"Ні!" стереотипам у моїй голові

Оксана після школи вирішила піти на роботу. "Хочу спробувати різного, а потім навчатися. Нащо мені відразу витрачати п’ять років життя, коли не знаю, ким хочу бути!". Тітка Зойка пила заспокійливе жменями. Як же так, донька працівника митниці і на тобі – спершу працювала продавчинею на ринку, потім офіціанткою у нічному клубі, потім поїхала до столиці на літо "життя поглядіти". Тітка Зойка вже й не знала чого чекати від єдиної доньки. І варто сказати, що дитячий та підлітковий вік минув без ускладнень, просто коли нарешті уже йшлося про доросле життя, то "Оксана наче з дуба впала і все". Жодні вмовляння, приклади та аргументи на неї не діяли.

У столиці дівчина ще трохи попрацювала адміністратором у салоні краси і врешті пішла на курси. Які саме – в селі ніхто не знав. Навіть тітка Зоя.

Оксану ми побачили у випуску новин на центральному каналі телебачення. Напередодні Нового року молода дизайнерка "зі столиці" презентувала свою лінію одягу!..

Уляна зі школи щоразу бігла додому, бо вдома чекало трійко менших братів і сестер, яких вона доглядала, поки мама-тато були на роботі. Коли закінчила навчання в університеті, мріяла про закордонну наукову програму, де її не знайдуть ані родинні обов’язки, ані сімейні повинності. Тож, коли на обрії замайоріла змога пройти стажування в Канаді – першою кинулася подавати документи. Пройшла співбесіду та виїхала. Додому давалася чути короткими дзвінками та електронними листами: "Здорова, дуже зайнята! Все добре!".

Її мама, тітка Наталя, ніяк не могла пережити, що найстарша донька, поїхала так далеко. Роки йдуть, а вона все робота-робота, а ж тут однолітки уже по другій дитині народжують. Годинник то тікає.

Років через дванадцять Уляна надіслала родинну світлину зі святкування Різдва. Вона, троє діток, статечний чоловік, будинок у заміській зоні. Це була єдина світлина, надіслана за всі роки, та й то лише тому, що мама серйозно прихворіла. Мусила її заспокоїти, що в неї все склалося. Чому не повідомляла раніше? Та інакше б не обібралася щоразу під час телефонної розмови отих звичних стереотипних думок та настанов – ото вже треба, а це ще не на часі, отак роблять, а про це й не думай, ти ж жінка заміжня. Їхати на дикі острови? – спинися, у тебе дрібні діти. Як не дивно, але оте сільське мислення та обмеження думок так засіло Уляні в голові, що вона дала собі слово: "Ніколи не давати жодній думці з її попереднього життя оселитися в її серці".

Коли Настя – єдина золота медалістка з нашого випуску, повідомила вдома, що навіть не думає вступати до аспірантури/докторантури, для батька (який мріяв бачити доньку викладачем медичного закладу) довелося викликати швидку. Проте донька й кроком не поступилася у своєму намірі. "Наука в Україні – 100 років нікому не треба! Не буду я вбивати 5 років життя, носити хабарі у кожні двері заради одного папірця, який у житті мені нічим не допоможе!".

Дівчина взяла позику у банку й відкрила приватний стоматкабінет. Звісно, всі в селі довкола казали, що "прогорить Настка з тим задумом, ой прогорить – он в поліклініці чотири стоматологи щодня на роботі…" Але наперекір очікуванням, приватна справа неабияк пішла вгору. Охочих лікуватися у чистеньких кабінетах із новою технікою було хоч греблю гати. Не лякали навіть ціни на кілька сотень більші, аніж у державній поліклініці. Зате охайне приміщення та усміхнений медперсонал приватного закладу усім був до вподоби. Років так через десять, десь за сімейним святкуванням, батько пошепки сказав доньці: "Добре, що ти мене не послухала тоді. Але ніколи про це не розповідай…".

Оля дуже любила навчатися. Їздила на щорічні олімпіади у школі та наукові конференції в університеті. Коли Павло зробив їй пропозицію – думала навіть відмовитись, бо зарано їй оте заміжжя. Та коли про те вчули мама з бабцею, то двома круками напосілися на неї: "Та ти що? Геть здуріла! Де ти бачила, щоб такому женихові відмовляли. Має дві машини, будинок власний он уже дахом криє. Батько передав свій бізнес". Врешті під натиском цих аргументів Оля здалася. Весілля з розмахом, медовий місяць на островах, а далі пішла рутина сімейного життя. Одне за одним народила двійко хлопців. Чоловік усе пропадав "по справах". Десь-колись по бізнесу, частіше – по чужих жінках. Але хіба здивуєш таким когось у селі. "Живе Оля як у Бога за пазухою", – любили примовляти старенькі бабці, сидячи на лавках, коли жінка з двома дітьми ходила до церкви чи на 1 вересня. Її молоді літа минули дуже швидко. Ночами вона частенько плакала, коли виймала свої наукові публікації у збірниках з усієї України. Коли синам виповнилося по 10 років, під час чергового загулу чоловіка, забрала речі та дітей, і поїхала. На вухах стояв весь район. Як? Куди могла подітися така сумирна та спокійна жінка? Чоловік,  Валєрка, спершу жартував: "Та десь до подружки поїхала, тиждень-другий показиться та повернеться, що вона варта без моїх грошей?". Проте минув місяць, а звісток не було. Валєрка іскрами сипав, підняв на ноги поліцію, прокуратуру, прикордонну службу. Оля з дітьми наче канула у воду.

За кілька літ подія забулася. У селі швидко все минає. Нові люди, життєві радощі та трагедії швидко змінюють одні одних. Якось до Великодня Олина мама отримала закордонного листа. У ньому було лише декілька слів: "Ніколи не обирайте чужого майбутнього!". На світлині її доня з хлопцями-підлітками та засмаглий чоловік, що обіймає хлопців і так щиро усміхається на камеру. Довкола океан і пальми. І щастя. На тій світлині воно було скрізь…

Усі ці історії мені дуже близькі, бо люди описані в них – знайомі… Тож спостерігаючи за ними, своє життя намагалася завжди планувати так, аби зручно було насамперед мені. Народжувала дітей, навчалася, долала нові вершини саморозвитку та виносила досвід із набитих ґуль. Шукала роботу та змінювала її… Щоразу у випадку форс-мажорних обставин радію: "Ну що ж, треба було й таке передбачити, бо ж сама усе планувала…".

Про авторку. Леся Кічура – українська казкарка, письменниця, кандидатка наук з соціальних комунікацій, провідна редакторка Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.