Ми, дівчата і жінки, – люди. І ми маємо право жити без страху. Блог Мирослави Павлик

Пам’ятаєте, в одному з сезонів "Чорного дзеркала" була серія, де розповідалось, що можна забанити людину – і вона вас не бачитиме і навіть не зможе почути, замість вас там буде просто цифровий шум.

За останні два дні я перебанила, здається, половину фейсбуку не зі своєї бульбашки. Я просто заходила в коментарі до постів про тих хлопців, які накачувати дівчат алкоголем та всякою фігнею – і банила-банила-банила. На жаль, в житті це не так працюватиме, як в "Чорному дзеркалі". Все одно я живу з тими людьми в одній країні, в одному місті, ми ходимо в ті ж магазини чи разом їздимо в метро. 

Знаєте, більшість дівчат у своїх постах про власний досвід писали слово "пощастило". Випадково сталося, що вдалося втекти, не потрапити, обійти. Пощастило на притомних чоловіків, на гарні ситуації, на друзів чи випадкових знайомих.
А інколи не щастить. Наприклад, коли хлопець, з яким зустрічаєшся десь пів року, пізно проводить тебе додому і проситься переночувати, клянучись всім святим, що і пальцем тебе не зачепить. Ви засинаєте в різних ліжках, а потім ти прокидаєшся від того, що він заповз до тебе під ковдру і намагається зняти труси та нічну сорочку. І ти з жахом розумієш, що зараз ніч, ти одна, фізично слабша і тільки погрози розказати його батькам зупинили чувака. 

Або, наприклад, не щастить, коли ти серед білого дня в центрі міста, серед людей намагаєшся відбитися від дебелого чувака, який вирішив, що він має право тебе тягти за руку у двори. І ти можеш кричати, просити про допомогу, впиратися, а ніхто не підійде. Пам’ятаю, я тоді навіть описувала свій одяг: широка спідниця в підлогу, біла закрита футболка, мінімум косметики, сандалі без каблуків – ніби це якось могло пояснити, чому чувак вибрав саме мене з натовпу інших жінок. Тоді пощастило вирватись і забігти в кав’ярню, де потім мене забрав друг і посадив на таксі додому. 

Або не щастить в метро, коли ти підіймаєшся ескалатором і розумієш, що тебе хтось мацає за сідниці. Того чувака я тоді, до речі, так влупила по пиці долонею, що він потім від мене утік. А коли написала про той випадок у фб, багато дівчат говорили, що мені таки пощастило, бо чувак міг мене побити чи навіть покалічити. Та в той момент я була така зла, що, певно, він зрозумів: я б таки його перемогла.

А ще я не готова говорити на загал про більш трагічні випадки, які сталися зі мною. Де взагалі не пощастило, ні краплі. Але я навчилася жити далі. 

І до речі, в кожному з цих моментів я була тверезою, як скло. Я не носила викличного одягу. Була чемною і порядною дівчиною. Ходила до церкви. Не курила. Поводилася максимально достойно. Чи мене це врятувало? Ні. Бо завжди винен ґвалтівник.

Я хочу жити в безпечному світі, де можна гуляти хоч голою і ніхто тебе не зачепить. Де ти не переживаєш, коли йдеш темною вулицею додому і чуєш кроки за спиною. Де спокійно бігається вечірнім парком. Де можна одягати той одяг, який подобається і не робити поправку на момент: а чи буде мені в ньому зручно тікати? 

Вчора в коментарях бачила відповідь дівчини, яка, відбиваючись від нападника, зламала йому носа і ногу. Так от, вона отримала два роки умовно за це. А нападник не отримав нічого. І я не думаю, що цей випадок був єдиним. Ми, навіть захищаючись, ризикуємо бути покараними. 

Останні два дні я мала дохріна діалогів з приводу жахливого вчинку зухвалих пацанчиків, які не дуже то і бояться покарання. Ну а за шо їх карати, а? За те, що вони показали, що всі дівки – шльондри, ескортниці, меркантильні сучки? Це хіба люди? Так, жінки. І їх можна напоювати, накачувати препаратами, ґвалтувати, принижувати через голе тіло і секс, знущатися на камеру  ну і заодно зібрати бабосиків зі своїх прихильників, щоб "підтримати ЗСУ" (це сарказм, якщо що).

Тільки ми, дівчата і жінки, – люди. І ми маємо право жити без страху, без поправки на вітер, оминаючи – чи думаємо, що оминаємо – небезпеку. Та дехто, здається, все ще вважає нас такими спеціальними особами, з якими можна робити що завгодно. Бо покарання все одно не буде. І гріха –теж.

Джерело

Про авторку: Мирослава Павлик, журналістка, фотографка, блогерка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.