Москва перебуває у васальному стані від Китаю, і не може собі дозволити маневри, – Марк Фейгін

Москва висуває свої ультиматуми, Захід реагує на них у свій спосіб. Але насправді все впирається в основне питання: те, що ми зараз бачимо, цей рівень ескалації - чи це психічна реакція окремо взятого немолодого "таксиста" на найбільшу "трагедію" 20 століття, чи конкретний поетапний план? У мене зараз складається враження, особливо після розмови між Путіним і Сі Дзіньпіном, що це власне підготовка до конкретного плану, ключовим моментом якого буде, зокрема, Україна.

Насамперед я хотів би сказати про переговори із Сі Дзіньпіном. Вони вже не вперше проходять. Безпосередньо через довірених осіб Путіна, зокрема і Лавров літав – обговорював питання фінансової незалежності і співпраці в регіональному масштабі та військову співпрацю в тому числі. А от зараз це отримало практичний вихід. Зауважте, це було відразу після візиту Путіна в Індію, який обговорювали, і раптом з’явилися розмови, мовляв, чи не означає це, що Москва намагається балансувати свою політику в цьому регіоні – Південна Азія, Індостанія, Азіатський Тихоокеанський басейн. Виявляється, що ні. Попри це, головним союзником Москви був, є і залишиться саме Пекін. Усі припущення, що Америка зможе переконати Москву грати на її боці проти Китаю, зазнають краху. Я і раніше про це говорив, що Москва перебуває в такому залежному, васальному, якщо так можна сказати, стані від Китаю, що вона не може собі дозволити маневри. Ніякі ігри – а відомо про протиріччя між Делі і Пекіном, військові сутички на кордоні, –  не можуть дозволити Москві відійти  від цього стратегічного плану співпраці з Китаєм. У чому розрахунок Москви? Вона хоче створити Велику трійку – США, Росія, Китай.

Але ж є загроза, що Сполучені Штати не захочуть брати участь у такій дивній конфігурації, бо США розуміють, що Китай і Росія будуть їх затискати. Тому зараз Байден намагається сформувати так званий новий Західний альянс.

Абсолютно точно. Але як Москва хоче цього домогтися? Те, що Сі Дзіньпінь уже зробив заяву під час переговорів з Путіним, нібито вони готові забезпечувати, точніше брати участь у забезпеченні безпеки на регіональному просторі, те, що Путін демонстративно прийняв запрошення (зрозуміло, що це взаємне запрошення) поїхати на Олімпіаду в Пекіні в той час, коли ми бачимо, як низка країн оголосила дипломатичний бойкот, зокрема США, у зв’язку з порушеннями прав людини. Попри це, Москва демонструє свою лояльність до Пекіна, бо Путін їде і збирається домовлятися про війну, ні про що інше він домовлятися там не буде. Тобто в нього є взаємний інтерес: Китай розраховує в результаті цієї гри домогтися контролю над Тайванем (буде військовий чи інший договір з Вашингтоном – наразі неможливо передбачити), а Москва має свій план – це Україна.

Повертаючись до питання про "таксиста" і його параною, поєднану з манією величі. Знаєте, і те, й інше. І великий план, і саме це. А звідки це бажання увійти у Велику трійку, створити її як альтернативу іншим майданчикам – і "двадцятці", і "сімці" і так далі.

Схоже на те, що він навмисно висуває такі дебільні вимоги, які однозначно будуть відкинуті на Заході. Після цього він пояснить громадянам Росії, мовляв, бачите, який підступний Захід, треба ломанутися в Китай. Китай, відповідно, розкриває обійми, тому що має свої стратегічні інтереси щодо російської сировини і буде розширятися. А після цього починається український сценарій, і цією сигнальною ракетою є Олімпіада в Пекіні. Тому що ми пам’ятаємо, що було в 2008 році під час Олімпіади в Сочі, коли російські війська вчинили акт інтервенції війни проти Грузії. 

Путін завжди користується ситуацією для відвернення уваги, а Олімпіада є таким глобальним заходом, щоб вирішувати свої проблеми. Він і в Сочі намагався їх вирішувати. Туди, в Сочі, востаннє приїжджали лідери західних держав, які брали участь у відкритті Олімпіади. Тобто Путін, безумовно, намагається використовувати ситуацію, щоби в якийсь спосіб вплинути на вирішення питання України. Проте він не лише це робить. Його контакти з Пекіном, демонстративна поїздка, усупереч, до речі, всім скандалам з російським олімпійським комітетом, допінговим скандалам, адже Росія навіть не під своїм прапором виступатиме. Він робить це демонстративно, як докір Заходу. І одночасно "фрондуючи" Заходу, зустрічаючись із Сі Дзіньпіном.

Та ж Олімпіада у 1980 році була після чого – після вторгнення в Афганістан.

Безумовно. Олімпіада – це політичний інструмент вирішення проблеми. Це вже не так, як в Античній Греції, коли припинялися війни, а Олімпіада мала слугувати справі миру. Навпаки, для диктаторського режиму Путіна це безумовно політичний інструмент прикриття агресивних планів, воєнних планів.

Я думаю, що не випадково збіглися в часі всі ці події. Можна очікувати, що відбудеться якийсь новий виток, навіть початок військової агресії. Залежно від того, як діятиме Захід, як діятиме Київ, усі ці плани можна зруйнувати. І що рішучіше Захід діятиме, що рішучіше він вживатиме заходів військового, політичного, глобального характеру, то нижча ймовірність, що Москва наважиться на військову операцію.

Коли на Заході говорять про пекельні санкції після чергової фази інтервенції, тоді з’являється певне питання в Україні – а що нам робити в той час, коли Путін розпочне чергову фазу агресії? З іншого боку, ми розуміємо, якщо він таки ломанеться в Україну, то це не буде короткоходівочка з урахуванням пекінської заяви щодо співпраці з ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку), це може бути вже справді затяжний план.

Захід іде двома напрямками, якщо ви помітили. Навіть в оточенні Байдена йде боротьба. Його радник з питань національної безпеки Салліван, усупереч ієрархії в Адміністрації президента США, представляє крило людей, котрі радше схильні домовлятися, тобто кинути кістку Москві, хоча б навіть ритуально, щоб вона відклала плани вторгнення. Є більш рішуча частина адміністрації, яку представляє голова Держдепу Блінкен і міністр оборони Ллойд Остін, який восени побував у Києві. І вони власне переконані, що треба діяти більш рішуче для створення коаліції опору інтервенції Москви в Україну. Вони поки що виграють. Тому що, крім ритуальних заяв, інсайдерів з адміністрації Байдена після переговорів по відеозв’язку з Путіним, звучать лише заклики: давайте проведемо якусь нараду Росія-НАТО, де приймемо заяви (зрозуміло, що це не буде юридичними гарантіями нерозширення НАТО на схід) і цим дещо заспокоїмо Москву; давайте обговоримо в рамках якогось майданчика мінські домовленості, що, по суті, є єдиним інструментом для врегулювання конфлікту на Донбасі. Але, якщо ви помітили, жоден із цих закликів не має підтримки. Що стосується Росія-НАТО, то група країн НАТО, а саме зі Східної Європи, виступила проти ухвалення таких зобов’язань – погодитися на нерозширення НАТО на схід. Тому що це неможливо, це суперечить статуту НАТО, міжнародному праву. Якщо суверенні країни хочуть вступити в НАТО, то вони мають на це право, як мінімум подавати заявку і так далі. Але точно не виходячи з того, що інша сторона не бажає бачити ці країни в складі НАТО.

Що стосується мінських домовленостей. Незважаючи на велику критику, яка лунає на адресу Вашингтона з його останніми заявами про ці мінські угоди, що треба особливий статус, треба почати процес – вони ж усі нечіткі, двоякі. Чому? Поміркуйте самі. Буквально напередодні відеозв’язку Путіна і Байдена в Стокгольмі на нараді ОБСЄ Блінкен формулює, що шість пунктів з цих мінських домовленостей не виконує саме Москва: припинення вогню, відведення озброєння, участь місії ОБСЄ, обмін всіх на всіх, не Київ-ОРДЛО, а Київ і Росія, тому що значна кількість політв’язнів знаходиться на території Росії. І таке інше. Про що це свідчить? Це говорить про те, що коли почнеться серйозне обговорення мінських домовленостей, то вони почнуться з зобов’язань Москви, які вона перш за все має виконати. І Москва цього не хоче, тому вона бойкотує "мінський формат".

У мене з’явився невеличкий інсайд, що Путін не дарма телефонував президентові Фінляндії. Наскільки я розумію, в нього є заповітна мрія перенести, так би мовити, "мінський формат" у Фінляндію, в Гельсінкі. І після цього розпочати величезні торги, посилаючись на стару радянську історію використання Фінляндії як певного нейтрального майданчика. Свого часу, ми пам’ятаємо, як Путін там "ухмуряв" Трампа. 

Читайте також: Путін хоче домовитися з Байденом про долю України, – Марк Фейгін

Те, що Путін символічно сприймає це місце – Гельсінкі, Фінляндію, - звичайно пам’ятаючи історичні конотації, про процес фінляндизації, якого домоглася Москва після невдалої для себе, з одного боку, фінської війни, але за підсумками отримавши частину території як "відступне" і нейтральний статус Фінляндії. У принципі для Москви це хороший план, який вона готує для України. Однак з однією важливою різницею – Москва порушить цей план. Якщо Україна стане нейтральною, то точно буде захоплена Москвою. Вона не може ставитися до України так само, як до Фінляндії. Фінляндія – це і історично, і етнічно, і політично абсолютно інше, ніж Україна. Україну вони в принципі не вважають державою, відмовляють у суверенітеті, а радше сприймають якоюсь територією Росії. Тому тут так не вийде.   

Як ви думаєте, чи є якесь середовище плюс-мінус адекватних людей, які можуть принаймні порахувати Путіну на пальцях, до яких втрат призведе великий агресивний рух?

Це тільки Генштаб. Вони з олівцем можуть порахувати кількість втрат і ризики, які виникнуть, якщо захлинеться атака. А наслідки і політичні будуть. Знову ж таки, для військових це завжди головний біль, тому що одна річ – висадитися в Криму і його захопити без крові і пострілів, і зовсім інша – пряме лобове зіткнення майже з 200-тисячною українською армією і ще пів мільйоном резервістів, та ще й з такою підтримкою союзників. І вони не знають до кінця, яка саме ця підтримка, маю на увазі військово-технічна і так далі. Вони ж не розуміють до кінця, а раптом справді поставили засоби ПВО, але про це не говорять. А якщо це велика гра? Але, зауважте, всередині Міноборони, бо, крім Генштабу, є міністр оборони Шойгу, він не військовий, проте представляє прокитайську партію і виступає за війну. Тож очікувати стримування з боку Шойгу не доводиться. А от Генштаб, ті, кому доведеться безпосередньо воювати, - це єдине джерело, яке здатне зупинити Путіна, побоюючись того, що ризики надто великі.

Читайте також: "Кремль зупиниться за умови загрози безпеці російських чиновників у Європі", – російський політолог Марк Фейгін

А бухгалтери кремлівські, наприклад, Мішустін і компанія, просто порахують економічні втрати, чим може завершитися відключення від SWIFT і так далі.

Знаєте, слово Мішустіна не є вирішальним, так само, як системних лібералів, наприклад, голови ЦБ Набіулліної і міністра фінансів Сілуанова і групи інших чиновників. Вони ніякого вирішального голосу тут мають. Ризики з відключенням від SWIFT, обмеженнями різного роду фінансової діяльності, російських фінансових установ тут не є вирішальним фактором. Так, звісно, це може стримувати, проте за порядком пріоритетів це другорядні ризики наслідків. На першому місці – воєнні побоювання, не стільки того, що буде багато убитих – Путін це переживе, 10 тисяч, 20 тисяч, це військові втрати, тим паче, що в Росії ці дані засекречені, - скільки страх програти. А що, коли ти штовхнеш угруповання, а воно "відлетить", як від щільних слоїв атмосфери, тому що там буде доволі сильний опір української армії. І ось тоді наслідки перекинуться всередину Росії. Поразка от на цьому театрі воєнних дій призведе до зміни політичної карти всередині самої Росії.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.