Завершується другий рік широкомасштабної війни та складно не помітити, що саме місцеве самоврядування виявилось надійним, ефективним і, на моє переконання, стабільним інструментом у вирішенні широкого кола проблемних питань воєнного часу. Громади виконують свої функції достатньо ефективно і відповідають потребам та очікуванням громадян. Вони також регулярно акумулюють значні кошти своїх бюджетів на подолання викликів, пов’язаних з війною, і оперативно розв’язують ті, які входять до їхньої компетенції. Ось звідки взялись ці стабільні 50% довіри до дій місцевої влади в умовах воєнного стану.
Нагадаю, на початку дії воєнного стану місцеве самоврядування втратило частину своїх повноважень, в тому числі й бюджетних, на користь державної влади, яка, відповідно до закону, відіграє провідну роль в організації оборони й збройної відсічі агресору. Але на всіх щаблях місцева влада, навіть за умови чинних обмежень, змогла стати гідним партнером державної влади у розв'язанні питань підтримки ЗСУ, прихистку переселенців, медичної допомоги пораненим і населенню, налагодження роботи та безпеки тилу, релокації бізнесу тощо.
Звісно, що ця широкомасштабна підтримка державних потреб, породжених війною, відбулась не без свідомого скорочення витрат на щоденні потреби розвитку громад і регіонів. Мешканці громад помічають погіршення стану доріг, незавершені новобуди, скорочення соціальної підтримки тощо. Більшість з них з розумінням ставиться до таких відкладених проєктів місцевого розвитку, бо вірять, що час їхньої реалізації обов’язково настане після перемоги. Інша частина цілком передбачувано негативно реагує на погіршення якості свого повсякденного життя, а тому не довіряє діям місцевої влади. Таких було і є 46% серед опитаних. Тобто тих, хто не довіряє, все ж таки стабільно менше, ніж тих, хто довіряє місцевій владі.
Інше важливе, як на мене, питання, які чинники можуть змінити стабільний баланс довіри/недовіри українців до місцевої влади в умовах воєнного стану, і якою буде тенденція цих змін?
Як це не парадоксально, але на пониження довіри до місцевого самоврядування можуть зіграти ряд рішень державної влади в центрі, а також дії її представників на місцях. Так, парламент після довгих дискусій все ж таки затвердив урядовий законопроєкт про повернення "військового" ПДФО в державний бюджет починаючи з 1 жовтня 2023 року і до завершення дії воєнного стану. На ефективність компенсаційних механізмів, які закладені в ньому, не варто сподіватись. Причини цього я аналізувала у своєму попередньому блозі.
Зрозуміло, що державна влада мала поважні причини для такого рішення — це забезпечення національної безпеки та оборони. Втім громади будуть змушені самотужки у стислі терміни відшукати додаткові резерви, які мінімізують фінансові втрати від передачі військового ПДФО в державний бюджет. Впевненості в тому, що всі вони зможуть дати гідну відповідь на такий поважний для себе виклик, сьогодні немає. Хоча б тому, що в деяких з громад надходження до бюджету наступного року впадуть на 50-70%.
Паралельно на Львівщині спостерігаємо активізацію громадських і політичних рухів, які вимагають від місцевої влади максимально скоротити видатки на підтримку життєдіяльності й розвиток громад та передати ці кошти на потреби ЗСУ. Їхні дії знаходять підтримку у керівників регіональної державної влади, які намагаються вручну, методом адміністративного тиску обмежити видатки громад. Варто нагадати цим політичним активістам і місцевим чиновникам, що бюджети громад не можна використовувати на прямі потреби оборони. Органи місцевої влади зобов’язані передусім дбати про громади та власну територіальну оборону. Вони також мають право отримувати запити від військових та допомагати їм в законний спосіб. Тому очевидно, що тиск на місцеву владу в питанні скорочення місцевих видатків є маніпулятивний і грає виключно на пониження довіри до неї.
Бачу єдиний правильний вихід у цій ситуації — це впровадження чітких і прозорих правил для всіх без виключення власників місцевих бюджетів, а також їхніх розпорядників. В цьому випадку це мають зробити органи місцевого самоврядування, а не державна влада.
Саме тому я, як депутатка Львівської обласної ради, підтримала і поставила свій підпис під проєктом рішення, який визначає перелік першочергових витрат для обласного бюджету на кінець 2023 року і на 2024 рік. Цей проєкт рішення планується розглянути на найближчій позачерговій сесії облради, яка відбудеться 14 листопада. Якщо обласна рада прийме це рішення, то можна сподіватись на те, що аналогічні рішення будуть ухвалені громадами нашої області. Системний підхід, який визначить чіткі і зрозумілі правила щодо бюджетних видатків громад, дозволить знизити рівень напруження у суспільстві, а також посилити контроль за витрачанням коштів з боку як державних контрольних служб, так і депутатів місцевих рад.
Державна влада і політики, а не лише населення, мають довіряти місцевому самоврядуванню та бачити в ньому свого рівного партнера, а не конкурента. Солідарне партнерство, прозорі і чіткі правила для всіх, а не боротьба одне з одним — ось важлива передумова зростання довіри до дій влади на всіх щаблях як у центрі, так і на місцях. Довіра до влади не лише в Україні, але у всьому світі сьогодні є надто дефіцитна річ. Вона завойовується нелегкою працею і конкретними справами, а не маніпуляціями і ручним керівництвом.
Спеціально для Еспресо.Захід
Про авторку. Ірина Гримак, депутатка Львівської обласної ради, засновниця Фонду "Львівщина".
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.