"Ми повернемося відновлювати наші міста й села, які нині вщент зруйновані". Як живуть у Львові вимушені переселенці та про що мріють

"Еспресо. Захід" розповідає історії кількох із тих родин, які були вимушені залишити усе, аби врятуватись, і нині мешкають в одній зі львівських шкіл.

Семирічна Настя з Лисичанська понад усе любить ліпити. Показує свої роботи з пластиліну, які вже встигла зробити у одній з львівських шкіл з того часу, як мусила з мамою і братом переїхати через війну. Ще Настя вміє вишивати стрічками красиві квіти і каже, що вишиє нову картину, коли повернеться додому. 
 

Її брат Назар – семикласник. Зізнається, що вчитися не надто любить, але з усіх  предметів найбільше йому подобається біологія. І взагалі він дуже любить природу. Має кота Пушинку, собаку і хом'яків. Усіх тваринок доглядає тато, за яким Назар страшенно сумує. Там тато працює надзвичайником і щодня гасить пожежі, що виникають через ворожі обстріли. Назар знає, що таке війна, з півторарічного віку, а Насті тоді було півтора місяці. Тоді, у 2014 році, війна вперше прийшла до їхньої домівки. Мама Назара Оля Банченко розповідає, що в її маленького сина була психологічна травма внаслідок війни і вона змушена була піти вчитися на психолога. Зараз кожен її день починається з дзвінка додому в рідний Лисичанськ, де залишився працювати чоловік і мама.
 

Життя у Лисичанську – вдруге війна

"У нашому місті немає професійних психологів, аби якісно могли надати допомогу, тому щоб допомогти сину сама пішла вчитись цієї професії. Зараз знову переживаємо те саме, тільки ще й довелося покинути рідний дім. 16 березня збиралися серед ночі, прокинулися від сильних вибухів. Спершу не могли зорієнтуватися, що робити, куди найперше бігти, що хапати. Зібрали найнеобхідніше – кілька речей, якісь іграшки і поїхали. Спершу дизелем до Слов'янська, звідти поїздом просто до Львова. Їхали більше 30 годин", – розповідає жінка. 

Каже, що до останнього не хотіли їхати, все сподівалися, що обійдеться. Але коли в місті вже не було їжі, а в багатьох мікрорайонах не було світла, газу й води, вирішили, що немає куди далі тягнути. 

"Коли зійшов сніг і ми не мали що пити, щоб помитися й випрати одяг, вирішили їхати.  Зараз там нема снігу зовсім і людям значно важче. Ходять шукають криниці. У багатьох частинах міста досі немає ні води, ні газу, ні світла. Лише в деяких районах з'явилася електрика, і родичі й знайомі почали віддзвонювати, що живі", – додає вимушена переселенка. 

Оля розповідає, що її мама навідріз відмовилася їхати, бо не мала на кого залишити сусідок, одній з 75 років, а іншій – 80, тож їм такий далекий переїзд був би важким. 

Назар багато розповідає про природу й дерева, показує на телефоні фото, де є їхній сад, а в бабусі у дворі – ще й сосни. Одним зі "скарбів", який там залишився, він згадує криницю:

"У нас в бабусі є криниця з водою у лісочку, туди йдеш, а там такі високі дерева. І дуже затишно гуляти"

Мама Назара розповідає, що цю криницю викопали ще її бабця і дідусь у Другу світову війну, і завдяки цьому їм вдалося вижити. Бо набирали воду й поливали з неї все, що посадили. Довкола змогли виростити сад, там же побудували будинок. 

"У цій красі ми дотепер жили, і моя бабця, і зараз мама. Цією криницею і досі користуються люди".

Оля каже, що їх з дітьми Львів прийняв гостинно. У школі мають усе необхідне – смачну їжу, власне ліжко, волонтери принесли легкий одяг, бо вони виїжджали у зимовому, а курток і взуття не мали. Утім надовго тут зупинятися не планують. 
 

"Умови нас тут влаштовують. Діти ходять до спортзалу, з ними вчитель займається, грає в ігри. Є  кімната з іграшками, книгами. Коли ми лише приїхали й у Львові вже лунала сирена, не могли Настю витягнути з підвалу. Кілька годин вмовляли, щоб вона просто вийшла звідти. Вважала, що лише там безпечне місце. Перші два дні, як ми тут поселилися, її навіть звуки трамвая лякали. Хотіли б десь знайти квартиру, там і дітям буде зручніше. А загалом надіємося, що все скоро закінчиться й ми повернемося додому. Дуже хочемо додому".

Мама розповідає, що за цих кілька тижнів діти дуже подорослішали. Стали зібраними, не капризують і навіть зайвий раз нічого не питають. 

Замість операції і покращення – біль і тривога

В  емоційному стресі й інша дівчинка, їй 9 років. До цього вона навчалась у школі для дітей з особливими потребами, адже має проблеми зі слухом. Приїхала з Харкова. Вона сидить і бавиться в ігри на планшеті на застеленому матраці. Поряд спить її братик. У нього температура і блювота. Мама думає, що це через перенесений стрес.
 

Виїжджали в сам розпал бойових дій. Мама Оля Будко розповідає, що не хотіли покидати дім, але останньою краплею стала ворожа ракета, яка влучила в сусідній будинок. Діти плакали, кричали і тряслися від двигтіння меблів. 

"Нас чекала машина, ми зібрали якісь речі, поїхали на вокзал. Постояли в черзі, сіли в потяг і приїхали до Львова. Там залишився чоловік і його брат. Перші п'ять днів, як тільки це все почалося, відправили дітей із бабусею в школу. Я готувала їм їжу і відносила. Все ще надіялися, що втихомиряться. Навіть коли в черзі по хліб стояла по три години під обстрілами, все одно вірила, що от-от закінчиться. Але от коли вже у сусідів згорів будинок, стало дуже страшно. Я, доволі сильна людина, страшенно плакала. Учора, коли за день було п'ять тривог, дитина мене просила, "давай поїдемо ще дальше", вона вже навіть просто тривоги боїться. Якби не діти, ми залишилися б і нікуди не виїжджали, а так за них переживаю, для них це неймовірний стрес. Гадаю, нам ще довго доведеться відновлювати наших дітей", – розповідає жінка. 

 

Оля каже, що саме в цей час її донечці мали робити операцію. Вона навчалась у школі для слабочуючих дітей, за останні півтора року почала "виговорюватися", її стан покращав, але зараз знову доведеться відновлювати напрацьоване.

Жінка, попри все, що пережила за останні три тижні, тримається доволі бадьоро. Каже, мусить заради дітей і майбутнього країни.

"Ми повернемося відновлювати свої міста і села, які просто вщент зруйновані. Хоча насправді буде дуже важко. Але там залишилися наші чоловіки, рідні і близькі".

Раніше Оля працювала в торгівлі й любила свою роботу, спілкування з людьми. Перед війною працювала в кафе.

"Ще в перший день війни після обстрілів пішла на роботу. Прокинулися о 4-й ранку, все чули, але до кінця не розуміли. Потім, коли вже дзвонили друзі з інших країн і питали, що відбувається, я збагнула, що це все серйозно. Надіялась, що нас омине, але не оминуло. Будинки горять, усе руйнується". 

Далі, жінка планує їхати за кордон, у Чехію: "Нам зі школи працівники сказали, що є можливість виїхати за бажання, ми погодились. Але найбільше хочемо повернутися додому. Не знаю, як ми будемо переживати це знову, коли повернемося, коли побачимо руїни на місці наших домів, але хочу повернутися".

Повернення в Україну було правильним рішенням

Заходжу до іншого класу. Тут проживає троє жінок і троє дітей. Усі імпровізовані ліжка охайно застелені. У кімнаті свіже повітря, а жінки усміхнені й доглянуті. Вони збирають останні сили, аби попри весь біль на душі, мати гарний вигляд. 

Марина Тукманова із Запоріжжя за кордоном уже була, але повернулася. Пані Марина працювала на фірмі з виробництва вогнетривких матеріалів. Приїхала до Львова з Запоріжжя. Розповідає, що на той момент, коли виїжджала, був неймовірний ажіотаж. Саме тоді російські війська починали штурмувати Енергодар. Дуже багато людей у цей час вирішили поїхати. Вона їхала в поїзді стоячи стоячи кілька годин, бо в одному купе було по 16 людей, здебільшого маленькі діти й жінки.
    

"Я їхала сама, і мені місце дісталось просто в проході. Але мами, які їхали в купе, по черзі давали мені присісти. Отак і добиралася. Дорога була важкою. Приїхали до Львова, зі Львова в Дрогобич, але вирішили поїхати в Європу. Там нічого нам не вийшло. У Празі роботодавець поставив такі умови, що ми просто не витримали.  Ми мали працювати за тарілку супу в прямому значенні. Я поїхали туди з рідною сестрою і племінницею. Але в сестри пересаджена нирка, вона людина з інвалідністю. Такі умови праці не підходили. Тоді ми зрозуміли, що на батьківщині буде краще. Повернулися назад. Зараз я у Львові, сестра в Чернівцях. Тут ми соціально захищені, зможемо піти до лікаря і нам дадуть допомогу. На чужині важче. 

Коли чехи зрозуміли, що процес перебування українських біженців затягнеться на тривалий час, вони перестали приймати у свою країну всіх без винятку. У пріоритеті були мами з маленькими дітьми. Тому я розуміла, що краще повертатись сюди. Сподіваюсь на нашу країну, що все завершиться перемогою. 

Марина пояснює, що насправді повертається дуже багато людей, а те, що на чужині дуже добре, іноді лише ілюзія.

"Можливо, спрацьовує ностальгія, або ж люди сподіваються на швидку перемогу. Я особисто вірю. Тут у мене була чудова робота, яку люблю, а там без знання мови не зможу досягти успіху, не зможу застосувати свою  кваліфікаційні знання. Тим більше, вся моя родина там, у Запоріжжі. Переїхали через сестру, нам треба берегти її нирку, іншої такої ми не знайдемо. Цю нирку їй віддав тато".

Робота вчителя і кухаря одночасно – львівські педагоги поєднують професії

Поки тимчасові мешканці школи мріють, коли вони побачать свій будинок (не обгорілий чи розвалений), рідну криницю чи просто обіймуть старих батьків, максимальний комфорт їм намагаються влаштовують львівські педагоги. За короткий час вони навчилися поєднувати працю вчителя з роботою куховара, вахтера, чи сантехніка.
 

"Ми розуміли, коли почалась війна, що в нас житимуть тимчасово переміщені українці. Тому почали готуватися. Написали батькам наших учнів, батьки того ж дня почали привозити всі необхідні речі – подушки, ковдри, матраци, продукти, одяг.  Є батьки, які щоденно підвозять усе необхідне. Усе тримається на вчителях, батьках і волонтерах", – каже одна з учителів. 
 

Окрім того, у школі облаштовують душові кабіни, аби людям було де помитися. Намагаються всіма можливими й неможливими способами облаштувати побут переселенцям. Звідки кошти? Кажуть, що вже винесли все, що мали вдома. 

Завгосп пан Василь пояснює: "Люди приїжджають з дороги, їм треба десь помитися. Директорка дала гроші, я також. У мене вдома будова, звідти матеріали привожу".

Освітянка пані Олександра на щодень працює вчителькою початкових класів. Поміж онлайн-уроками готує на кухні їжу: "Я постійно задіяна, від ранку і до вечора. Для мене це найкращий вихід у такий трагічні ситуації, яка зараз в нашій країні. Це легше сприймається. Починаю роботу о 8-й годині й доти, поки треба. Тут у школі є декілька бригад, працюємо позмінно й обов'язково проводимо онлайн-уроки. Дітям це дуже потрібно".

Пані Олександра показала їдальню, де переселенці харчуються. На столику завжди є молоко, печиво, пластівці, бублики для дітей.
 

Після їжі переселенці за собою прибирають, миють посуд і дуже організовані. А крім того, просять для себе ще якусь додаткову роботу, аби відчувати себе теж потрібними. 

На час мого перебування мили вікна. А ще – просто хотіли обійняти.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.