Не обов’язково їхати в Тибет, щоб знайти інструмент сили, - українська акторка та співачка Наталія Рибка-Пархоменко

У Домі Франка у Львові за сприяння Українського культурного фонду реалізують цікавий проєкт "Yuşan-Зілля: голоси українського Криму", який став продовженням минулорічного проєкту "Yuşan-Зілля: українсько-кримськотатарське суголосся". Йдеться про збереження і розвиток кримськотатарської пісенної культури, традицій, національного колориту, їхню популяризацію та пошуки точок перетину з українським мелосом, їх суголосся. 

Коли це продовження тільки заповідалося, журналістка Еспресо.Захід поспілкувалася з його натхненницею, українською акторкою та співачкою, заслуженою артисткою України Наталією Рибкою-Пархоменко. Про цю дивовижну жінку (яка разом з актором і режисером Андрієм Водичевим, віолончелісткою Ніаль Халіловою та музикантом-фольклористом і композитором Джемілем Каріковим склала осердя проєкту) можна розповідати довго – актриса Львівського академічного театру імені Леся Курбаса, учасниця гурту KURBASY, тренерка з акторської майстерності, звукова терапевтка… Але в координатах цієї ініціативи – її серце і душа…

фото: фейсбук-сторінка Наталки Рибки-Пархоменко

Наталю, чи збіглися очікування від цього проєкту й те, що вийшло у підсумку?

Якщо повертатися до основ - з чого все почалося, то до реалізації ініціативи (маю на увазі її першу серію) разом з Домом Франками ми йшли доволі тернисто. Ідея народилася ще до повномасштабного вторгнення, однак її не підтримали. Ми спробували податися на конкурс вдруге і таки втиснулися в перелік переможців, що дозволило зробити чимало добрих справ. Але окремі речі потребували продовження, принаймні в нашому розумінні. Це як входиш у річку, і хочеться зробити ще крок, а потім іще… 

Отож коли директор Дому Франка Богдан Тихолоз запропонував оформити наміри в новий грант, я подумала, що, зрештою, нічого не втрачаємо, навіть коли нам вкажуть на двері. Бо частину замисленого вже й так втілили. І коли згодом наші "… голоси українського Криму" – стали беззаперечним переможцем у своєму сегменті, то я щиро здивувалась. Ситуація підтвердила думку, яка стосується зайвого потенціалу і яку можна зустріти в езотеричних поясненнях. Мовляв, для того, щоб щось отримувати, треба зменшити потенціал. Тобто не тиснути на тему, на людину чи ситуацію, а відпустити, дати можливість чомусь трапитися природно і прийняти будь-який результат.

фото: фейсбук-сторінка Наталки Рибки-Пархоменко

Ти – харків’янка. Як з’явилося у тебе зацікавлення Кримом і його культурою?

Оооо, Крим - це моя давня любов. Я часто їздила до Криму спочатку з батьками, а потім і сама, захоплена його природою. Власне, залюблення в цей край почалося з його природи, а тоді й з людей. Ми завжди відпочивали біля селища Новий Світ. І жив там чоловік – кримський татарин, який тримав чайхану, чи як це правильно назвати. І я пізнавала кримських татар через його особистість, його культуру – завжди на його подвір’ї збиралися люди, співали, танцювали. І робили це не задля туристів, а задля себе. Мене це неймовірно вражало, інтригувало, захоплювало, пробуджувало в душі щирий захват. Далі, коли я вчилася в Харкові в університеті мистецтв, то паралельним курсом був курс кримських татар з Сімферопольського театру. І потім, коли я вже переїхала до Львова, за якийсь час познайомилася з журналістом і правозахисником Алімом Алієвим і куратором "Кримського дому" у Львові Халілом Халіловим. Саме Халіл Халілов запропонував мені створити спільний музичний проєкт. Так народилася перша версія "Yuşan-Зілля". А так назвати порадив режисер і актор нашого театру Андрій Водичев. 

Цей проєкт мав несподіванки? Чи розвивався логічно, так, як ти собі уявляла? 

Якщо чесно, то в цьому проєкті завжди щось непередбачуване траплялося. Не можу сказати, що все було легко. Чимало тернистих моментів було. Й у взаєминах також. Тому безхмарним "Yuşan-Зілля" не було. Але все ж ми рухалися далі. І тому маємо сьогодні гарні результати. 

фото: фейсбук-сторінка Наталки Рибки-Пархоменко

Наталю, ти починала як актриса в театрі ім. Леся Курбаса, тоді з’явилися KURBASY, що їх багато хто сьогодні сприймає уже як автономний і монументальний музичний театр, далі Сніданки, які переросли в незалежну ініціативу, і ось "Yuşan-Зілля", якими не вичерпується твоє творче життя. Де зараз почуваєшся найорганічніше?

Насправді я нещодавно зрозуміла, що театр – настільки мені рідна територія, близька, глибинна, що оця глибина взаємодії з театром не дає мені театр покинути. Зрештою, це моя професія, яка мене тримає. Звичайно іноді, коли особливо складно давати раду з усім відразу, то внутрішній голос здатен сказати: "А може, вже досить? Можливо, варто бути в житті сміливішою, залишити театр і почати втілювати щось своє? " Але прийду в рідні театральні стіни, посиджу за своїм гримерним столиком, побачу колектив, у якому працюю, – і "ні, ще залишусь". І це навіть не докори сумління, що от пташина виросла і хоче покинути рідне гніздечко, а жаль за чимсь дуже мені рідним, який переважує все інше. Тому наразі кручу піруети між театром, музикою, спільними й особистими проєктами, які все більше й більше набирають обертів. Приміром, здобуття фаху арттерапевта, на що мене підбив поет, музикант і культурний діяч Григорій Семенчук. І звукотерапевта – також. Паралельно співпрацюю з офісом підтримки родин військових і з Національним реабілітаційним центром UNBROKEN. Жовтень-листопад – у нас з Марійкою Онещак заплановані виступи з програмою "Пісні українського лісу" у багатьох містах США - важливий культурно-дипломатичний проєкт. Тобто роботи не бракує. І вся вона так чи інакше пов’язана з арттерапією та голосом.

фото: фейсбук-сторінка Наталки Рибки-Пархоменко

Власне, про голос. Оскільки це твій чи не найважливіший робочий інструмент, який, проте, перебуває в постійній напрузі. Що робиш, щоб його зберегти?

Я веду доволі здоровий спосіб життя і знаю свій ресурс, а тому дуже обережно ставлюся до себе і своєї енергії. Коли знаю, що на носі якісь потужні проєкти, то попередньо намагаюся жити в режимі економії звуків. Тобто мовчу.

Донечка Гафійка розуміє, чому мама періодами дуже скупа на слова?

Гафійці 11 років і – як кожна дитина – вона хоче уваги. І перетягнути ковдру на себе. Тому буває по-різному. Отож мені доводиться шукати золоту середину.

фото: фейсбук-сторінка Наталки Рибки-Пархоменко

Співаєш виключно для доньки, щоб вона краще тебе розуміла?

Я співала їй, коли вона ще була маленька і не могла пручатися. Зараз Гафійка – мій антипод. Вона любить усе те, на що я не звернула б увагу – приміром, в одязі чи світоглядних моментах, іншому. Отож маю щастя бути мамою дуже сильної і харизматичної дитини, з якою не дуже є сенс змагатися. Навіть дитяча психологиня мені якось сказала: "Наталю, я вас прошу, здайтеся. Ви маєте свою позицію як мама, але ви все одно програєте". Не можу сказати, що я програю бої зі своєю дитиною. Але я собі придумала власну форму співіснування з Гафійкою: що це моя кохана донечка, яку супроводжую, поважаючи її право бути собою. Відтак дуже багато даю їй волі у тому, що вона любить. А донечка – гіпертворча, яка яскраво виявляє себе в малюванні, дизайні, ліпленні… Ось це її світ, за яким спостерігаю і в який намагаюся не втручатися. 

Ти народилася в Харкові. Міста завжди співали рідше, ніж села, якщо взагалі співали. Тобі твої рідні співали?

Так. Можу сказати, що співати мене навчила моя харківська бабуся Катерина. Вона мала дуже красивий високий голос і такий чистий-чистий. Дуже добре пам'ятаю, як вона співала мені колискові. Але це не були народні колискові – вона сама вигадувала історії про тварин чи якісь іще і накладала ці історії на дуже красиву мелодію. На жаль, цієї мелодії не пам’ятаю. Але голос бабусі й сьогодні завжди зі мною.

фото: фейсбук-сторінка Наталки Рибки-Пархоменко

Як розумію, і голос іншої бабусі – Домініки Чекун – однієї з останніх носіїв автентичних пісень північного Полісся, яка володіє складною старовинною технікою співу і до якої ти їздила записувати її пісні. Недаремно народна поліська пісня "Пожену я сиві воли" у виконанні Домініки Чекун і твоєму увійшли до проєкту "Yuşan-Зілля: голоси українського Криму".

Домініка Чекун – унікальна особистість, жінка неймовірної внутрішньої сили, з якою дуже цікаво спілкуватися. Я, Марійка Онещак, Юрко Йосифович та Всеволод Садовий уже приїжджали до неї в її рідне село Старі Коні за кілька кілометрів від кордону з Білоруссю раніше – ще перед повномасштабною війною, записували її пісні. Востаннє бачилися у 2020 році. Ніхто не молодіє. Тому я дуже щаслива, що мені пощастило пізнати Домініку Чекун ще за її життя, побути в її хаті з лебедиками, побуті, послухати її історії і поспівати разом із нею, записавши то все для історії. Адже ця жінка – символ живої пам’яті, сили духу й глибини народної пісні. 

Цікаво, що цього разу, коли ми з учасниками проєкту до неї приїхали, то Домініка заспівала чимало пісень, яких не співала раніше. Оскільки останнім часом хворіє, то спочатку її голос звучав тихо, але з кожною наступною піснею ставав усе сильнішим і сильнішим. Це було просто якесь диво. І співала нам дуже довго. На нашу пропозицію зупинитися, щоб мала змогу трохи відпочити, казала : "Ні, ще давайте оцю пісню запишемо, і оцю…" І тут уже не тільки запис пісень важливий, а й те, що ми зняли її в її домашньому антуражі – з фотографіями, песиком, курми, квітами, її лебедиками на стіні оселі…Пам’ять про таких людей не має згасати ні тепер, ні в прийдешності…

Часи війни простимулювали багатьох людей повернутися до свого коріння. Як виглядає ця проблема у ракурсі народної пісні? Чи й далі технології успішно витісняють оцей живий голос, живу душу, чи все-таки вертаємося до джерел? 

Як не парадоксально, але народна пісня повертається в обіг не зусиллями старшого покоління, як дехто може вважати, а завдяки спраглій молоді, якої найбільше в містах. Це молоді гурти, які утворені сьогодні. Ось ці красиві, молоді люди подекуди з етнографічною освітою, власне, їздять по всіх селах, визбирують ці пісні, щоб їх зберегти. І це зворушує до сліз. 

Наталю, коли ти співаєш, що з тобою відбувається?

Варто було б сказати, що спів став для мене другою мовою. Але не знаю, чи це саме так. Можливо, першою. Я вже не можу в цьому розібратися…Сприймаю спів як інструмент, який розкриває моє серце, мій голос і загалом мене розкриває… Це якась така дуже сильна енергетична структура, яка мене підносить, дає сили, натхнення… І ще… Мені дуже подобається співати в співочих колах. Бо одна справа, коли ти співаєш сама, а інша – коли вас співає двадцятеро. А коли тридцять? Тоді виникає дуже багато нових ідей. Я часто говорю, що не обов'язково їхати в Тибет, щоб знайти інструмент сили. Він є тут – і це український народний спів і українська народна пісня.