Війна у 19: бойова медикиня Сандра про "Госпітальєрів", любов до людей та Суджу

Сандро, розкажи про своє життя до вторгнення? Яким воно було та чим ти займалася?

Життя до повномасштабного вторгнення було дуже цікавим. Мені воно подобалось. Я навчалася в Польщі, закінчила там спеціальність "внутрішня логістика та дистрибуція та транспортна логістика".. Якраз 23 лютого 2022 року я приїхала до України. В принципі, жила я досить насичено, часто приїжджала в Україну, займалась активним відпочинком. У мене було багато різної діяльності поза самим навчанням і в Україні та Польщі. Життя цвіло і пахло. Наприкінці лютого я мала їхати в Німеччину, там у мене був контракт на роботу.

Вийшло так, що я приїхала на кілька днів до батьків і тут удома застала повномасштабне вторгнення.

До того моменту ти якось була пов’язана з медициною?

Ні, з медициною абсолютно ніяк. Перший раз турнікет я побачила у 2020 році. Це було завдяки вишколам у ВГО "Сокіл". Це було на тому ж рівні, як показати випадковій людині вищу математику. Тобто це була виключно одноразова акція і нічого більше. 

Бойовим медиком я стала після кількох курсів, які я відбула закордоном. Після того ще була низка курсів різних рівнів в Україні. До "Госпітальєрів" потрапила випадково. Мій друг на псевдо "Бембі" запропонував пройти з ним вишкіл і поїхати на кілька ротацій. Я погодилась і воно все затягнулося більше, ніж на рік.

Фото: Сандра

 

Яка твоя мотивація служити? Чи завжди у тебе були патріотичні проукраїнські погляди?

У мене це історія не зовсім про патріотизм, яким його звикли уявляти. Це скоріше про людей. Я дуже люблю людей. На війні вони як ніхто потребують допомоги. Я б просто не змогла сидіти десь закордоном, знати що тут відбувається і розуміти, що я якимось чином могла зберегти навіть нехай одне життя, але воно було б збережене. 

Це також можна назвати певною свідомістю…

Скоріш за все так, хоча моїм батькам така версія не подобається. Дуже багатьох хороших людей я зустріла саме в армії, або через армію та війну. Хочеться знати, що ти прожив своє життя недарма. І наші люди воюють недарма. Вони варті того, аби про них також турбувались, піклувались і відчували безпеку. 

Ти згадала про батьків. Як вони відреагували на твоє рішення долучатися до Госпітальєрів?

Спочатку це було повне неприйняття. Яка мама захоче, аби дитина в 19 років їхала на війну. Тепер є, напевно, певне примирення з цією думкою. Зараз ми непогано спілкуємось, коли є можливість і час. Мені допомагають чим можуть. Про мене постійно турбуються, чи все окей, чи їла, чи пила, чи тепло одягнена. 

Фото: Сандра

З якими викликами зустрічаються Госпітальєри та що найважче було для тебе у твоїй службі?

Найважче, мабуть, для мене це жити на два світи. Коли ти на бойових, стараєшся там викладатись на повну. Після того ти повертаєшся в цивільне життя, тобі треба думати, як за тих умов на два-три тижні оплатити квартиру, закрити якісь свої побутові питання і тому подібне. Це була одна з причин, чому я мобілізувалась, бо я розуміла, що не можу вкладати достатню кількість роботи безпосередньо в те, чим я займаюсь, бо постійно є ще якісь другорядні проблеми й нюанси. 

Дуже багато знайомих отримали травмування різного типу і загинули. Попри те, що в нас є люди досить публічні, як от Іра "Чека", все-таки добровольців де-юре не існує. Всі пільги, плюшки вони є недоступними. Батальйон дуже старається це перекривати, але оскільки це вже третій рік повномасштабки, то донатів значно менше, тому це робити з кожним днем все важче і важче. 

Тобто у випадку якщо ти доброволець - ти цивільна людина. Те, що ти травмувався це нічого не означає. 

Зараз ти перебуваєш у Суджі. Як можеш описати місто і людей, які тут живуть. Чим живе Суджа зараз?

Загалом Курська область виявилась для мене несподіваною в плані людей. Більшість, хто тут залишився - це старші люди. Майже усі вони українськомовні, або частково українськомовні. Було дивно бачити російськомовне населення в Сумах, але українськомовне населення на Курщині. 

Зараз на околицях Суджі тривають бойові дії, ситуація змінюється, вона достатньо динамічна. Суджа стала своєрідним центром, де на початку "тусувалися" всі, оскільки тут є достатньо багато будівель, вони більш-менш придатні для житла чи для укриття. Це дозволяє ефективно виконувати свою роботу. 

Фото: Курська операція/Сандра

З молодих місцевих людей там майже нікого не залишилось, виключно старші люди, які є в нижчому соціальному статусі, не мали куди їхати, або не хотіли їхати. Їм загалом подобається "двіж", який там відбувається. В якихось моментах ці люди поводять себе знахабніло, можуть і до сусіда в хату зайти й на городі в нього покопирсатись. 

Загалом у місцевих половина родичів в Україні, половина в Росії. Або вони народилися в Україні, прожили усе життя в Росії чи навпаки. 

Фото: Сандра

Хочу поговорити ще про твоє псевдо "Сандра". Як воно з’явилося, чи має якусь особливу історію, чи трактування?

Насправді воно не є якесь особливе. З’явилося ще на моїй попередній роботі. Я працювала у польському відділі. Я мала афро-косички й "Сандра" просто до мене приклеїлось. 

Вже коли я поїхала до "Госпітальєрів", то очевидно, що питання з позивним не стояло.

А як поляки відреагували на те, що ти вирішила повернутися в Україну в такий час?

Вони казали, що це безумство, це нераціональне рішення, дурість і тому подібні речі. Їх бачення таке, що "розумні люди мають не воювати, а зберегти своє життя і розвивати країну потім". 

Але моя думка така, що аби було що розвивати, спочатку країну треба зберегти. 

Фото: Сандра

Сандро, якою бачиш себе після війни?

Скоріш за все, це не буде армія. Дуже хочеться пожити звичайним цивільним життям, створити сім’ю. Як би це не було дивно чути в сучасних реаліях чути, але хочеться спокою. І, звісно, дуже хочеться, щоб всі сім’ї, які чекають, дочекалися повернення своїх близьких.