. Переглянув інші, але нічого не зачепило. Зрештою повернувся до "Я вчитель" і вирішив прочитати хоча б початок. Виявилося, що там є мотиви, схожі на мої власні переживання. Тоді сказав: "Усе, беру цю".

Я запитав, хто автор, і мені показали фото Ігоря. Спершу впізнав лише форму на ньому, здалася знайомою. Не надавав цьому великого значення, але цікавість залишилася.

Через кілька днів удома я перечитав новелу уважніше. Побачив згадки про Житомир, Херсонщину, Донбас. А коли дійшов до епізоду, де у ворожого піхотинця з РПГ влучає великокаліберний кулемет, мене немов "перенесло" в ті події. Картина постала перед очима настільки реальною, що відразу написав Юрку й попросив номер автора.

Ми зідзвонилися й домовилися про зустріч. І з’ясувалося, що ми з Ігорем були в одному батальйоні ще з самого початку. Є навіть відео, де їхня машина проїжджає буквально за п’ять метрів від мене. Це виявилося неймовірним збігом.

Коли ми зустрілися, я думав, що то буде розмова хвилин на двадцять, а ми проговорили понад три години — і говорити було про що. Наступного ж дня я прийшов на студію й озвучив текст.

Надіюся, тобі сподобається моя озвучка (звертається до Ігоря Дусана), там особливий акцент на слові "під*р", мене навіть просили не кричати, бо не зведуть потім звук (сміються).

Максим Фетісов, фото: з фейсбуку Максима Фетісова

Що ви відчували, коли писали? Ви ж робили свою історію публічною.

Ігор Дусан: Якщо чесно, довго сумнівався, чи варто взагалі це робити.

З одного боку, я живий, маю руки-ноги, тільки мінімальні контузії та психологічні травми. Порівняно з іншими ветеранами, які втратили набагато більше, мені ніби й не було чого писати. Саме це викликало сором. 

Здавалося, що я не маю права говорити про війну, бо хтось постраждав більше. І навіть зараз деякі родичі натякають, а подекуди прямо кажуть: раз ти вцілів, то не заслуговуєш на увагу чи вдячність. Мовляв, не втратив здоров’я — значить, не маєш права про це писати. Хоча я ніколи не вважав, що мені хтось повинен дякувати — я просто виконував свій обов’язок.

Було ніяково й перед побратимами. Хтось із них загинув, хтось звільнився, хтось виразив свій досвід у музиці. Я вже показував свою новелу побратимам із мого відділення — вони читали, відгуки були позитивні. Навіть просять, щоб надіслав їм книжку, коли вийде.

Писати було важко ще й тому, що після звільнення я намагався повністю забути війну. Хотів, аби рік служби ніби стерся. Тиждень просидів удома, дружина подивилася й сказала: "Так ти з глузду з’їдеш". Тоді влаштувався на "Нову пошту". Місяць працював вантажником: тягаєш коробки, великі дерев’яні бокси, скануєш посилки. Це трохи розряджало, але згодом я зрозумів, що починаю деградувати. Там залишатися не міг.

У той період я повністю обірвав контакти з усіма. Дзвонили побратими — не відповідав. В одного був день народження, я навіть не пішов, і саме про це згадую у своїй новелі. Потім вони самі приїхали до мене. І от тоді мене накрило хвилею сорому, ніби щось дуже важке впало зверху. Сидів і думав: "Яка ж я свиня. Чому так вчинив? Чому совість дозволила мені так відгородитися?"

Але вони вислухали мене. Ми довго розмовляли того вечора. Пізніше я взяв акордеон, і ми згадали старі часи. Хоча навіть тоді з першого разу цього не було — вони пішли, але сказали: "Ми вернемося". І справді повернулися. Відтоді ми відновили наші контакти, знову підтримуємо стосунки. Зараз вітаємо один одного з днем народження, час від часу збираємося, співаємо наші пісні.

Максим Фетісов: Додам до того, що казав Ігор про родичів. В Україні люмпенізоване населення не цінує живих героїв. Бо для багатьох герой — це вже хтось із минулого, хтось, хто давно помер.

У свідомості людей ветерани — це дідусі, які пройшли війну, яких треба поважати. Саме так виховували попередні покоління: герої — це старші, досвідчені. А зараз ситуація інша. Поважати доводиться тих, хто молодший, інколи навіть набагато молодший за тих, хто їх оцінює. І це для багатьох виклик: як так, що я старший, вчив його життя, а тепер маю поважати його досвід і визнавати його героєм?

На мою думку, це питання виховання й сприйняття. Серед молодших людей я набагато рідше бачу таке ставлення, там більше розуміння. А от серед старших поколінь ця парадигма "старший завжди розумніший" ще дуже міцна. І тут вона ламається.

Ігор Дусан: Знаєш, Максе, я працюю в школі й ніколи не відчував від учнів якогось тиску чи зневаги. Навпаки — є повага, а подекуди навіть щось схоже на любов. Діти дуже відкриті, ще не "обрізані" стереотипами. Вони по-іншому сприймають.

Дехто навіть розпитував мене про мій досвід. Я трохи розповідав — не вдаючись у деталі, але пояснював: "Так і так, щоб ви трохи знали".

А як вам, Максиме, було озвучувати історію Ігоря? Там були й досить травматичні моменти.

Максим Фетісов: Ми були в лінійному підрозділі й бачили, пережили та зробили багато всього.

Якщо чесно, у мене, мабуть, на підсвідомому рівні є демонізація тієї сторони. Я взагалі не вважаю їх за людей. Це, по-перше, робило мені легше.

По-друге, я був готовий до війни ще з підліткового віку. Для мене це було навіть певною мірою мрією — потрапити на війну й бути корисним для держави. Мілітарна тема цікавила мене з дитинства. Тому коли почалася повномасштабка, відразу вступив до Збройних сил.

Я багато чув про "параліч першого бою" і готувався, що й у мене так буде. Мені тоді було 21, я — молодий офіцер, а в підпорядкуванні мав хлопців, які пройшли Донецький і Луганський аеропорти, Ясинувату, Дебальцеве. Це були легенди, і я розумів, що вони бачили справжнє пекло. Вони розповідали, що перший бій часто паралізує. Накручував себе, думав, що от-от це станеться і зі мною.

Пам’ятаю перший обстріл. Ми щойно вибігли з автобуса, почало прилітати поруч — ми назад, поїхали. На другий раз — знову обстріл, ми забігли в укриття. І тут по рації кажуть: "У нас 300-й". Я вже думаю: "Все, комусь ноги відірвало, як я це витримаю?". Підходить хлопець з іншого взводу, просить сигарету. Я йому: "А у вас же 300-й?". А він: "Та це я". Виявилося, йому уламок в голову залетів — але уламок пролетів через усе поле і залишив просто синяк. Я тоді подумав: "Ну дуже-дуже вам дякую, що ви так наголосили на тому 300-му".

І от у мене воно весь час так і було: готувався до найгіршого, а насправді все виявлялося не настільки страшним. Тому особливого паралічу чи травми я не відчув. Найбільше мене вдарили не бої, а втрати.

Найперше — смерть мого побратима Андрія Юрківа, позивний Бостон. Ми були разом із самого початку створення нашого аеромобільного батальйону. Це була важка втрата.

Але найважчою для мене стала втрата мого друга ще з цивільного життя — Богдана Сенюка, позивний Багдад, з Тернопільщини. Ми з ним роками говорили: якщо почнеться повномасштабна, ми підемо разом. І справді обоє пішли, але так і не перетнулися. Коли я дізнався, що його немає, мене розірвало морально. Це було боляче.

Але життя є життя. Люди вмирають. Наш обов’язок — пам’ятати їх, згадувати хоча б у таких інтерв’ю, передавати їхні мрії й історії.

Щодо подій, про які ми згадували, — в тексті вони описані цензуровано, а для мене це закарбувалося інакше. Наприклад, там просто сказано: ворожий піхотинець вийшов із РПГ. А в моїй пам’яті — як його розірвало навпіл. Це не вигадка, це те, що я бачив.Тому ставлюся до свого досвіду без надмірної драми. Так, було важко, були втрати, але загалом я був готовий. І, мабуть, тому сприймаю все це радше з холодним позитивом.

Наскільки важливе виховання дітей і як воно впливає на бачення війни?

Максим Фетісов: У школі, коли почалася війна у 2014 році, моїм прикладом став учитель фізкультури — Михайло Михайлович. Мені тоді було 13–14 років: Майдан, потім початок війни, ще не повномасштабної, але вже війни. Михайло Михайлович користувався величезним авторитетом серед дітей. Він був не моїм постійним учителем, але часто заміняв уроки. Його всі в школі любили й поважали.

Коли він доєднався до лав 80-ї бригади, для нас це було дуже важливо. Ми писали йому листівки — усе так, як пам’ятають діти 2000-х. 

Минуло багато років, почалася повномасштабна війна, іронія долі — ми зустрілися з ним уже на пункті збору в 80-ці. І вийшло так, що мій колишній учитель потрапив мені в підпорядкування.

Ще одним прикладом для мене був старшокласник з моєї школи Ігор Шульц Шолтис. Він старший від мене на три роки, брав участь у Майдані та Революції гідності, отримав поранення. Це вже був не "учительський" авторитет, а авторитет старшого побратима, на якого дивишся з повагою.

І саме на цих прикладах — учителя та старшокласника — я виріс. З Ігорем ми зустрілися за два тижні до повномасштабної і, як усі поважаючі себе чоловіки, обмінялися запитанням: "А ти підеш?" — "Піду. А ти?" — "І я піду". І ми пішли.

Ігор Дусан: Я повністю підтримую Максима. На всі 120% згоден, що виховання має відбуватися через приклад. Це була моя головна мотивація. 

Я часто думав: ось мине п’ять років після війни, буде урок "Захист України" чи просто розмова патріотичного спрямування, і якась дівчинка чи хлопчик запитають: "А що ви тоді робили? Де ви були під час війни?". І я боявся, що мені доведеться відповідати неправду або ухилятися від відповіді. Для себе я не уявляв іншого варіанта, ніж іти.

Тому я пішов у ТЦК. Спершу мене не взяли, сказали: "Ти молодий, ти маєш жити". Але я відповів: "Я вчитель. Як я потім буду дивитися учням у вічі й говорити про патріотизм?" Ці слова почув тоді ротний Михайло Соляревич, позивний Явір. І він мене взяв.

Думаю, що йому або сподобалися мої слова, або він повірив у мою щирість. Бо на той момент я навіть не знав, що за службу передбачені якісь виплати чи компенсації. Йшов тільки тому, що бачив біду, бачив, що багато хто йде, і вирішив: я також маю йти.

Для мене виховання — це завжди приклад. Це найбільший рушій. Виховання починається з сім’ї, але школу теж не можна відкидати. Нещодавно я виступав на педраді нашого Галицького ліцею з темою національно-патріотичного виховання за методикою Григорія Григоровича Ващенка. Він наголошував, що на першому місці має бути релігійне виховання, а поруч із ним — патріотичне. Тільки так можна виховати сильну націю.

Українська сім’я повинна ставити на перше місце церкву й Бога, а далі — державу, українські цінності, поетів, творців, героїв. Християнські цінності мають бути фундаментом. Але щоб у сім’ї це працювало, школа теж має допомагати.

Я вважаю, що у школах бракує спеціальних гуртків чи осередків для дітей і їхніх батьків. Там можна було б розповідати про цінності, патріотизм, релігію, давати поради, як правильно виховувати дітей. Бо теперішні батьки — це діти тієї України, яку ми знали раніше, ще з радянським шлейфом. І вони часто не знають, як виховувати своїх дітей по-новому, правильно. Саме тому школа має стати їхнім партнером у вихованні.

Пане Максиме, хотіла вас розпитати за вашу теперішню діяльність.

Максим Фетісов: До повномасштабного вторгнення я працював головним спеціалістом у відділі державної реєстрації актів цивільного стану: одружував і розлучав людей. Це була державна робота. Після чого почалася повномасштабна війна і я з великим задоволенням доєднався до війська. Опісля ж я прийняв доволі доросле для мене рішення відразу йти на роботу. 

Мені, слава Богу, пощастило, що мої роботодавці сприймали, так скажемо, деякі мої постдесантні завтики з розумінням. Я зразу пішов на роботу, тому що, якщо є хоч якась робота, вона відвертає від самопоглинання "Боже, а якби я був там, якби я міг там щось зробити".

І це самопоглинання – це повний кал. Воно переварить тебе повністю і не дасть тобі ні дихати, ні їсти. Мій товариш, на жаль, якраз не витримав цього відчуття та покінчив життя самогубством. 

Я вважаю, що наше завдання — принаймні на державному рівні — відстежувати подібні випадки й реагувати на них. Це має відбуватися і на рівні держави, і на місцевому чи регіональному рівнях. Для мене це питання ще й особисте, адже йдеться про втрату мого товариша.

Зараз працюю начальником управління з питань ветеранської політики Львівської обласної військової адміністрації. Очолюю управління і намагаюся зробити щось позитивне для ветеранів. Крім того, хоча це й не входить безпосередньо до нашої компетенції, ми намагаємося допомагати і військовим у міру своїх можливостей.

Чи можна вважати проєкт Voices of Defenders реабілітаційним, чи радше просвітницьким – як історії ветеранів, які змогли вийти з кризи?

Максим Фетісов: Не можу сказати, що повністю себе знайшов, бо життя — це постійний пошук. Сьогодні тобі подобається одне, завтра — інше. У моєму випадку кризи як такої не було. Я відразу пішов працювати. Ми з коханою переїхали до Львова, і в мене з’явилося багато справ. Заповнював свій час роботою, фінансовими питаннями, фізичними справами. Постійно чимось займав голову.

І вже через три місяці той гострий стан неприйняття цивільного життя почав відходити. Далі я просто продовжив рухатися в тому ж руслі — і воно минуло.

Ігор Дусан: Для мене тим перехідним періодом став, мабуть, тиждень чи трохи більше, коли я просто сидів удома. Ніде не виходив, був у закритості. Але легше переносив це завдяки тому, що займався творчістю — грав на інструменті, малював олією. Намалював картину для побратима, ще кілька пейзажів. Це допомогло пережити той момент.

Можливо, така пауза тривала навіть не тиждень, а два чи три. А вже під час роботи на пошті все одно продовжував малювати — це було для мене своєрідним розвантаженням. І от саме такі творчі речі дуже підтримують.

Я пригадую історію психологині Едіт Еґер, єврейки, яка пережила Аушвіц. Минуло пів століття після її звільнення, і вона написала книжку про своє життя. Вона розповідала, як ще в таборі смерті стояла перед Йозефом Менгеле, "янголом смерті". Він запитав, що вона вміє. І вона відповіла: "Я вмію танцювати". Це був її вибір — танцювати чи ні.

У цій книжці вона говорить про просту, але глибоку річ: людина завжди може робити вибір. Чи залишитися наодинці зі своїми думками і зникати, чи йти далі й робити те, що можеш. Як казав митрополит Шептицький: "Роби те, що ти можеш, з тим, що маєш, там, де ти є".

• Нагадаємо, у Львові створили збірку новел ветеранів Voices Of Defenders. Це особлива книжка, розповіді у якій належать захисникам і захисницям, які власним досвідом свідчать про українську боротьбу.Вже зовсім скоро, а саме 3 жовтня, в рамках 32 Львівського міжнародного BookForum усі зацікавлені матимуть змогу почути детальніше про книжку, послухати творців та авторів, а також почути голоси аудіоверсії чи погортати саму збірку під час презентації.