Дмитро Крохмальний. Вірус, який написали нелюди

За всіма мільярдами повідомлень про мільйони захворілих неможливо позбутися відчуття, що вірус все ж таки був написаний нелюдами у якихось таємних нелюдських лабораторіях. Зрозуміло, що це лише враження, відчуття – а може, і передчуття? – але викласти й таку точку зору варто, хоча б для роздумів, але не розпачу.

Отож звичайні враження від далеко не звичайного ураження.

Для початку – небезпідставна емоція. Можна багато читати, писати, дивитись і говорити про статистику короназахворювання, казати, що так буває з іншими вірусами, згадувати "іспанку", сухоти і онко тощо.

Але ніколи не бачилося раніше на відео, щоб десятки "швидких", перевантажених пацієнтами, завмирали у чергах під лікарнями, безпомічно сигналили, не розраховуючи на те, що хтось посунеться і пропустить.

Легко – до моторошного легко! – зрозуміти справжню страшну природу цих сигналів. Уражені люди, що конають там, усередині білого буса з червоними хрестами, благають допомогти, хочуть хоча б відповіді на питання "чого ми стоїмо? чому ви нічого не робите?". І водії "швидких" тиснуть на клаксони, подають звукові сигнали, щоб хоча б таким чином заспокоїти хворих.

Імітують діяльність. За повної безпомічності і безпорадності. Які завжди є беззаперечними ознаками і доказами відсутності професіоналізму, організованості, системності в розв’язанні проблеми.

І оця імітація діяльності – ці гучні, різкі, але безнадійні звукові сигнали без результатів і наслідків – це символ української боротьби із вірусом.

Саме так – безпомічно і безпорадно – виглядають звукові сигнали, котрі на державному рівні щоранку подає людина, що багато- і частоговорінням прагне, аби її ідентифікували, як очільника міністерства здоров’я.

Усі виступи-близнюки справляють враження, що міністерський глава підробляє сам у себе речником. Прессекретарствує. Без емоцій. Без співчуття. Відсторонено. Як чужий. Як чужинець. Як випадкова людина, котру випадково змушують прочитувати неприємний і незрозумілий текст. Де щодня ті ж самі помилки із наголосами. Де щодня найпотужнішим викликом вірусові є примітивне "та носіть вже ті маски!". І не змінюється вираз безпристрасного обличчя. Змінюються лише цифри – хворих більшає щодня. Уже тисячі. А міністр-саморечник залишається таким же відстороненим і читає пустий папірець так, наче хворих – ще сотні на добу.

А українцям вже неспокійно. Викидаються хворі з вікон лікарень. Кричать "ганьба!" першим особам держави матері померлих. Тисячами звільняються лікарі. І вже від понеділка, першого дня після місцевих виборів, безжальна пляма "червоної зони" накриє іще більше обласних центрів.

І чи не стануть виборчі дільниці бомбами уповільненої дії для здоров’я нації? Побачимо за лічені тижні відповідь на це емоційне питання. Як побачимо і відповідь, яку дали результати місцевих виборів на болюче питання: яким саме вірусом і наскільки уражене українське суспільство. Отакі публіцистичні емоції.

Але коли без емоцій, то вражає своїм поглядом на війну із коронавірусом думка відомого власника мережі медичного обладнання. Професіонал пропонує протестувати одну окрему школу – усіх до одного-єдиного учнів. І фахівець передбачає, що результати будуть шокуючими. Він передбачає, що приголомшливий відсоток дітей будуть безсимптомними носіями.

І тепер уявіть собі, якщо й справді вірус не став, як нам заливають, "випадковим" наслідком перехресного запилювання між кажаном і китайським рибалкою, а був написаний, створений нелюдами.

Створений нелюдами із настільки нелюдською, людиноненависницькою психологією, що носіями вірусу обрали дітей.

Адже нічого більш чистого, невинного, беззахисного, ніж дитинча, ніж малеча, не існує.

Щомиті хочеться захистити, пригорнути, притулити, обцілувати своє ріднесеньке.

І не вкладається в голові, у серці, у душі думка-емоція про те, що носіями пандемії обрано саме їх – янгольськи милих діточок.

Але це припущення цілком вкладається у теорію і практику гібридної війни проти людства і людяності, яку розв'язали у світі плюгаві недомірки із кривавими імперськими "сересерними" мареннями. Це у них є необмежені території сибірів, підкорені ще тим, їхнім, Єрмаком, на яких можна неконтрольовано будувати будь-які лабораторії і вирощувати будь-які нелюдські віруси.

До речі, віруси гібридної війни бувають виплекані не лише у пробірці, але й на екрані телевізора. І носієм може бути у такому разі не лише невинне дитинча, а й, здавалося б, невинний, легесенький такий, квартальний такий, сміх над українським, українцями, Україною.

І наслідки щоразу – однакові, нищівні, гібридні. І віруси – прогресують. Хвороби – поширюються. Відсоток уражених демонструють вибори.

І у випадковість таких вірусів не віриться. І не повіриться вже…