Дмитро Крохмальний. Про "вірменське радіо" і "дружбу народав", якої ніколи не було

Уявити це легко, бо картинки спалення палають по всьому інтернету і на всіх телеканалах.

Неможливо уявити лише того пекла, яке пече душу, серце і свідомість вірменина, що бере сірник…

Навмисне хотілося розпочати нотатки прикладом трагедії однієї людини. Одного вірменина, який спалює одну свою хату, аби не залишити азербайджанцю нічого, окрім попелу згарища.

Навмисне хочу сказати про одного, аби іще більш жорстким, помітним, контрастним, разючим став перехід до узагальнення.

Перехід до "дружби народов", якої насправді в сересері ніколи не було.

І коли якась пострадянська курка із правом виборчого голосу йде на виборчу дільницю і каркає словами "я іду галасавать за ссср и дружбу народав", я вкотре упевнююся у двох речах. Перше: що курка з минулого не має права голосувати за майбутнє. Друге: не було ніколи тієї курячої "дружби народав". Курка не може цього знати, бо відсиділа все життя на одному місці у одному містечку і знала той сересер, що їй показувала по тб комуністична пропаганда. А реального стану справ із тією, оспіваною хорами центрального радіо і телебачення, "дружбою" куркам не показували.

Трішечки завісу над справжніми проявами "дружби" відхиляли совєцькі анекдоти. Де героями завжди були тупі – а якими ж їм бути, коли у нас повальна "дружба народав" – чукчі та інші представники так званих нацменшин. Приказки такі дитячі були "дружні": "грузін – попа резін" та "армяшка – попа тєльняшка".

І було таке суто анекдотичне "вірменське радіо": варіант народної творчості, який жартівливо відбивав реальні процеси, що відбувалися у совковому суспільстві. У ніби "радіо" ніби хтось питається, а "радіо" ніби відповідає.

І коли у того неіснуючого "вірменського радіо" ніби спиталися: а що таке "дружба народав", "вірменське радіо" трішечки вагалося, але потім відповіло.

Відповіло, що "дружба народав" – це та щаслива мить, коли усі народи сересер і світу дружньо беруться за руки і… І йдуть бити азербайджанців.

Тоді, у совкові курячі роки, це було смішно. Бо явних, таких, щоб по телевізору спалену хату показувати, конфліктів не було.

Але потім, коли совок почав розвалюватися, повилазила у кривавих деталях вся кривава суть совєцької "дружби народав", брехливої комуністичної пропагандистської потвори, заснованої на насильстві і знищенні будь-яких проявів справжньої національної самоідентичності.

Рубали саперськими лопатками грузинські гарячі голови посеред Тбілісі.

Стріляли у Вільнюсі в районі телевежі, аби телебачення не перестало брехати комуністичною мовою і не почало – Боже борони – говорити мовою правди.

Словом, ніякої комуністичної "дружби народав" не було би без крові "нацменів". І ніякої "дружба народав" не існувало насправді, як не існувало насправді і того "вірменського радіо". Блеф.

І всі роки до розвалу совка на побутовому рівні, у деталях, в яких, за Фройдом, і переховується дідько, – тріщала по швах неіснуюча "дружба".

Пам'ятаю, як у потязі із Ленінакана на Тбілісі стара вірменка – на мою усмішку, на мою спробу пожартувати, що, мовляв я до вірменина подібний, – зненацька запалилася. І з неприхованим роздратуванням сказала щось таке: запам'ятай, сержанте, ти лише до якогось там собі азербайджанця можеш бути подібним, ти ніколи не можеш бути подібним до красеня-вірменина.

Я аж очманів. Промовчав. Але прояв "дружби народав" у пам'ять врізався на все подальше життя.

Та чого згадувати про кавказькі анекдотичні історії, коли посеред Львова і посеред 70-х років минулого століття почув фразу двох комуністів: "Ти глянь, какой красивый абориген". Я озирнувся у напрямку, куди дивилися два старих члени партії, і побачив справді вродливого українського юнака, ще й у вишиванці. Аборигеном для тих двох ценітєлєй прекрасного виявився саме він. Дружба така у комуністів була у Львові – з аборигенами, красивими і не дуже…

І ще пригадався епізод "дружби".

Узбекистан. 1977-й. Самарканд. Узбецький солдат за кермом службового військового "газика", на якому дружина командира гасає по ринках. Кримплен скуповує. Аби потім перепродавати подружкам на просторах нєчернозємья. У авто грає радіо. Лунають узбецькі пісні – пісні землі, на якій стоїть посеред ринку "газик", землі, яка годує зараз дружину командира кавунами і динями. Співак з радіо витягує ніжним голосом усі ліричні ноти. Середня Азія. Туркестанський військовий округ.

Але раптом краща половинка командира роздратовано штовхає солдата-узбека у плече: "Хватит этого нытья, выключай, слушать тошно".

Водій був не пацанчик, він посидів мовчки зо хвилину, пісню не вимкнув, тільки, не озираючись сказав: "Женщина, если бы понимала, о чём он поёт, ты бы заплакала".

До військової частини їхали мовчки…

…Не думаю, що вірменин, який спалив хату, навіть на мить запустив у думки словосполучення і задав собі питання: "Стривайте, а як же «дружба народав"?». Неможливо згадувати у мить трагедії те, чого не існувало.

Але ми згадуємо про "дружбу народав" – щоб нікому не захотілося знову у минулу імперську брехню, за якою завжди йдуть – кров, сльози і згарища…

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал