Один із засновників гурту "Мертвий півень", актор, співак Місько Барбара пішов з життя місяць тому.
"Він був емоційний та справжній", "Місько завжди був собою - і на сцені, і поза нею", − пригадують колеги та друзі. Про легендарний рок-гурт та життя Міська Барбари - у спецсюжеті програми "Вечір з Миколою Княжицьким", передає "Еспресо.Захід".
Львів, кінець 1980-х. Ще існує Компартія та КДБ, але місто вже наповнив дух свободи. Пройшло кілька демонстрацій під синьо-жовтими прапорами. Проте, досі можна потрапити до рук кадебістів навіть за невинний жарт. В таких умовах з’являється андеграундний музичний гурт з трохи дивацькою назвою − Мертвий Півень. Він одразу стає культовим. Михайло, або як сам він себе називав, Місько Барбара, був співзасновником, лідером, обличчям і душею цього неординарного колективу.
В 1990-му у Львові мав пройти фестиваль "Вивих". Львівські студенти-музиканти Любомир Футорський, Місько Барбара, Юрій Чопик, Роман Чайка, Ярина Якуб’як та Тарас Банах тоді ще не були організовані у жодну групу. Вони просто грали музику, мали кілька своїх пісень і вечорами збирались у "Старому Львові" на Валовій. Цю кав’ярню між собою називали "Мертвим півнем".. Тож коли для реєстрації на фестиваль терміново потрібно було вигадати назву, довго думати не довелось.
"На кав’ярні був залізний флюгер, такий півник. І на сленговому між собою називали цей заклад не старий Львів, а − Мертвий півень. Залізний – мертвий. Відповідно – зустрічаємося на каві в мертвому півні. Тож так ми з легкої руки подали заявку. Так фактично отримавши приз глядацьких симпатій першого вивиху, для нас це вже був цей рубікон, коли визначило нашу долю − ми вже стаємо групою", − поділився учасник гурту Роман Чайка.
Завдяки фестивалям "Вивих" та "Червона Рута" у середовищі прогресивної студентської молоді "півні" швидко стали популярними.
"Всі за ними стежили. А коли з тобою заговорив хтось з музикантів, це ніби на тебе зійшов святий дух", − пригадує поетка Галина Крук.
Молоді й безтурботні, кожен – особистість, усі дуже різні. Але разом роблять те, чого досі в українському музичному просторі ніхто не бачив і не чув.
"От коли вони сходилися разом, з тими різними енергетиками, в них відбувалася якась магія. Вони починали щось таке творити, що справді захоплювало, і було абсолютно новим, ні на що не схожим. Навіть якщо вони переспівували Ірину Білик, робили свій кавер, то це все одно було дуже яскраво і незабутньо", − так про гурт відгукується директорка "Видавництва Старого Лева" Мар’яна Савка.
Спочатку вони виконували власні твори, а потім клали на музику вірші українських поетів – переспівували класиків і відкривали своїй авдиторії нових авторів.
"Це були живі тексти. Таким чином багато людей молодих прилучалося чи помічало українську літературу. Тобто, це дуже важливі речі, які нам дали зацікавлення до літератури вже в пізніших поколіннях", − наголосила Галина Крук. У ті роки починається співпраця із вже відомим на той час поетом-бубабістом Юрієм Андруховичем. Згодом патріарх української сучасної літератури спеціально для "Мертвого Півня" напише кілька текстів на цілий альбом.
"Я їх уперше побачив на львівському Вивиху у 90-их, де вони мені страшенно сподобалися. Я двічі слухав концерти "Мертвого півня" під час фестивалю, проте ми тоді не познайомилися особисто. Це трапилося вже на “Червоній руті” в Запоріжжі в 91-ому році", − розповів Юрій Андрухович, поет, письменник, засновник творчої групи "Бу-Ба-Бу".
Також він додав: "Михайло, звичайно, це людина, якій я завжди буду глибоко вдячний, хоча б за те, що моїх власних текстів він напам’ять знав значно більше ніж я їх знаю, бо він їх виконував вже як тексти пісень".
Мар’яна Савка зауважила, що Барбара відкривав жанр співаної поезії.
"Місько прекрасно знав сучасну поезію. А це був час, коли відкривалися якісь архіви, коли ми почали читати й "Розстріляне відродження", і Стуса, і празьку школу. І з’явилися молоді бу-ба-бісти. І так багато власне української поезії. І він дуже тонко її відчував. І відчував що пасувало б до музики", − розповіла Савка.
Одними з перших українських гуртів півні прориваються на захід. Мар’яна Савка пригадує як наступного дня після їхнього весілля з гітаристом Юрієм Чопиком усі разом відправились у концертний тур Європою. Михайло Барбара на тому весіллі був дружбою.
"На весіллі Місько трохи не побився з одним моїм родичем. Я була на стороні Міська, тому що (сміється) родич називав його Мішею, а Місько казав – я не Міша, я Місько. Та він був просто емоційний і справжній. Це дуже важливо", − зі сміхом згадує Савка.
Такі ж теплі спогади й в колеги Барбари Романа Чайки: "Він був різним, але він завжди був собою. Тобто він ніколи не грав роль. У нас дуже люблять люди від сцени мати певний образ для ЗМІ, а певний для сцени. От Місько був завжди однаковий: що на сцені, що поза нею".
Наприкінці 90-хх Барбара переїжджає до Харкова. Стає актором театру Арабески й так відкриває ще одну грань свого таланту. Гурт же "Мертвий Півень" у різному складі офіційно проіснував до 2011. І попри заклики й самих учасників, і фанатів знову заспівати разом, цього, на жаль, вже так і не сталося.
В останні Барбара не полишав музичну діяльність і мав чимало творчих планів. Буквально влітку почався запис нового проєкту "13 пісень про любов". Серед інших, до альбому увійшов вірш "Європо" на слова Галини Крук, написаний у трагічні дні розстрілу на Майдані.
"Він зробив композицію, я довго її не наважувалася слухати. Але вона зазвучала. Я потім зрозуміла логіку Міська, він казав, що цей текст мусить звучати, мусить залишитися, щоб ми його десь там не забули в минулому. Насправді мені подобалося бачити як Місько в останні роки віджив для цих своїх проєктів, як багато в нього було ідей. І для мене це тому так стало зовсім несправедливим, таким непорозумінням стала його смерть", − каже поетка Галина Крук. Друзі Барбари кажуть, в українському культурному сьогоденні "Мертвий Півень" є одним з найбільш недооцінених проєктів. Несподівана раптова смерть його незмінного лідера дещо привернула увагу до їхньої творчості. Проте спогади тих, хто за життя був свідком творінь цього феноменального гурту, залишаються набагато глибшими. Так само як і спогади тих, кому пощастило знати Міська Барбару особисто.
"Було кілька епізодів, коли ми з Міськом довгий час проводили сам на сам. В романі "Таємниця" кілька епізодів я присвятив одному з цих моментів, коли ми з ним подорожували − з Праги поверталися до Львова, то був десь 1995 рік. І з ним було якось гарно навіть і мовчати. Перебуваючи поруч із Міськом....Тому що це була довготривала така подорож. І ми більшу частину цієї подорожі просто мовчали. І, повторюю, це було дуже добре…", − пригадав Андрухович.
