Не будьте гвалтівниками, - український хореограф Михайло Ваньовський

Заслужений ансамбль народного танцю України "Юність" при Львівському палаці естетичного виховання учнівської молоді цього року святкує власне 60-річчя. Вагома дата і для окремої людини і для колективу в цілому. Тим більше, якщо цей колектив – той, якому гаряче аплодували у понад 60 країнах світу. Дехто каже: "Час – це ми". Або й по-іншому: "Неправда, що час минає, це ми минаємо". Коли дивишся, як танцює "Юність", то розумієш, що й час іноді може скласти свої повноваження. 

Нинішній гість Еспресо – відомий хореограф, який вже понад 40 років є художнім керівником заслуженого ансамблю народного танцю України "Юність" Михайло Ваньовський. З ним говоримо про те, як вдалося втримати колектив, і про те, яким бачить для народного сценічного танцю вектор руху.

60 років для самодіяльного колективу народного танцю надто поважна дата. А що вона означає персонально для вас? 

1 липня виповнилося 55 років, як я прийшов у цей колектив, який цього року святкує своє шістдесятиріччя. Прийшов як танцюрист у 1969 році ( коли ансамблем керував його засновник, а нині генеральний директор — художній керівник Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського, Герой України Мирослав Вантух) і донині тут є. Бо "Юність" забрала мене у світу. Мій світ опинився тільки в "Юності". Усе, чим жив до того, треба було або відкинути або під неї підлаштувати. А підлаштовувати я мав що, адже закінчив училище культури як диригент духового оркестру. І Дрогобицький університет як педагог-філолог. І армію пройшов як танкіст. І раптом сам для себе з'ясував, що цього мало - потрібні ще глибокі знання хореографії. Звичайно, все набуте раніше, давало кругозір. Бо якщо керівник не має кругозору, не відчуває актуальності, не знає минулого, то йому неймовірно важко. Мені он пішов вже 82-й рік, а я не маю права закостеніти, повинен гостро відчувати потреби тих дітей, які приходять в ансамбль, їхнє ставлення до світу, до життя, до природи, до часу. І обережно - не порушуючи того сприйняття, яке дитина має - трішечки його коректувати, щоб вона, не дай, Боже, десь не зійшла з рейок. 

Трохи несподіваний підхід. Бо чимало керівників (зокрема дитячих колективів) вважають інакше: це не вони мають прислухатися до своїх підопічних, а ті мають виконувати вказівки.

Якщо керівник безальтернативно нав'язує учням власні думки, то, на мій погляд, це не керівник. Керівник має спочатку прислухатися до тих дітей, зрозуміти їхні вимоги, прагнення, хотіння і тільки тоді будувати діалог. У дитяче сприйняття треба входити так, щоб не бути гвалтівником, і говорити з дітьми треба не латиною, а їхньою мовою. Маю на увазі не буквальне використання тих чи інших слів, звуків, а настанову зрозуміти. І тоді неважливо, чи дитині 6 років чи 36 – ви будете на одній хвилі.

Ви очолили "Юність" у 1980-му. Як з’явилося розуміння необхідності бути з дітьми на одній хвилі і водночас вести їх за собою?

Напевно, із потреби постійної праці над собою. Чи це вже властивість характеру, чи досвід – не знаю. Але спочатку я зрозумів, що не зможу кудись рухатися, якщо не пізнаю глибин хореографії. Потім – що програю, якщо не враховуватиму вимоги часу. А тоді - що все буде без особливого сенсу, якщо не зумію достукатися до своїх вихованців. А достукатися можна тільки, коли зважаєш на сьогодення. Візьмімо класичний балет, який у нас здебільшого застиг у минулому часі з невеликими вкрапленнями модерну. Добре, що сьогодні вже є розуміння, що такі вистави не можуть тривати по 3-4 години ( бо людині навіть фізіологічно складно цей час висидіти). Що важливі не тільки стабільні класичні вправи, а їх адаптація до людського тіла і що потрібний образ можна створити всіма частинами цього тіла (а не тільки руками та ногами). І найголовніше, що цей образ можна створити відчуттям серця і душі. Те саме і в народній хореографії, але тут ще складніше через нав’язаний стереотип народного сценічного танцю.

Ви зараз говорите про розрив форми і змісту чи про беззмістовну модернізацію народного танцю?

Я про те, що якщо взяти радянський період, то колективів українського народного танцю була неймовірна кількість. І не лише в СРСР, а скрізь, де була наша діаспора. Але якщо проаналізувати, то більшість цих танців були одноманітні, схожі на заняття в якихось спортивних групах, де була народна музика, але не було ні обряду, ні душі. Та й справжній народний костюм мало хіба кілька відсотків колективів, всі інші – грубу стилізацію: хай наляпане різними фарбами, але щоб на сцені виглядало ефектно. Таким був підхід ідеології. Рівень колективу вимірювали висотою стрибків танцюристів чи кількістю розніжок ( стрибків на місці з одночасними ударами ногами в сторони). І от дивишся один танець, другий, третій. А на четвертий вже стає нецікаво. Сприймаєш хіба ефект на сцені (яким є коло, квадрат), ну ще , можливо, якісь технічні моменти. Тоді починаєш запитувати себе, а де ж сприйняття внутрішнє, чи мене справді щось торкає за душу у тому, що бачу? Особисто в мене так з’явилося розуміння: танцюрист не має бути тільки фізкультурником. Якщо він піднімає руку на сцені, то це має щось означати : або, умовно кажучи, щоб зірвати яблуко з дерева, або щоб звернутися до небес, до Бога.

"Юність" увійшла в свідомість сучасника, як колектив, який не просто танцює, а - у вашій особі - ставить танцювально-театралізовані вистави, що апелюють до українських традицій, звичаїв, історії ( давньої і сучасної), культури. І в цій площині є такою чи не поодинокою в Україні. Як намацали таку свою творчу стежку?

Не за один день, звичайно. "Юність" – це аматорський колектив, де танцюють діти, починаючи із дошкільного віку і завершуючи тими, хто створив уже власні сім’ї. Тобто танцюють тому, що їм це подобається, а не тому, що перебувають у держави на зарплаті. І я спитав себе, а що хочу від своїх танцюристів – щоби були фізично сильними трюкачами чи щоб завжди мали внутрішнє розуміння того, що танцюють, окрім тіла, розвивали ще й душу. І цей другий варіант видався мені цікавішим. Не скажу, що все було просто й одразу. Ні. Бо сила стереотипів – це потужна сила, починаючи боротьбу з якою, маєш бути до всього готовий. Але мене гріє, що крига скресла. І скресла не так давно. Можливо, починаючи від святкування 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Тоді, даючи інтерв’ю Львівському телебаченню, я сказав, що якщо не відгукнемося на цю дату – ми, інші творчі колективи, то хто тоді будемо? А хореографічних постановок на твори Шевченка ( хіба окрім балету "Лілея") Данькевича) в Україні не було ні однієї. І я захотів таку зробити. Свого часу - ще у 80-х роках - наш львівський історик та громадсько-політичний діяч Всеволод Іськів ( чия дружина розробляла колись для "Юності" костюми і чий син нещодавно загинув, захищаючи Україну), коли я поділився з ним своїми творчими планами, сказав мені: "Якщо творець щось створює і його твір не буде мати наслідку для людей, такий твір непотрібний". Ці слова стали для мого подальшого життя своєрідною настановою. Мало констатувати якийсь факт минулого чи обряд, потрібно завжди робити висновок і давати напрямок. Отож і цього разу я занурився у Шевченка, у музику українських композиторів (зокрема у музику Людкевича) і почало щось народжуватись. А оскільки всі ми тоді жили подіями на Майдані, то й Майдан знайшов своє відображення на сцені. Місток з минулого в сучасне і звідси – в майбутнє. Цією постановкою ми відзначили на сцені Львівської опери наше 50-річчя. І нею Львів завершив урочистості до Шевченкового ювілею.

Не боялися? Бо львів’яни дуже вибагливі у цьому: мовляв, як так – хореограф самодіяльного колективу береться не просто поставити якийсь танцювальний номер, а цілу танцювальну виставу? Та ще й на тему Шевченка? А має він для цього відповідні знання, досвід, повноваження? Та ще й, щоби затанцювати виставу на сцені найрозкішнішої споруди у місті?

Правду кажучи, дуже боявся. Але взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Серце завмирало, поки тривало дійство. А потім були шалені оплески. Наш видатний мистецтвознавець Володимир Антонович Овсійчук потім сказав мені, що очікував звичного Шевченківського концерту, а пережив потрясіння. І вже вийшовши з театру, молив Бога, щоб нікого зі знайомих не зустріти, бо ще хотів затримати ту емоцію і її сповна пережити. І це його враження дало мені ще більше сили, наснаги, впертості і, зрештою, віри: усе можна зробити, якщо щиро цього хочеш. А я хотів. І бачив це не лише як обов’язок перед Шевченком, а й перед "Юністю", яка – вважав – не повинна бути безликою, а мати власну нішу і власне обличчя. І я не був у такій настанові самотнім, а мав цілковиту підтримку та розуміння у моїх у нашій "Юності" концертмейстерів та колег-педагогів, зокрема у балетмейстера Петра Карпія. 

Свого часу у Львові було поза два десятки (якщо не більше) аматорських колективів українського народного танцю, а зараз одиниці. Тим більше нема колективів, які мають таку довгу історію, як історія "Юності".  На чому тримаєтеся?

Та така ситуація не лише у Львові – в Україні. Люди втомилися – від реалій, стресів і страхів, від втрат, невідомості, від багато чого іншого, без чого важко орієнтувати себе ще й на творчість. Тут би зі щоденним життям і самим собою у нинішніх реаліях якось дати собі раду. Вдається не всім…Я поставив на те, щоб не втрачати азарту. І ми почали раз на місяць-півтора робити концерти, показуючи щораз інакшу концертну програму. І нехай, може, не завжди все бездоганно, але це учасників тримає, не дає розслаблятися, пропонує їм якусь перспективу. Зокрема, цього навчального року ми дали 8 різних концертів. І може, прозвучить трохи самовпевнено, але "Юність" зараз створює нове відношення до народного танцю і новий жанр народної хореографії, чого інші не роблять, застигнувши у тій формі, яка була. Про це ми неодноразово говорили з дивовижним чоловіком, засновником заслуженого ансамблю танцю України "Ятрань" в Кропивницькому і академічного театру народної музики, пісні і танцю "Зоряни" Анатолієм Кривохижою, якому наступного року буде 100 років і який зберігає  гостру пам’ять та ясний розум. Він, до речі, просить мене надсилати йому всі відео з концертів, що я і роблю. То Анатолій Кривохижа побачене аналізує, а тоді каже зауваження, якщо їх має. І дуже мене на цій дорозі підтримує та просить не зупинятися. Регулярно приїжджає на наші концерти співкерівниця театру танцю "Слов’яни" з Чернігова Марина Дядечко (з колективом якої ми давали у Львові спільний звітний концерт). Бо, мовляв, робимо щось, чого не роблять інші. Та й не тільки вона. Бачу відгук від людей. Часто-густо дуже емоційний, коли побачене на сцені викликає у глядача сльози розчулення… Отже нам вдається до людських сердець достукатися. Отже - працюємо недаремно…