Мирославу Мариновичу – 75 років: унікальність постаті дисидента і публіциста зі Львова

"Еспресо.Захід" розповість про унікальність постаті Мирослава Мариновича.

Коротка біографія Мирослава Мариновича

Мирослав Маринович виховувався в віруючій родині, його дід був священником. Його родина зазнала репресій, адже була змушена переселитися з села Війське (нині територія Польщі) на територію тодішньої УРСР внаслідок відомої операції "Вісла" . Старший брат матері Мирослава Мариновича загинув на Колимі, дідуся-священика радянська влада неодноразово ув'язнювала. У пошуках праці родина переїхала в Дрогобич. Батько Дицьо Франко був водієм, а мати Любов Йосипівна, отримавши бібліотечну освіту, працювала в книгарні.

Навчався Мирослав у Дрогобицькій середній школі № 2, яку закінчив із золотою медаллю. У 18 років він змінив батькове прізвище Дицьо на материне Маринович (батько тоді вже жив з іншою родиною). Великий вплив на формування його світогляду мали, крім матері та сестри Надії, дідусь Йосип Маринович, парох села Стебник, та вчитель Іван Рафа, який познайомив юнака з творчістю поетів-шістдесятників.

Не вступивши до Київського державного університету ім. Т. Шевченка, він влаштувався працювати на Дрогобицькому долотному заводі секретарем комітету комсомолу. А вже за рік у 1967 році Мирослав Маринович вступив до Львівського політехнічного інституту. Він вчився за спеціальністю "Напівпровідникові прилади". В інституті Маринович виступав із критикою радянської політики. Наслідком цього 1970 року відбулася перша зустріч з КДБ.

У 27 років Маринович став співзасновником Української Гельсінської групи. У березні 1977 року Маринович та Матусевич на вечорі пам'яті Тараса Шевченка в київській філармонії, здолавши опір організаторів вечора, несподівано вийшли на сцену і закликали проспівати "Заповіт". 23 квітня 1977 року Маринович був заарештований і просидів в концтаборах десять років. Саме в таборі почалася його творчість. 1982 р. він написав есей "Євангеліє від Юродивого", якого вдалося передати на Захід і там опублікувати. Маринович був автором, зокрема, таємного звернення групи в'язнів до Папи Івана-Павла ІІ про переслідування за віру (на Великдень 1981 р.). Отримавши листа, Папа відслужив у Ватикані месу за підписантів.

2 квітня 1987 року Маринович повернувся з дружиною до Дрогобича, де працював спершу робітником нафтопереробного заводу, а перед самим розпадом СРСР — журналістом міськрайонної газети. Там з'являються його перші публікації, зокрема визначальний есей "Україна на полях Святого Письма" який дуже зацікавив дрогобичан і став основою його першої (однойменної) книжки. Від усіх запрошень балотуватися в народні депутати чи обіймати державні посади, він відмовлявся, вважаючи, що передусім треба працювати над зміною свідомості українців при переході від тоталітарного режиму до відкритого громадянського суспільства. Цьому він присвятив своє подальше життя, написавши чимало статтей, критичних заміток та книжок. Так поступово Мирослав Маринович став одним з моральних авторитетів української нації.

До речі, до жодних партій Маринович ніколи не належав, за винятком короткого періоду, коли вступив до Народного руху України В'ячеслава Чорновола, щоб підтримати його.

Фото: risu.ua

Велику роль у житті Мирослава Мариновича також відіграв Борис Ґудзяк — спершу як мирянин, потім отець, пізніше — ректор УКУ, а тепер — Філадельфійський митрополит УГКЦ у США. За його рекомендацією Маринович у 90-х роках навчався в Колумбійському університеті. На пропозицію Ґудзяка, який був тоді віцеректором Львівської богословської академії, Маринович восени 1997 р. створив Інститут релігії та суспільства (ІРС), першим директором якого він був до 2007-го року. З цього часу й дотепер він обіймає в Інституті посаду його президента. У 2000 році на запрошення отця-ректора Ґудзяка обійняти також посаду віцеректора УКУ і члена ректорату Маринович із родиною переїхав до Львова на постійне проживання. З 2008 року й донині — Маринович віцеректор УКУ з питань призначення і місії університету.

Наукова праця Мирослава Мариновича

Свою наукову працю Мирослав Маринович активно розпочав після повернення з радянського заслання, включившись в розбудову нового модерного українського суспільства в останній роки СРСР. Виступаючи на численних конференціях, наведемо приклади з кількох:

• 1990 р. — виступ на науково-теоретичному семінарі "Києво-Печерська Лавра та її місце в історії вітчизняної духовної культури XI—XVII ст. "із доповіддю про екуменічне значення Берестейської унії;
• Червень 1991 р. — виступ на міжнародній науковій конференції Республіканської асоціації україністів "Проблеми українсько-єврейських взаємин" із доповіддю "Євреї та українці: спроба толерантної проекції взаємних інтересів" (Київ);
• Червень 1991 р. — виступ на славістичній науковій конференції Іллінойського університету "Україна — Захід" з доповіддю "Повнота часу для України" (США, м. Урбана-Шампейн);
• 1991—1996 р. — викладач самостійно створеного курсу "Історія християнства в Україні" у Дрогобицькому педагогічному інституті (1991—1994) та Дрогобицькому інституті управління (1994—1996, за сумісництвом);
• 1992 р. — виступ на Всеукраїнській науково-практичній конференції "Національно-мистецька школа: здобутки і перспективи" з доповіддю "Проблеми культурного імунітету" (Дрогобич);
• 1993—1997 р. — науковий співробітник (за сумісництвом) Інституту східноєвропейських досліджень НАНУ в Києві;
• Червень 1993 р. — виступ на міжнародній науково-релігійній конференції "Українське православ'я: історія, сучасність, перспективи" з доповіддю "Ідея автокефалії та сучасність" (Київ);
• Вересень 1994 р. — виступ на науковому семінарі Шведської секції Міжнародної Амністії про смертну кару з доповіддю "До питання про смертну кару в Україні" (Швеція, Стокгольм);
• 13–15 жовтня 1994 р. — участь у науковій конференції "Схід і захід України: шляхи інтеграції", виступи на Круглому столі (Донецьк);
• 1995 р. — виступ на регіональній конференції Центру демократичних реформ з доповіддю "Філософія прав людини в українському суспільстві" (Харків);
• 1999 р. — доповіді про стан і розвиток богословської освіти в Україні на конференціях про релігійну освіту випускників програми Колумбійського ун-ту  (Болгарія, Софія) і в Інституті східнохристиянських досліджень (Нідерланди, Наймеґен);
• 2005 р. — виступ із доповіддю про місію УКУ на міжнародній зустрічі "Позиція і проблеми католицьких університетів Центрально-Східної Європи" (Угорщина, Естергом);
• 2006 р. — доповідь на міжнаціональному і міжрелігійному семінарі "Ковчег" на тему: "Толерантність як політичний та моральний принцип" (с. Унів, Львівщина);
• 2008 р. — виступ на науковій конференції "Україна в Європі. Європа в Україні" з доповіддю "Європейська інтеграція України: геополітичні гальма та ціннісні дисбаланси" (Німеччина, Вюрцбурґ);
• 2011 р. — виступ на конференції релігієзнавців "Релігія і громадянське суспільство: Конфлікти релігійної ідентичності та інтеграційні процеси у світі, що глобалізується» на тему "Релігійна свобода в Україні: глобальний вимір національного імперативу" (Ялта, Кримська АР);
• 2016 р. — участь у міжнародній конференції про загрози з боку Росії, організованій Міжнародним республіканським інститутом (The Beacon Project, 29.04) з доповіддю: "From protector of communism to conservative Savior: How has Putin been able to benefit from the myth of his conservative credentials? " (Відень, Австрія);
• 2017 р. — участь у конференції "Три українські революції» з доповіддю «Релігійні аспекти трьох українських революцій" (Варшава, Польща).

Також Мирослав Маринович не раз виступав із доповідями й лекціями про релігійну свободу в Україні, становище релігійних меншин, проблеми державно-церковних стосунків, духовність в'язнів ҐУЛАҐу, мирянські та духовні проблеми сьогодення, ідентичність УГКЦ, військове капеланство, екуменізм — у різних місцях України.

Цитати Мирослава Мариновича

Фото: Ірина Березовська

Пропонуємо ознайомитися з найвідомішими цитатами Мирослава Мариновича. Список з топ-10 цитат публіциста:

• Що дисидентський рух, що потім боротьба за незалежність, що перша "Революція на граніті", що Помаранчева революція, що Революція гідності – все це є одна і та сама основа ціннісна субстанція. У ній – свобода людини, народу, свобода релігії. Все зібрано в одне – це гідність людини, прагнення жити розквітлим, свідомим, національним, релігійним, суспільним життям. І це все – однаковий пакет цінностей. Я вважаю, що це просто покоління з покоління передає один одному естафету. І ми так йдемо в майбутнє далі.
• Коли в таборі я писав перший свій есей, я вклав до нього одне питання, яке турбувало нас усіх там: якщо ми всі хочемо змін в Україні, то хто ці зміни має зробити? Я хочу повторити це питання вам. Зараз ми маємо Україну, яку треба, все-таки, далі міняти. Треба зробити роботу свого покоління. Хто це зробить? І хто вам сказав, що це будете не ви? Ніхто.
• Путінський режим – це реінкарнований чекістський режим Радянського Союзу з певними особливостями, але ці особливості не відіграють засадничого значення. Це реінкарнована радянська система, а це означає, що боротьба незавершена.
• Для українців дуже характерно думати: там є якісь "дяді", які мають це зробити. Неправда. Мені страшенно подобається вислів британського аналітика Джеймса Шерра, який говорить, що різниця між Україною і Росією в тому, що Росія – це країна з сильною державою і слабким громадянським суспільством, а Україна – це країна зі слабкою державою і сильним громадянським суспільством. Отже, не чекаймо на державу.

Читайте також: "Навіть розчаровуючись, ми не повертаємося до місця, в якому вже були", – Мирослав Маринович

• З Ісусових слів "І кожен, хто з правди, той чує Мій голос" (Йоана 18:37) випливає, що почути голос Божий можна лише тоді, коли розумієш, де правда, і налаштований на неї.
• Бути переконаним у своїй правоті не є гріхом, але водночас слід бути відкритим на правду свого співрозмовника. Тобто не лише слухати, а й чути.
• Почуття звільнення від страху – це прекрасний стан.
• Майте друзів, перед якими вам буде соромно вчинити неправильно. Навіть думка про їхнє засудження вас стимулюватиме.
• Людям, здебільшого, здається, що мораль не має значення. Це дуже постмодерний принцип. Він каже, що мораль – то щось таке приватне, вона не має суспільного значення. Але ми, члени Ініціативної групи "Першого грудня", переконані, що всі проблеми – політичні, економічні тощо – мають під собою основу певних духовних, моральних характеристик. Якщо хочете змінити світ, змініть цінності. Якщо хочете змінити цінності, змініть себе.
• Обстоюй тільки ту справу, яку вважаєш справедливою, тоді ти матимеш достатньо сили, щоб вистояти до кінця.

Читайте також: Культ насильства – це і є російські "духовні скрєпи", – Мирослав Маринович

Нагороди Мирослава Мариновича

У Мирослава Мариновича велика кількість різних відзнак, ось перелік кількох з найважливіших:

• Орден Свободи (31 грудня 2008) — за визначний особистий внесок у відстоювання прав людини, виявлені мужність і самовідданість у боротьбі за свободу і незалежність України, плідну науково-публіцистичну діяльність;
• Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (21 січня 2017) — за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, справу консолідації українського суспільства, багаторічну сумлінну працю;
• Орден "За мужність" I ст. (8 листопада 2006) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод;
• Кавалерський хрест Ордену заслуги Польської Республіки;
• Орден "За інтелектуальну відвагу" (2007);
• Премія імені Василя Стуса (2009);
• Почесний громадянин Дрогобича (2010);
• Почесний громадянин Львова (5 травня 2017) — за внесок у духовне відродження українського народу, а також за активну громадянську та життєву позицію;
• Премія Станіслава Вінценза (27 червня 2018) — за гуманістичне служіння та внесок у розвиток регіонів.

Нагадаємо, три роки тому Мирослав Маринович увійшов до переліку 30-ти видатних українців за версією Американсько-українського фонду.