Франківський художник і музикант Ярема Стецик про підтримку Руху опору, мурали у прифронтових містах та арттерапію для військових

Про "Стінописи опору", роль митця в часі війни, арттерапію та український мистецький продукт з Яремою Стециком говорила кореспондентка "Еспресо.Захід" Андріана Стахів.

"Стінописи опору" – це спільний проєкт Руху Опору спільно з Центром національного спротиву ССО ЗСУ, в рамках якого у прифронтових містах з'являються мурали з малюнками українських художників, присвячені боротьбі народу України за незалежність. Ці стінописи покликані не лише підтримати моральний дух людей у прифронтових територіях, а й слугують символом єдності, спадкоємності поколінь та боротьби за свободу й волю.

Розпочнемо зі "Стінописів опору". Ви брали участь в конкурсі, розкажіть, що передовсім підштовхнуло вас до цього?

Нас цікавить усе, що йде в сторону перемоги. Тобто будь-яка волонтерська чи військова ідея. І тому тут не було так, щоб щось підштовхувало, але загалом це ідея і її розвиток Андрія Єрмоленка. Його напрацювання і ескізи, і натхнення. А ми включилися в цю роботу і вже власне в самому Запоріжжі вдалося зробити цей мурал, теж разом. Просто цей мурал був під нашою відповідальністю.

Козак Мамай, але з комп'ютером, автоматом, навіть дроном. Чому ви обирали саме ці символи? Це його осучаснення? Чи хтось був вам прообразом, тобто конкретна людина, чи це такий узагальнений образ України? 

Загалом це теж Андрієва ідея, але воно літає в повітрі. Такого ми могли б бачити в різному мистецтві багато. Ця комбінація – це його розробка.

Але вже коли ми почали малювати, коли в Запоріжжі відбувалася робота, то згадали, що в Назара Лугарєва (загиблий воїн, голова Івано-Франківського Пласту, – ред.), такого гарного франківського хлопця, була улюблена фотографія, на якій він сидів у позі Мамая з автоматом. Він загинув на Гуляйпільщині в районі Дорожнянки, там, де і наш син. Він дуже красивий, дуже такий образний, тому ми показали Андрію цю фотографію, розказали про Назара. І вже в процесі присвятили цю роботу Назару, бо це він і виходить, дуже на нього схожий. 

Тобто вона присвячена Назару Лугарєву? 

Так, цю роботу ми присвятили Назару Лугарєву, але це вже спільно в процесі дозріли до того, що дуже воно схоже. І місце недалеко, і поза, хоч портретної схожості немає, але є образна схожість точно. 

фото: Ярема Стецик

Місце для муралу пропонував Андрій Єрмоленко, чи ви обирали?

Самі запоріжці дали нам низку локацій, і ми вже вболівали саме за це місце, бо воно було красиве і за формою, і за своїм розташуванням. І навпроти цього місця, де ми намалювали, як потім виявилося, був величезний волонтерський хаб. А ми його помітили пізніше і зрозуміли, що це вже дуже прямий діалог. Ті люди, що у волонтерському хабі, організувалися, тож ми вже за день-два розуміли, що з ними тут будемо мати цей діалог. Тож воно якось симпатично зійшлося. 

Коли ви малювали, чи в процесі щось змінювалося? Було таке, що вам хотілося щось зробити інакше, аніж в ескізі? 

Стосовно самого малюнка мало що змінилося, можливо, трохи десь кольори, відтінки, бліки, нюанси. Глобально не змінилося, просто, коли ми почали працювати з цією локацією, то зрозуміли, що треба попрацювати також із середовищем. 

Ми почали спілкуватися з людьми, підрізати дерева, десь забирати сміття, десь організовували. Так вийшло, що почали окультурювати цю стіну, яка була трошки в тіні. Вийшло так, що ми вже звідти поїхали, а ті люди, які там живуть, працюють, розуміють, що "ага, нам треба ще тут докласти бруківку, тут треба підсвітити, тут треба зробити ліхтар". Воно запустило якесь додаткове життя в тому кутику. 

Тобто фактично спровокувало таку суспільну єдність і робочий процес…

Точно спровокувало якусь ще активність. Те місце дуже симпатичне і, скоріше за все, зараз уваги туди буде більше. 

Скільки часу зайняла у вас ця робота? 

Ми робили дуже швидко, мені здається, чи два з половиною дні, чи три. У нас була велика команда: понад п'ять людей, і автовишка, і всі сприяли. Це ми робили на спорткомплексі "Титан". Там ще й були грози, ми мусили від тих гроз у них ховатися. Зробили у вестибюлі собі майстерню. Там дуже доброзичлива була історія на місці. Ми подружилися, тому така вдячна історія. 

фото: Communities Army Of Ukraine

А як місцеві, перехожі реагували, хто бачив вашу роботу? Тобто не ті, з ким ви співпрацювали, а просто люди, які бачили це зі сторони?

Тут варто сказати хіба за Запоріжжя загалом, бо відчувається прихильність до всякого патріотичного кроку. У Запоріжжі дуже відчутна прихильність. Ми в кількох місцях пробували щось робити, а як виїхали, то там наші друзі, які починали, зробили, мені здається, близько 10 муралів різного розміру і сили. Але я порівнюю із Запоріжжям початку 2000-х, то зараз дуже всі прихильно патріотичні.

Скажіть, будь ласка, власне в рамках цього проекту чи будуть ще десь з'являтися ваші мурали, чи плануєте малювати в інших прифронтових містах? 

Я точно знаю, що йдуть перемовини й ескізування. І є ще багато муралів, які не зреалізувалися в Запоріжжі. Бо їх просто не взяли в роботу поки що ні ми, ні Андрій, ні військові. Але точно про це говориться і ясно, що скільки буде ставати сил, то і ми, і вони будемо відгукуватися залюбки на всі ідеї. Бо Рух опору – то така трохи складна історія, і вона точно потребує підтримки. Хоч говорити про неї не дуже є можливість вголос, бо вона в таємниці фактично, на окупованій території, але ясно, що людям потрібно знати, що їх тут підтримують, про них в Україні знають, чекають, уболівають і стежать за їхніми діями.

Яка насправді, на вашу думку, роль стінописів у збереженні історичної пам'яті? 

Мені складно відразу сказати, але це точно працює, і я б навіть не так щоб підбирав слова, але спрощував це все. Воно має бути точно гарно, воно має бути глибоко, а вже роль у нього точно буде. 

Він буде виховувати людей. Скільки стінопис житиме, стільки він матиме наслідки. Хтось буде дивитися, розуміти, що такий стінопис не з'явиться в Росії, наприклад, що це Україна. 

І ми мріємо не тільки про прифронтові зони, ми розуміємо, що це має бути і в Австралії, і в Америці, і в Еміратах, де хочеш, бо це про український опір.

Власне, щодо цього ж тоді. Місце муралу в сучасному мистецтві – це більше ідея, чи більше мистецтво? 

Мистецтво й ідея – близькі. Я точно не за форму. Форма може бути будь-яка, навіть віртуальна. Я про власне ідею, яка і стає мистецтвом. Бо мистецтво як ремесло – це не те, за чим ми ганяємося, а мистецтво, як ідея – так. І скоріш за все, для мене, як для того, хто робить мистецтво, зрозуміло, що це дуже важливий напрямок. А форма – це вже от вміємо ми таку форму зробити – добре. Але могло би бути й інше, і пісня, і слово просто, і речення, і навіть звичайне рекламне гасло – це теж воно. 

Є таке місце, де ви мріяли б створити мурал?

Такого немає. Я, наприклад, про те, що в Запоріжжі, може і мріяв, а може і не мріяв, бо не знав, як це. Занадто багато кроків до того, щоб цей мурал відбувся. Тобто, звичайно, коли це вже відбулося, ти розумієш, що це було однією з мрій, але не можеш так розібратися. Треба відгукуватися всюди, де горить вогонь, звичайно. Тим паче, коли хтось уже його розпалює, то дрова підкидувати легше. 

фото: Ярема Стецик/Facebook

Власне про "дрова". Як, на вашу думку, різні культурні заходи в Україні допомагають підтримувати Рух опору, чи це допомагає?

Кожен українець намацує те, що допомагає. Ми не всі знаємо, яка методика спрацює в будь-якій нашій проблемній ситуації. Звичайно, що всі ми маємо рухатися в бік перемоги всіма своїми клітинами. Але яка з тих клітин спрацює, не до кінця завжди розумієш. Можеш робити і порожні кроки, або принаймні на наш розсуд порожні, а вони, виявляється, через 10 років виростають у якісь плоди. Ми не завжди усвідомлюємо те, що ми робимо. Мінімальна якась є форма, от з'явився мурал у Запоріжжі – добре, але всю глибину ми навіть самі не до кінця усвідомлюємо. Бо коли починаємо щось усвідомлювати, ми стаємо не художниками, а вже більше філософами й менше малюємо тоді. Тобто це треба так: згадав, намалював, а потім собі думаєш, як воно служить, як воно там росте. Тобто садити дерева треба швидко. 

Цікава думка. А поряд із тим внутрішнім ще про зовнішнє: чи допомагають наші культурні заходи, мурали, мистецтво, пісні просувати бренд України у світі? 

Це точно. Просто це має бути найвища якість, навіть якщо ми робимо це на сільському рівні, на найпростішому, на дворовому. Якщо ми щось робимо, має бути найвища, максимальна якість, скільки можемо із себе витиснути. Не те, чого потребують люди, а те, як сам професіонал-митець вважає: воно має бути ось так, і це треба плекати. Мені здається, особливо коли почалася повномасштабна війна й у світі є запит на український продукт, виявилося, що ми не так уже й багато маємо що показати, хоча ми вважали себе досить культурною країною. А насправді культурного якісного продукту в нас раптом не так багато виявилося. Коли зайшлося про якісь більші майданчики, про альтернативні сцени. Вони є, ці продукти, але їх вкрай мало – одиниці або десятки. А мало б бути десяток у кожному місті. Тобто, на рівень Франківська це мало б бути умовно 10 потужних рок-гуртів. А на Львів – 50. А цього немає. В нас, як виявилося, це діло неплекане. 

Але повномасштабне вторгнення дало певний поштовх, рух у цьому напрямку. 

Дало тільки можливості, а воно вже мало бути все давно готове і нам самим це мало бути цікаво. Тобто ми мали б для нашого умовного внутрішнього ринку завжди мати найвищу планку. А ми собі десь дозволяли в межах того добре чи недобре. Тобто не найкраще, не рвати туди, де найкраще. А точно треба рвати. Ви питаєте, чи є наслідки цього, чи це потрібно робити. Це точно потрібно робити, бо точно місце кимось буде зайняте. Якщо ми не робимо супервисокої якості, то буде посередня. І відповідно, посередня якість, м'яко кажучи, нецікава. 

Тож ми мусимо вміти зацікавити своїм продуктом? 

Ну, хоча би себе. Світ – це само собою. 

Просто, якщо ми будемо робити внутрішньо якісно, то зрозуміло, що це буде дуже цікаво назовні. Не може бути так, що ми ідемо так, як, наприклад, іде Європа, бо в нас така сама Європа, тільки менше. Ні. Тут треба робити точно своє, дивитись на Європу чи світ, але дивитись тільки на форму, на рівень, але не на якість. Мусимо плекати свою якість. 

І цей талант є. У кожному місті є талановиті люди. Просто треба це бачити, суспільство мусить включатися, казати: "Так, це нам потрібно". 

Тобто потрібна підтримка суспільства в цьому плані? 

Та точно, бо будь-яка теща в будь-якій сім'ї скаже художнику: "Малюй щось нормальне". І це завжди є, ця боротьба, що не кожен собі дозволяє дивитися в якість, а не йти на ремісництво. Зрозуміло, що ми мусимо ставити завдання: "А можеш таке вчудити, що ніхто ніколи в світі не робив? А давай ми тебе трошки підтримаємо, а ти будеш місяць чудити". У нас такого дуже мало. Ні, є вже деякі свідомі люди, які це роблять, але мало. 

І власне тоді ще таке запитання: якою сьогодні в Україні, на вашу думку, є роль митця, музиканта чи художника? Тобто передовсім, можливо, це роль, яка спрямована на підтримку війська, підтримку духу, чи це насамперед мистецька роль?

Кожна людина в Україні має бути бійцем. Ми тут не відрізняємо, чи це вчитель, чи шахтар, чи скрипаль. Якщо ти вже не на війні, то твоя роль все одно максимально бути бійцем на своєму місці, хто б ти не був. Мені здається, що ми вже з цієї ролі не вийдемо, це десятиліттями, можливо, і століттями знову триватиме. Ми десь трошки приспалися попередніми десятиліттями, але насправді кожен має бути бійцем. 

Митці нічим не відрізняються від інших типів бійців. Хто просто на фронті конкретно, а хто не на фронті, то мусить воювати, чим має в ресурсах. Волонтерство всебічне там само, але й конкретно олівцями. 

Наскільки для вас важливо творчістю долучатися до різних проєктів на підтримку військових, опору, благодійних проєктів?

Тут не те що на підтримку війська, ми хочемо зі всіх сил бути якимось чином причетні до нашої спільної щоденної перемоги. Тобто шукаємо всі способи, де ми могли б бути корисним для перемоги. Це не завжди виходить, не все воно росте так, як хочеться. 

Але ми зранку встаємо (може, мені так здається, що так всі роблять), і думаємо, чим можемо бути корисними, що ми можемо зробити сьогодні для того, щоб принаймні цей день завершився, щоб була ця щоденна перемога. Що від нас залежить.

А як ви обираєте, до яких проєктів долучитися? 

Точно дивлюся на те, щоб це була найвища якість. Якщо якість посередня і це може зробити хтось інший, звичайно, хочеться, щоб це зробив хтось інший, аби бути включеним в ті проєкти, які мають найвищу якість. Мені зараз таке деколи вдається, і я дуже щасливий, що є люди, які плекають цю високу планку. 

Тобто передовсім якість попри будь-які умови?

Так, але спектр є різний. Наприклад, коли ми проводимо з бійцями арттерапію, то там, може, й немає цієї якості, але з іншого боку, там є височенна людська якість. Тому ті роботи, можливо, з мистецької точки зору десь програють, але вони отримують іншу емоцію. Бо це зробив військовий, чи це зробив військовий у парі з волонтером. Тобто це вже зовсім інакше. Там є максимальна людська якість. 

фото: Карпатський шпиталь

Розкажіть трошки більше про арттерапію. Як вона відбувається, як часто ви її проводите і як на неї реагують самі військові? 

Ми приблизно з 2015 року почали таке практикувати. Це були здебільшого музичні заняття. Спочатку люди були закриті й ми витрачали близько 40 хвилин, щоб якось здобути довіру, бо військових треба було підготувати. Бо зрозуміло, що людина прийшла десь з гарячої точки, а ми тут з гітарами, бубнами щось граємо. Звісно, воно досить конфліктне було ніби. Але коли вдається включити, то дає високу здруженість. І ця здруженість вже тоді стає симпатичною, настроєво гарною, це про довіру. Якщо з'являється довіра (а крім музики, потім у нас уже різні способи були задіяні - і малювання, і десь навіть штукатурки ми зараз практикуємо), дуже гарні заняття виходять. Але це після довіри. Коли з'являється довіра, потім ви за тією роботою ніби й ремісництвом, але з іншого боку - за тими простими правилами ремесла з'являється душа. 

І воно, звичайно, спокушає і військових, і нас. Власне вогник загорається. Щоби я сказав, що в нас це завжди вдається, то ні. Завжди є якийсь відсоток людей, які не включились. Завжди є не зовсім позитивний результат. Людина може бути не задоволена чи ще щось. Але це вже так є, зате чесні стосунки. І є просто шалена кількість успішних історій, тому ми взагалі це продовжуємо, і зараз це робимо.