Він вихоплював шедеври з вогню та перетворював в’язниці на палаци: історія Бориса Возницького, якому сьогодні виповнилося б 100

Борис Возницький не був просто кабінетним музейником. Це був чоловік, який пройшов штрафбат, вижив там, де гинули тисячі, і вирішив, що його місія — вирвати з лап небуття історію своєї землі. Його називали "директором занедбаних замків", і саме завдяки його впертості ми сьогодні маємо що показати світові.

Формування особистості та воєнний досвід

Борис Возницький народився 16 квітня 1926 року в селі Ульбарів на Волині. Початкову освіту здобув у польській школі, де вже тоді виявляв твердість переконань, зокрема відмовляючись від уроків католицької релігії на користь збереження власної ідентичності. 

Друга світова війна радикально змінила життєвий шлях юнака: він мав досвід перебування в лавах УПА, проте у 1944 році був мобілізований до радянської армії.

Служба у штрафній роті та участь в операції "Багратіон" стали для нього випробуванням на виживання. Це був квиток в один бік: із 60 бійців після першого ж бою вижили троє. Борис був серед них. Можливо, саме це вміння — вижити там, де це неможливо, дав йому силу пізніше йти проти системи, рятуючи костели та ікони.

Після війни Возницький здобув освіту у Львівському училищі імені Івана Труша та Ленінградській академії мистецтв, що дало йому фундаментальну теоретичну базу.

фото: Вікіпедія

Музейна експансія та експедиційна діяльність 

Призначення Возницького директором Львівської картинної галереї у 1962 році збіглося з періодом масового закриття та руйнації сакральних споруд. Розуміючи, що державна система не зацікавлена у збереженні релігійного мистецтва, він ініціював масштабні експедиції західними областями України. На старій вантажівці, часто без належного технічного обладнання та фінансування, команда музейників об’їжджала занедбані костели й церкви.

Цей період став часом найбільших знахідок. Возницький буквально вихоплював із вогню шедеври світового рівня. 

Одного разу в Монастириськах він побачив на цвинтарі дивну картину: фігура святої була закопана по пояс у землю і слугувала… звичайним надгробком. Борис Григорович власноруч викопав її, прив’язав до мотоцикла і привіз до Львова. Так було врятовано скульптуру Святої Анни геніального Пінзеля.

У Городенці він прибув у костел саме тоді, коли місцеві господарі вже готували сокири для розпилювання скульптури для дров. Мистецтвознавець буквально вихоплював відбиті голови ангелів із куп сміття.

Возницький мав талант знаходити скарби там, де інші бачили мотлох. Один мешканець Кам’янця-Подільського приніс йому старі килими в брудних мішках, які родина зберігала ще з Першої світової. Коли лантухи розв’язали, онімів навіть Возницький: це були унікальні брюссельські шпалери XVI століття на сюжети «Одіссеї». Тепер вони прикрашають зали Олеського замку.

Він мав дивовижну інтуїцію: дивлячись на понівечений шматок дерева, вкритий шарами дешевої фарби, він бачив руку майстра світового рівня. Він зібрав понад 40 робіт Пінзеля, створивши колекцію, якій немає рівних у Європі.

фото: Фотографії Старого Львова

Саме завдяки цим експедиціям було сформовано колосальні фонди, які згодом заповнили зали відновлених замків. Сховищем для врятованих об’єктів став Бернардинський костел у Львові, де накопичувалися скульптури, ікони та предмети інтер’єру, які раніше вважалися втраченими або не вартими уваги.

З часом ця робота вийшла за межі просто збирання. Возницький почав вибудовувати цілу музейну мережу, намагаючись системно представити культурну спадщину регіону. Саме він був ініціатором створення низки музеїв: першодрукаря Івана Федорова, об’єднання "Руська трійця" ("Русалки Дністрової"), музею-садиби Маркіяна Шашкевича, музею найдавніших пам’яток Львова, а також музею скульптури Іоанна Георга Пінзеля. Окремим напрямом стало збереження оборонної архітектури — зокрема через створення музею в П’ятничанській вежі.

Відкриття феномену Пінзеля

Одним із найважливіших досягнень Возницького є повернення до наукового обігу імені Йоана Георгія Пінзеля. До середини XX століття цей скульптор вважався маловідомим провінційним майстром, а самі твори — розрізненими зразками барокової пластики.

Возницький, проаналізувавши розрізнені фрагменти дерев’яної пластики, розгледів у них руку генія світового масштабу.

Рятуючи роботи Пінзеля у Годовиці, Городенці та Монастириськах, він не лише зберігав фізичні об’єкти, а включав у процес наукової атрибуції: визначав авторство, встановлював зв’язки між об’єктами, формував уявлення про так звану львівську барокову школу.

фото: weltkunst.de

фото: Lviv National Art Gallery

Важливим етапом стало створення у Львові окремого музею, присвяченого його творчості, де зосередили найбільшу збірку робіт скульптора. Це дозволило не лише зберегти, а й системно представити спадщину.

Кульмінацією цього процесу стала виставка у Луврі у 2012 році. Вона відбулася вже після смерті Возницького, але стала прямим наслідком його багаторічної роботи і остаточно закріпивши за Пінзелем статус «українського Мікеланджело».

Ревіталізація замків та "Золота підкова"

Паралельно Возницький займався тим, що в радянській системі виглядало майже утопічно — відновленням замків. Олеський замок на момент передачі галереї був фактично руїною з пізнішими перебудовами. Роботи почалися без повноцінного проєкту: рішення приймали на місці, часто експериментально. Відновлювали не лише стіни, а й структуру простору, намагаючись відтворити різні історичні періоди будівлі. Паралельно формували експозицію — з тих речей, які привозили з експедицій.

фото: Фотографії Старого Львова

Розповідають, що для того, щоб вибити фінансування у компартії, Борис Григорович вдався до хитрощів. Оскільки радянська влада вимагала, щоб 60% експозиції було присвячено "соціалістичному будівництву", він пішов на компроміс: поставив на подвір'ї мармурове погруддя Леніна та повісив табличку про «охорону пам’яток радянською владою». Це стало своєрідним оберегом, під прикриттям якого він реставрував зали, наповнюючи їх портретами королів та безцінними гобеленами.

Успіх Олеська не став завершенням роботи — радше доказом того, що цей підхід можна масштабувати. Так поступово сформувалася "Золота підкова Львівщини" — не як туристичний бренд, а як практичний маршрут відновлення і збирання пам’яток. Золочівський замок, який тривалий час використовували як в’язницю, перетворився на музейний простір із відновленими палацовими інтер’єрами. Підгорецький замок залишався найскладнішим об’єктом — Возницький роками збирав для нього колекцію, фактично наперед, розуміючи, що сама будівля ще довго чекатиме на повноцінну реставрацію. Паралельно велися роботи у Дубенський замок та Свірзький замок — там не завжди йшлося про швидкий результат, але закладалася основа для збереження і подальших досліджень.

фото: НАН України.

Політичне маневрування та спадщина

Водночас усе це відбувалося в умовах ідеологічного контролю. Музеї мали відповідати вимогам часу, і це вимагало компромісів. Деякі рішення виглядали формальними, але дозволяли зберегти головне — самі пам’ятки і колекції. Возницький умів працювати в цих умовах, не вступаючи у відкритий конфлікт, але й не відмовляючись від своєї мети.

За десятиліття він зібрав десятки тисяч творів мистецтва. Але важливіше інше: він змінив сам підхід до культурної спадщини. Для нього це не були абстрактні «цінності», а конкретні речі, які можна втратити назавжди, якщо не втрутитися.

Його життя обірвалося 23 травня 2012 року — він їхав до чергового об’єкта, Поморянського замку, коли сталася аварія. У цьому немає символізму, але є логіка: він залишався в русі до останнього дня. Львівська національна галерея мистецтв, яка тепер носить його ім’я, залишається головним охоронцем зібраних ним скарбів.

• У Львові виставкою вшанували 100-річчя "ангела-охоронця" українських замків Бориса Возницького