Історикиня зі Львівщини Марта Гавришко виїхала з України й транслює наративи Кремля про ЗСУ під виглядом науки

Її виступи цитують кремлівські ЗМІ, а експерти звинувачують у поширенні ворожих наративів під прикриттям академічної риторики. Детальніше про скандальну історикиню розповість "Еспресо.Захід".

Марта Гавришко – кандидатка історичних наук Львівського національного  університету ім. І. Франка, родом із Миколаєва, що на Львівщині. На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну виїхала за кордон. Продовжила наукову діяльність в європейських та американських установах. 

Маніпуляції історією та російська ІПСО з вуст Гавришко

У своїх статтях та інтерв’ю Марта Гавришко сформулювала низку тез, які викликали бурхливу реакцію. Головний мотив її критики – це те, як в сучасній Україні вшановують історичних діячів та символи, пов’язані з ранаціоналістичним рухом середини ХХ століття. Вона навіть паплюжить гасло "Слава Україні", з яким українські герої захищають Україну від російських окупантів.

Гавришко стверджує, що українці ідеалізують ОУН-УПА і замовчують їхні злочини. Історикиня вважає, ніби держава та суспільство надто героїзують діячів ОУН-УПА, "обілюючи" їх образ і не говорячи про "темні сторінки". На думку Гавришко, Україна фактично ігнорує злочини, скоєні українськими націоналістами під час Другої світової, і виправдовує радикальних історичних постатей. Вона наголошує, що багато з тих, кого сьогодні шанують як борців за свободу, були причетні до нацистського терору, а "культ ОУН-УПА" із локального явища перетворився на загальноукраїнський.

Насправді: Офіційна Україна не прославляє нацизм і не героїзує колаборантів. Державна політика пам’яті вшановує борців за незалежність – зокрема таких, хто боровся проти радянського окупаційного режиму – але це зовсім не означає підтримку нацистської ідеології. Постатей на кшталт Степана Бандери чи Романа Шухевича українці шанують як символи визвольного руху. Українська держава не схвалює злочинів минулого: складні моменти історії відкрито обговорюються, а не замовчуються. Прийнято навіть спеціальний закон (2015 року) про засудження нацистського і комуністичного тоталітарних режимів – тож жоден посадовець в сучасній Україні не виправдовує нацизм. Ба більше, українські наукові інституції та Інститут національної пам’яті працюють над критичним осмисленням минулого через конференції, дослідження і публікації. Тому слова Гавришко про "масову героїзацію нацистських колаборантів" є щонайменше перебільшенням і не відповідають реальності. Крім того, діяльність ОУН та УПА охоплювала не лише, до прикладу, Галичину: осередки українського визвольного руху діяли далеко за межами одного регіону і точно не може вважатися локальним явищем в історії України. І Гавришко, як історикиня, мала б це знати. 

Гавришко стверджує, що українське військо використовує нацистську символіку. Вона заявляє, нібито у сучасних Збройних силах закривають очі на використання символів, пов’язаних з нацизмом. Як приклад, Гавришко в колонці для німецької газети Berliner Zeitung писала, що в українській армії можна побачити відзнаки дивізії "Галичина" чи батальйону "Нахтігаль". Також вона нарікає, що в Україні називають вулиці на честь історичних діячів, яких дослідниця вважає пов’язаними з нацистськими злочинами. Гавришко говорить про "есесівські символи" в українській військовій традиції та робить із цього висновок про неонацизм у війську.

Насправді: В ЗСУ немає офіційно дозволеної нацистської символіки. Усі емблеми і назви підрозділів затверджуються військовим керівництвом та проходять державний контроль. Відверто нацистські знаки заборонені – це чітка позиція Міноборони. Ті окремі випадки, на які посилається Гавришко, вирвані з контексту і не є масовою практикою. Символи, схожі на деякі нацистські (наприклад, так званий "вовчий гак"), у сучасному українському війську мають інше значення. Зокрема, поширена емблема у вигляді переплетених літер "І" та "N", відома як символ "Ідея Нації", використовується деякими підрозділами (наприклад, полком "Азов") і не є нацистською в українському розумінні. Цей знак справді нагадує рунічний символ, що колись використовувався нацистами, але сьогодні він осмислений по-іншому – як монограма національного відродження, а не пропаганда неонацизму. Фактично, Гавришко бере поодинокі випадки (як-от нашивка чи емблема окремого бійця) і роздмухує їх до рівня тенденції, хоча системної проблеми немає. В українському війську служать сотні тисяч людей різних поглядів, і поява кількох неоднозначних символів не означає, що армія "просякнута" нацизмом. Критики вважають, що Гавришко маніпулює фактами, не згадуючи, наприклад, що ті ж згадки про дивізію "Галичина" в Україні мають переважно історико-меморіальний, а не ідеологічний характер. Тож говорити про толерування нацистської символіки в ЗСУ – некоректно і бездоказово.

Гавришко стверджує, що влада покриває ультраправих і використовує їх, а Зеленський служить "ширмою". Історикиня звинувачує українське керівництво в тому, що воно свідомо не засуджує радикалів у своїх лавах, бо політично на них покладається. За її словами, нинішня влада (включно з президентом Зеленським) начебто заплющує очі на вплив ультранаціоналістів, адже в умовах війни спирається на них як на боєздатну силу. Гавришко навіть припускає, що Володимир Зеленський, як президент-єврей, став "зручним прикриттям" – мовляв, його єврейське походження використовується, щоб не привертати уваги Заходу до ультраправих настроїв в Україні. В одному з інтерв’ю Марта Гавришко емоційно заявила, що "радикальні націоналісти захопили Україну", натякаючи, ніби крайні праві сили визначають політику держави, поки керівництво робить вигляд, що проблеми не існує.

Насправді: Звинувачення у "змові" української влади з неонацистами – абсурдні. В Україні немає жодної "системи" покривання ультраправих. Поодинокі випадки радикальних проявів дійсно траплялися, але їх не замовчували – про них писали ЗМІ, їх обговорювали в суспільстві, і винні нерідко несли відповідальність. У Збройних Силах існують механізми дисципліни і перевірки: якщо військовослужбовця помічають у пропаганді екстремізму чи використанні заборонених символів, реакція слідує. Жодного "мовчазного схвалення" неонацизму з боку командування немає. Українська влада загалом приділяє увагу боротьбі з екстремізмом – як правим, так і лівим. Так, ще 2015 року Україна на законодавчому рівні засудила і комуністичний, і нацистський тоталітарні режими, а силові структури регулярно звітують про припинення діяльності маргінальних неонацистських угруповань, якщо такі з’являються. Твердження Гавришко про те, що "ультранаціоналісти захопили Україну", – це пропагандистська страшилка, яку давно тиражує Москва. Насправді крайні праві партії не мають підтримки у парламенті, їхні кандидати на виборах отримують мінімальні результати, а вплив радикалів на державну політику мізерний. Президент Зеленський зовсім не "прикриває" міфічних нацистів – навпаки, він як Головнокомандувач зацікавлений у тому, щоб в армії не було жодних екстремістських елементів, що дискредитують Україну. Отже, розповіді про "неонацистів при владі" – це вигадка російської пропаганди, і сумно, що їх фактично повторює українська історикиня.

Марта Гавришко - рупор Кремля?

Різкі заяви Марти Гавришко викликали шквал обурення серед українців. Історики, ветерани, громадські діячі та звичайні коментатори звинуватили її у тому, що вона фактично підспівує кремлівській пропаганді. Адже саме тезу про "нацистів в Україні" Москва використовує для виправдання своєї агресії. І от тепер українська дослідниця озвучує подібні звинувачення на весь світ – це просто подарунок для російської інформаційної війни.

Російські медіа не забарились скористатися з виступів Гавришко. Кремлівські пропагандистські ресурси радо цитували її слова як "доказ" своїх тез. Приміром, російська газета "Аргументы и факты" вийшла з гучним заголовком: "Историк призвала ЕС спросить у Киева, почему ВСУ восхваляют нацизм". У цій статті навели пасаж із колонки Гавришко у Berliner Zeitung, де вона саркастично питає, чи поцікавляться лідери ЄС у Зеленського, "чому деякі українські солдати прославляють дивізію СС ‘Галичина’ та батальйон ‘Нахтігаль’". Новину підхопили й інші ресурси – з’явились матеріали на Gazeta.ru, Lenta.ru, навіть державне агентство ТАСС поширило "викривальні" цитати історикині. Фактично, російська пропаганда подала слова Марти Гавришко як сенсаційне визнання з українського боку про буцімто нацистські тенденції в Україні. Для Кремля це інформаційна знахідка: мовляв, дивіться – сама українка підтверджує, що в Києві правлять неонацисти.

Через такий резонанс багато хто в Україні задався питанням: а чи не грає Гавришко на боці ворога свідомо? З’ясувалося, що свої найбільш скандальні матеріали вона публікує на платформах, відомих критичним до України поглядам. Наприклад, об’ємне інтерв’ю з нею з’явилося у американському виданні Consortium News, яке часто транслює прокремлівські наративи для західної аудиторії. Свої статті історикиня також розміщує на сайтах на кшталт німецького NachDenkSeiten – а ті матеріали потім із задоволенням цитують російські пропагандисти. Більше того, з’ясувалося, що Гавришко давала інтерв’ю відверто проросійським коментаторам. Приміром, вона спілкувалася з польським пропагандистом Томашем Янковським, який відкрито підтримував проєкт "новоросії" та виправдовував анексію Криму. Ще один її співрозмовник – норвезький політолог Ґленн Дізен, постійний експерт російського телеканалу RT і рупор кремлівських тез на Захід. Такі контакти лише посилили підозри щодо мотивів Гавришко.

Гавришко на розмові з Томашем Янковські - польським проросійським пропагандистом, який підтримував ідею "новоросії" та анексію Криму, Фото: скрін зі сторінки Ольги Попович у фейсбуку

Гавришко порозмовляла з проросійським норвезьким політологом, постійним коментатором RussiaToday та рупором російських наративів на Захід Ґленном Дізеном, Фото: скрін зі сторінки Ольги Попович

Формальних доказів, що Марта Гавришко працює на російські спецслужби, немає. Однак інформаційний скандал довкола неї мав конкретні наслідки. Ім’я історикині потрапило до бази сайту "Миротворець" – ресурсу, який публікує дані осіб, запідозрених у антиукраїнській діяльності. Гавришко внесли до списку з примітками на кшталт "поширювачка кремлівської пропаганди". Сама дослідниця обурилася і заявила, що її включили до "Миротворця" лише через принципову позицію – мовляв, вона критикує ультраправі тенденції, от її і записали у "вороги". Та для пересічних українців таке пояснення не надто переконливе. Адже час, місце і форма її висловлювань виглядають як навмисне підібрані, щоб завдати інформаційного удару по Україні. У найтяжчий момент, коли країна бореться за виживання, з’являються заяви про "героїзацію нацизму" – і ворог негайно це використовує. 

Багато коментаторів підкреслюють: навіть якщо брати факти, які наводить Гавришко, подає вона їх однобоко і емоційно, без контексту. Через це такі заяви дуже легко вирвати з контексту і пустити у пропагандистське плавання. По суті, значна частина тез Марти Гавришко дублює головний міф Кремля про "нацистів у владі в Києві". Тож не дивно, що російська дезінформаційна машина так вхопилася за кожне її слово, називаючи їх "викриттями з перших вуст".

Політична оглядачка Ольга Попович, коментуючи цю ситуацію, наголосила: проблема не в тому, що хтось має "іншу думку", а в тому, як і де цю думку озвучують. Марта Гавришко, безумовно, як науковиця має право на свої оцінки. Але спосіб, у який вона їх виносить на публіку, зробив її слова зброєю в руках ворога.

Попович звертає увагу, що Гавришко виступає переважно в іноземних медіа, де аудиторія не знає українського контексту. І подає вона матеріал дуже однобоко – фактично звинувачує Україну в героїзації нацизму без жодних застережень чи пояснень. У результаті складається спотворена картина, ніби сучасна Україна дійсно прославляє нацистів. 

Таким чином, кейс Марти Гавришко – наочний приклад, як під час війни під виглядом "академічної принциповості" може вестись шкідницька інформаційна робота. Хоч би якими були особисті мотиви Гавришко, результат її публічних виступів один: вони працюють проти України. Тому не варто дивуватися, що українське суспільство сприйняло її заяви як зраду. В умовах, коли слово може вартувати життя, поширення кремлівських міфів – це свідомо чи ні, але фактично робота на ворога. І Марта Гавришко своїми скандальними тезами цю роботу виконала. Тепер її ім’я назавжди асоціюватиметься з інформаційною диверсією проти України.

Довідка

Марта Ігорівна Гавришко – українська історикиня, кандидатка історичних наук. Народилася 1984 року на Львівщині. Закінчила історичний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка, у 2010 році захистила дисертацію та здобула науковий ступінь PhD (кандидата наук) з історії. Спеціалізується на темах воєнного насильства, гендерних аспектів війни та політики пам’яті. 

З початком повномасштабної російсько-української війни Марта Гавришко виїхала за кордон. Продовжила наукову діяльність в європейських та американських установах. Зокрема, була запрошеною дослідницею і викладачкою в Центрі дослідження Голокосту та геноцидів (Strassler Center) при Університеті Кларка (США).

У наукових колах, ще до скандалу з російськими наративами, Гавришко була відома гарними працями про участь жінок у підпіллі ОУН-УПА, про випадки сексуального насильства під час війни, а також дослідженнями з історії націоналізму та пам’яті про Голокост. 

Проте широкого розголосу її ім’я набуло лише останнім часом – після серії публічних виступів та інтерв’ю, де вона різко розкритикувала державну політику пам’яті в Україні, воєнну риторику влади та присутність ультраправих ідей у Збройних Силах. Ці заяви й зробили Гавришко фігуранткою скандалу, викликавши хвилю засудження за підігрування кремлівській пропаганді під виглядом академічної дискусії.

Читайте також: Адвокатка зрадників і подружка російської пропаганди. Хто така Світлана Новицька та за що її судять