Місто любові і п****ця. Блог Ірини Вовк

"Если молния е***т, хоть не так обидно", – каже до мене місцевий дядько під час вчорашньої грози під сирену.

"А чого не обідно?" – питаю.

"Ну... Типа Бог дал, Бог забрал. А не к*ц**и".

Я сміялася. Він тоже.

Така вона, Донеччина.

Покровськ тут – місто любові і п****ця одночасно. З ним може зрівнятися в цих двох одночасних досягненнях хіба Краматорськ. І то не точно

У Покровську лунає тривога кожну годину-дві, іноді сюди прилітає, іноді – ні. Але тут триває життя – в дворах грає по черзі "Червона калина", якась пісня "ВІА Гри", потім Бабкін і знов там "Гілля калин похилилися..". Тут сидять в кафе, гуляють з дітьми, а малі годують хлібом качок на місцевих ставках. Єдине, що бухають в стопяцот разів менше, ніж у Львові чи Києві і частіше стискаються в них плечі, коли чути ППО чи якийсь приліт неподалік.

Сюди вояки виїздять з усмішками, затарюються хавкою в якомусь місцевому маркеті, а потім вибирають собі "тіньочьок" де-небудь (можна і в машині посидіти), п'ють американо з молоком, а може й навіть лате і... втикають. Просто втикають на дітей, які поруч їздять на самокаті, на місцевих дівчат, напівтверезого мужика, який говорить сам із собою, що його щось за***ло. Для військових це ніби на пару годин вмокнути їх в якесь напівмирне життя. Вони ніби і розуміють, що то собі просто люди ходять і живуть, магазини працюють, але щось не то, не дім... але щось псевдо.

Волонтери, журналісти, документалісти добираються до Покровська віддихатися між поїздками і позиціями, розшифрувати інтерв'ю, закинути редактору подкаст, дописати чергову історію. Не дім, звісно, але щось псевдо...

Сюди приїздять кохані до своїх хлопців, а ті видирають в командирів хоч пару годин спокою тут, в тому Покровську, бо тут приїде вона. Звісно, ї****ть перед тим шалено, ходять на пекельні штурми... І так кльово бачити їх тут щасливими, що можна обійняти кохану, розповісти, поділитися чимось, потім знов обійняти, погуляти парком, не рідним, звісно, не домом, а чимось псевдо. А потім прощатися, в тому ж Покровську. І не дома ж, бляха, і якось недо... напів... псевдо... дім.

Тут важко і нестерпно, але короткими моментами тут так за#бісь! Тому так, місто любові і пи#деця...

Джерело.

Про авторку: Ірина Вовк – волонтерка, журналістка та письменниця.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.