"Ми повинні допомагати один одному бути видимими": мисткиня Ольга Довгань-Левицька про культурну роль українців за кордоном

Про видимість українців у Туреччині, культурну дипломатію, творчість із символами та потребу бути вдома із мисткинею поспілкувалася журналістка "Еспресо.Захід" Андріана Стахів.

Ти мала в Туреччині декілька виставок і, власне, твоя турецька творчість все ж відрізняється від творчості львівської, української. Що для тебе передовсім було важливо донести до того глядача турецького?

У Туреччині мене дуже тригерила велика закоханість у російську культуру. А мені так хотілося кричати про те, що є ми – українці. Що ми глибокі, цікаві, гідні уваги й поваги. Хотілося зробити нашу присутність відчутною.

Першу виставку в Бодрумі я навіть спеціально назвала Ukrainian Landscapes – щоб слово "українські" було на афіші великими літерами, щоб дати більше контексту. Бо в турецьких меню, магазинах, книгарнях дуже багато російського, а українського майже немає.

І після початку повномасштабної війни це відчуття загострилося: ми маємо бути видимими, ми маємо говорити про себе. Для мене це стало основним мотивом.

Раніше я виставлялася у Львові, тому для мене це було простіше – художник може діяти самостійно. Виставку можна організувати без великої команди, на відміну від вистави чи концерту. І це завжди ще одна нагода поспілкуватися з журналістами, ще раз сказати: "В Україні – війна. Ми є. Ми тут присутні." Українська діаспора в Туреччині – досить велика, але хотілося б, щоб турки краще це розуміли. І щоб вони ставилися до нас не просто з жалем на кшталт "нам шкода, хай прийде мир", а обирали більш активну позицію.

фото: Андріана Стахів

А якою була реакція турецької аудиторії на виставку?

Тоді в мене брала інтерв’ю місцева преса. Я говорила, що дуже сумую за Україною – для нас це тихий рай: зелена, щедра земля, місце, де ми хотіли б жити спокійно, але не можемо. Багато хто змушений був виїхати. Це був момент, щоби сказати щось про війну.

Але турецькі журналісти дуже уникають цієї теми. Навіть у статті, яка вийшла потім, були лише фрази на кшталт "дай Боже, щоб там настав мир", але жодного слова про агресію. Якщо я прямо говорю, що Росія напала, ці слова просто вирізають. Їх не вживають. Це такий вакуум, який дуже складно пробити. Тому говорити про це вдається хіба в міжнародному середовищі – як, наприклад, на події для вшанування Василя Стуса, яку ми робили в посольстві.

Як ця виглядала подія? У ній брали участь представники різних країн, я так розумію?

Наше українське посольство в Анкарі дуже гідно організувало вечір пам’яті Василя Стуса в межах "Стус-Фесту". Ми запросили іноземців, зокрема представників дипломатичного корпусу — в Анкарі багато посольств. Моя ініціатива була зробити малювальний перформанс: я створювала портрет Стуса наживо, поки інші учасники читали його вірші.

Дипломати підготували переклади поезій турецькою мовою і знайшли іншими. Іноземні гості читали вірші Стуса своїми мовами. Це був дуже сильний момент, особливо коли ми показали відео, де українські військові читають поезію з окопів. Усі відчули, наскільки глибокий у нас поет, наскільки важливо сьогодні говорити про визвольну боротьбу. Багато хто з присутніх зізнавався, що вперше дізнався про Стуса – і був вражений.

Такі події варто робити частіше, навіть у невеликому форматі. Бо зараз важливо не тільки підтримувати українську громаду за кордоном, а й активно будувати стосунки з іноземцями. Наприклад, наше посольство також робило спільний кінопроєкт із польським: показували фільми, зокрема стрічку "Люди". Після перегляду було обговорення, і цікаво, що на ньому були переважно турки — для багатьох українців ця тема занадто травматична. Адже багато хто виїхав із регіонів, де були обстріли, де страшні спогади. А от турецька молодь не просто дивилася, а й активно спілкувалася з помічником режисера Владиславом Говоруновим.

Зараз справді визріває розуміння, що українські події за кордоном мають бути спрямовані не лише на своїх, не лише "для купівлі ковбаси на ярмарку", а й для іноземної аудиторії. Треба робити фестивалі, перекладати фільми, запрошувати місцеву публіку. Бо саме так ми представляємо світові Україну, українське мистецтво.

Знову ж таки про мистецтво: перенесення українських символів у Туреччину, паралелі. Це теж те, що ти робила...

Туреччина є центром анатолійської культури, де переплелися різні історичні епохи: від шумерів і Трипілля до Римської імперії, Османської і Візантії. В Анкарі, наприклад, замок показує тисячоліття історії, зберігаючи частини різних часових проміжків. Є також великий музей анатолійських культур. Я навіть маю там річний абонемент, бо часто ходжу туди. Туреччина стала для мене справжнім поштовхом, коли вперше побачила шумерський клинопис і стародавні фігури. Коли почала вивчати походження Трипілля і зв’язки з Месопотамією, помітила багато спільного: випалювання глини, родючий півмісяць, протошумерські стоянки – можливо, навіть на території Кам’яної могили в Запорізькій області, яка зараз під окупацією.

Мені стало цікаво досліджувати це все. Турецька культура навколо – це суцільний потік етнічних символів, орнаментів і килимів. Навіть у нашій оселі є старовинні килими, що дісталися чоловікові від прабабусі,  я постелила їх у кімнаті для дітей. Це дуже особливе відчуття – жити серед таких культурних переплетень і відчувати зв’язок між ними.

Тобто символи українські й турецькі?

Так, наша культура й анатолійська мають багато спільного. Ці символи універсальні: дерево життя, оранти, анімалістичні сюжети. У Туреччині вони більш геометризовані, ближчі до гуцульських мотивів. А в нас, скажімо, на пічках – наївніші, бо їх малювали господині, але це те ж саме дерево життя. Це все було дуже цікаво досліджувати. Спочатку я малювала радше з терапевтичною метою: після початку повномасштабної війни я майже перестала це робити, а якщо й малювала, то переважно похмурі, важкі речі, пов’язані з війною. А тут з’явився голод за кольором. І я почала створювати абстрактні квіти, у яких побачила схожість на наші традиційні символи. Я закохалася в ці збіги, почала малювати більше символів. Згодом у своїх експериментах почала вишкрябувати фарбу, зображувати оленів у стилі наскельних рисунків, використовувати орнаменти з писанок. Ця тема мене повністю захопила.

Я глибше занурилася в історію, читала "Браму Європи" Сергія Плохія, роботи Ярослава Грицака. Хотілося краще зрозуміти своє і разом з тим мати аргументи в розмовах із турками про війну та про Україну. Турки й українці мають більше спільного між собою, наприклад, аніж турки і росіяни. І про це треба говорити, хочеться це робити отим містком порозуміння між турками і українцями. Це була моя основна ідея – показати оте спільне між нашими культурами, тому я почала це малювати і зробила виставку в Анкарі зі своїми символами "Ритуали і квіти", адже в нас також ритуали дуже схожі з турецькими. Наприклад, у турків, як і в нас, є сороковий день після смерті – та сама глибинна традиція. Дуже багато таких речей збереглося, зокрема старі шаманістські ритуали. І так само, як християнство в Україні не змогло повністю витіснити язичницькі елементи, іслам у Туреччині не зміг викорінити ці древні практики. Вони лишилися в обрядах, у побуті, у візерунках.

Читайте також: Франківський художник і музикант Ярема Стецик про підтримку Руху опору, мурали у прифронтових містах та арттерапію для військових

фото: facebook Ольги Довгань-Левицької

А як глядачі виставки, співрозмовники сприймають цю спільність?

Ти знаєш, вони дуже зацікавлені. Коли журналісти приходили на виставку і брали в мене інтерв’ю, були просто в захваті від того, наскільки подібні наші символи. І коли я почала розповідати про їхнє значення, вони казали: "Та в нас те саме, у нас це означає точно те саме!"

І тоді з’являється це здивування: "Як таке можливо?" А я пояснюю: "Тому що це цивілізаційні процеси. Вони завжди десь перетинаються, вони пов’язані між собою". Це викликає великий ентузіазм, але, на жаль, здебільшого в тих, хто відкритий до нового, має освіту, подорожує. Це такий тонкий шар суспільства – як і в кожній країні, звісно.

У Туреччині ти фактично мусила заново шукати спільноту, заново шукати можливості. Наскільки реально в таких умовах говорити голосно? Один у полі воїн?

Звичайно, це реально. І наскільки можна було це робити, я робила. Мені здається, багато чого вдалося. Спільнота тут дуже крута, і кожна людина – це як іскра у вогні. Що більше таких іскорок, то потужніше розгоряється полум’я. Треба розуміти, що кожна людина має вагу, кожна.

Один у полі – воїн, але за ним приходить другий, третій. Люди підключаються, і ми стаємо сильніші. Кожен має розуміти: якщо свої амбіції підключити до загальної мети – це резонує набагато сильніше. Ми мусимо дуже серйозно до цього ставитися. Тому що зараз діяльність українців за кордоном – це вже культурна дипломатія.

Я це дуже чітко відчула в Туреччині. Люди купували картини, хвалили, давали гарні відгуки, коментували, лайкали відео. І все це – важливо. Навіть реакції в сторіс важливі. Наприклад, коли українець пролайкав моє сторі, то його побачили ще десятеро іноземців. Це була моя картина, а наступне сторі було про війну. І вже війну теж побачили більше людей. Ми повинні допомагати один одному бути видимими.

Нещодавно ти презентувала в Туреччині ще одну свою виставку, "Думки". І вона вже була геть інакша, можна сказати, про проживання. Ти писала про неї як про переживання і нашого досвіду, і втрати, й інших моментів. То, власне, чим для тебе стали ці роботи? 

Ті символи в яскравих кольорах наситили мене ресурсом. Я донесла певні меседжі турецькому суспільству. І після того в мене була така закоханість саме у процес пошуку якоїсь істини, знань. Але, звичайно, як і після кожного бурхливого досвіду, в мене був спад і занурення в себе, коли майже не малювала. Все було якось непевно, ми були в роздумах, оскільки хотіли повертатись в Україну. Я часто слухала Kult: Podcast із Володимиром Єрмоленком, і натрапила на епізод, де була фраза Паскаля "людина – це всього лише тростина, але тростина, яка мислить". Коли я це слухала, ця тростина просто стояла перед очима. Просто лінія, але як там багато простору для дослідження людини – як крихкого. Під час війни ми всі розуміємо чи свідомо, чи підсвідомо свою крихкість. Але поряд із тим дуже важливо мати противагу і знати, що ми не просто крихкі, а ми ще й дуже гідні.

фото: facebook Ольги Довгань-Левицької

Власне тоді я почала читати Паскаля, який усе будує на парадоксах. Він пережив велику аварію, а через неї і потрясіння, бо зрозумів, яке життя крихке: ми можемо загинути в будь-який момент. Його з науки перемкнуло на філософію і богослов'я. Він почав шукати свого Бога. Ця історія мене настільки захопила, тому що певною мірою я мала щось схоже. Я заглибилась у свої духовні переживання, пов'язані також з війною. Але розумієш, війна в еміграції трохи на фоні, віртуальна. Проте вона дуже тривожить, і на тому тлі починають з'являтися твої задавнені проблеми, страхи. Але я це свідомо не обдумувала в момент, коли малювала свої перші лінії та риски – тростини. Просто малювала їх, але тоді ж зрозуміла, що мені цього достатньо, щоб займатися мистецтвом. Навіть цих ліній мені виявляється достатньо, щоб досліджувати себе і досліджувати цей світ. Я почала виставляти відео, люди почали реагувати і казати: "Та це ж відлік днів війни! Та це ж наші люди в полоні такі самі календарі собі робили в Херсоні". 

Процес малювання – це медитативна практика, і для мене вона була терапевтичною. Але коли я подивилась на готові картини, то почала бачити в них ті речі. Це був простір, де може вийти стрес: поганий спогад, або тривога, або якась думка. Я також побачила цей календар з херсонського підвалу, де просто малювали лінії, бо були в полоні, вони не знали, який день і собі допомагали тим календарем зрозуміти час. Це і дні в полоні, дні без коханого, дні з часу смерті близької людини. Люди почали писати ці відгуки, коментарі, і я розуміла, що в мене розривається від цього всього серце. Це дуже боляче, але дуже потрібно. 

Тому що біль треба проживати. Від нього не можна втікати. Чим більше ти від нього втікаєш, тим сильніше він тебе наздоганяє, а потім просто придушує. Тому це теж історія про проживання болю: коли я малюю, я проживаю і намагаюся ніби своє життя і думки оформити в якийсь порядок. 

Бо ці лінії навіть у Трипільській культурі, три лінії отакі паралельні, – це символ порядку. І коли малюю, то бачу, як впорядковується моє сприйняття себе, ситуації. Це такий експеримент, спроба структурувати. Розумію, що мені від цього легше. Мені справді стало легше будувати свої думки, приймати рішення. 

фото: Андріана Стахів

До речі, про рішення. Знаю, що ви повертаєтесь до України, до Львова. 

Це вийшло дуже органічно, в одному часовому проміжку з тим, коли зробила виставку. Я впорядкувала якусь частину думок, вони проявилися як картини з тростинами. І тоді якраз зародилася думка, що не варто чекати, а варто вже переїжджати, тому що тут зараз відбувається щось дуже важливе. Я не хочу це пропустити. Я розумію, що ця війна може бути дуже довго, але не хотіла б жити поза Україною. Тобто в Туреччині ми перебули певний важкий період, коли була маленька дитина. А зараз старша донька буде вступати, і хочеться робити це саме в Україні. 

Хочеться будувати життя, творити в Україні – українську культуру робити в Україні.