Хвиля суперечок довкола кам'яної пластики, експонованої у Стрийському парку, напередодні відкриття "Львівського тижня скульптури", показала ступінь "травмованості" нашого суспільства тоталітарним минулим. Дехто спробував навіть називати твори відомих сучасних українських і зарубіжних художників "совєцьким сміттям", не розуміючи, що, насправді, ми все ще не позбулися "сміття" в наших головах. Дуже дивно, але, як виявляється, використання для скульптури каменю здатне породжувати в нас асоціації радянських часів, коли кам'яні (насправді ж бетонні) фігури "асвабадітєлів" стояли мало що не в кожному селі.
Нагадаємо, що згадані скульптури належать "Канівському скульптурному симпозіуму» мистецького об'єднання "ЧервонеЧорне". Впродовж 10 років Симпозіум щорічно приймав українських та іноземних скульпторів, фахівців обробки каменю, завдяки чому у Каневі сформувався скульптурний парк, що приваблює чимало відвідувачів. Привезені до Львова праці анонсують проведення "Львівського тижня скульптури", який цьогоріч буде значно масштабнішим ніж у минулому році.
Читайте також: Сучасне мистецтво, яке зворохобило галичан: у Стрийському парку оселилися 8 скульптур
Найбільше «дісталося» скульптурній композиції "Впевнена" Василя Корчового – жіночій фігурі незвичної огрядності. Головна причина її несприйняття, на мою думку, знову ж таки криється в стереотипах тоталітарного минулого. Адже будь-які диктаторські режими прагнуть творити образи фізично "досконалих" будівників (і будівниць) "світлого майбутнього". Пролетаріат (як головний "будівничий") мав завжди бути "героїчно-підтягнутим" (і в міру голодним), а ознаки огрядності могли мати хіба що представники "гнилої інтелігенції".
Згадаймо натомість деякі історичні факти. Зокрема, в прадавніх культурах фігурки, що символізували жінку-зачинательку роду, жінку-богиню чи жінку як символ родючої землі, зображали саме так, як це робить В. Корчовий. Можливо когось це здивує, але в епоху Ренесансу, яка немовби відроджувала грецько-римські ідеали досконалого людського тіла, огрядність вважали цілком допустимою (навіть для високопоставлених воєначальників). Тогочасні естетичні норми сприйняття людського тіла чи не найповніше відображають твори знаменитого фламандського живописця Пітера Пауля Рубенса. Ще одним доказом історично сформованої пошани суспільства до "товстунів" є незмінна популярність в Японії відомої з прадавніх часів боротьби сумо.
Серед сучасних митців найхарактернішим аргументом у розрізі піднятої у Львові "скандальної" теми є творчість знаного в усьому світі колумбійського художника Фернандо Ботеро. Після великої персональної виставка, яка відбулася в Парижі на Єлисейських полях 1992 року скульптури митця стали бажаними в різних містах, під час свят, урочистих ювілеїв, міжнародних форумів чи, навіть, Олімпійських ігор. Вершиною фінансового успіху художника став продаж на аукціоні Christie’s бронзової скульптури за 2,5 мільйони доларів (2014).
Герої творів Ф. Ботеро – підкреслено пишні, ніби "по вінця" переповнені життєвою енергією. Здається, що зайва вага для них не проблема, а предмет гордості. Характерним є свідоме протиставлення «поважних» класичних матеріалів (бронзи чи граніту) цілком "не поважній" гротескно-іронічній формі творчого виразу. Огрядність у працях художника набуває власної естетики, стає своєрідною мірою "іншої" краси, авторським ідеалом і творчим кредо. Реальність, гротеск і витончена іронія у працях Ф. Ботеро балансують на тонкій межі «емоційного вибуху», повного несприйняття і захоплення. Де б вони не з’являлися, одразу ж стають помітним явищем. Серед чисельних праць митця виділимо "Адама та Єву"біля казино в Монте-Карло (1981), бронзову фігуру "Людина на коні" навпроти Музею Ізраїлю в Єрусалимі (1992), "Жінку, що відпочиває" біля входу до Музею мистецтв у Ліхтенштейні (2003), скульптурну пластику “Танцюристи” в парку Честфорта, в Англії (2009) (до наведених прикладів додаю кілька праць сучасних художників, які притримуються течії гіперреалізму і звертаються до теми «надлишкової ваги»).
Складні процеси, які нині відбуваються в українській скульптури є вповні закономірними і започаткований нами "Львівський тиждень скульптури" скерований на їх подолання. На завершення допису подаю цитати з моєї монографії "Магія третього виміру. Скульптурна пластика кінця ХІХ – початку ХХІ століття" (Львів: Колір ПРО, 2020). З цією книгою варто ознайомитися тим, хто все ще не розуміє які зміни відбувалися в скульптурній пластиці за останні 150 років.
1. "Скульптура… виявилася найбільше "упослідженою" радянським минулим, бо в тоталітарному суспільстві займала «елітарне» положення. Їй довіряли реалізацію головних ідеологічних завдань, творення домінантних символів влади, що було надзвичайно привабливим з огляду на значні фінансові винагороди… Роль творця зводилася до композиційних маніпуляцій в обмеженому діапазоні типових, нарочито-героїзованих образів, «зрозумілих для народу".
2. Наступна цитата стосується роботи журі з встановлення в Україні нових пам'ятників: "При всьому бажанні робити добрі справи, їхній мистецько-професійний рівень викликав сумніви… Вони навіть не зауважували, що вибір «новітніх монументів" відбувається згідно зі застарілими вимогами радянських часів. Помилкові рішення, зазвичай, опиралися на «думку громадськості», яка також перебувала під впливом посттоталітарних шаблонів".
3. "У середині 1990-х років, розпочався ментально-ідеологічний розкол поколінь, проявився потужний творчий потенціал поколінь митців, котрі не зазнали згубного впливу радянської ідеології… Показовим в аспекті сказаного став підхід фахівців до вибору художників на експозицію "Мистецтво скульптури", що входила до масштабного проекту "Мистецтво України ХХ століття" (1998): «Ми свідомо не включали в це коло видатні імена народних художників і навіть академіків. Їхня творча діяльність належить минулому радянського мистецтва… Покоління досвідчених старійшин довгі роки тримало монополію на скульптуру, залишаючи за собою право остаточного вибору нащадків. Цю історію ми залишаємо поза нашими професійними інтересами».
Мабуть, є над чим задуматися…?
P.S. Я побачив скульптуру "Впевнена" після завершення цього допису, прочитавши інформацію, що її намагалися чимось облити і підпалити (!). Багато людей фотографувалися біля неї, особливо молодь. Ніхто не висловлював обурення. Якась жінка сказала: "Нічого, все нормально". Я згадав слова автора скульптури про опитування стосовно ставлення до його творів. Тоді один хлопчина написав: " «Такі жінки мені не подобаються, але праці Василя Корчового – подобаються». І ще одне – прекрасні слова Анни Топіліної у Facebook: "Облити товсту жінку пальним і спробувати запалити кожен дурень зуміє. Особливо, якщо жінка кам'яна" (!).
На тлі цього всього виникає головне питання – кому була потрібна ця "скандальна" історія і навіщо Львову цей сором…?
Фото: Павло Гудімов
Про автора. Орест Голубець – доктор мистецтвознавства, професор, член-кореспондент НАМУ, член міжнародної асоціації критиків мистецтва АІСА.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.