Коли суспільство було налякане ворогом під Києвом, декомунізація відбувалась активніше, ніж тепер, – Вадим Поздняков

Тисячі перейменованих вулиць і сотні повалених радянських пам’ятників. Здавалося б, темпи деколонізації України впродовж останніх двох років вражають. Та ще більше вражає те, що на другому році війни чимало громад не готові добровільно позбуватися радянської символіки. Навіть на Львівщині у деяких містечка вічні вогні погасли тільки цього року. Чому так відбувається, в інтерв’ю "Еспресо.Захід" розповів засновник проєкту "Деколонізація.Україна" Вадим Поздняков.

Харків був парком тоталітарного періоду

Як так сталося, що колись російськомовний хлопець Харкова став головним декомунізатором країни?

Це був доволі довгий еволюційний розвиток, хоча не настільки тривалий, як у суттєвої частини українців. Усе почалося з моєї першої поїздки в юності на футбольний матч до Львова. Я тоді вперше почув живих людей, які по-справжньому говорять українською мовою в побуті, а не на роботі. Мені стало якось не дуже приємно, що я взагалі не міг якісно послуговуватися нею, хоча думав, що володію українською. Хотілося говорити вільно й не соромитися.

Так зараз багато хто з російськомовних розказує, що володіє українською, та переходити у спілкуванні на неї не буде. Але хай спробують поговорити. 

Почав читати більше нашу українську історію, дивитися фільми лише українською озвучкою, нашу музику. І воно далі якось так само по собі пішло. 

Це ще було в часи Януковича. Харків тоді був таким містом, наче радянський союз у мініатюрі: від пам'ятника Леніну йдеш проспектом Леніна на вулицю ще якогось комуністичного діяча. Біля стадіону "Металіст" ідеш на футбол біля пам'ятника організатору Голодомору Постишеву. Були вулиці Чубаря, Косіора, Постишева, Петровського, – все це організатори Голодомору, кілька десятків Леніних, серпи-молоти. Місто – як парк тоталітарного періоду. А коли ти хоч трошки знаєш українську історію, то розумієш, що так не має бути.

Спершу я просто долучався до інформаційної підтримки декомунізації в соціальних мережах. Уже після Революції Гідності почав долучатися фізично до цього процесу.

Це була організована певна патріотична спільнота, до якої я іноді доєднувався. А потім ми організували свою "дрімтім" – команду, яка дуже багато чого позносила. Ми спочатку охопили Харків та область, а потім уже перейшли на всю Україну. 

Розуміли, що фізично охопити все не можемо, бо якщо їздити у кожне село та містечко, то це тривало б до моєї пенсії. Тепер ми перейшли більше у бюрократичний формат, за можливості співпрацюємо з місцевими активістами. Розсилаємо звернення, спілкуємося з головами громад, підіймаємо питання у ЗМІ.

Роботи ще достатньо, але якщо подивитися на шлях, який уже пройдений – зроблено неймовірно багато.

На окупованих територіях ворог активно відновлює радянські пам'ятки

У березні цього року прийняли зміни до закону про географічні назви щодо деколонізації топонів. Це пришвидшило процеси декомунізації, чи чиновники не рухнуться, поки їх не штовхнеш?

Дуже багато чого було зроблено завдяки нашій діяльності й активностям людей на місцях. 

Одразу як відбили москалів від Києва, у квітні – травні 2022 року, ми запустили процес деколонізації. У нас уже були готові списки вулиць на перейменування на той момент фактично з половини областей, мапа з пам'ятниками. Ми активно комунікували з громадами, писали звернення, дзвонили, тож воно ж ішло дуже й дуже активно. Тому навіть до ухвалення закону кількість перейменованих вулиць перевищила 10 тисяч, може навіть до 15 тисяч. Зараз уже перейменовують вулиці в тих громадах, які, скажімо, не сильно цього й хотіли. Або в деокупованих громадах, яким раніше було не до того.

Чи можете назвати п’ять найважливіших подій за цей рік?

За цей рік багато всього відбулось. Але одна з найважливіших – це те, що київський Щорс нарешті пішов геть. Хоча його дуже ретельно намагалися зберегти всі ці роки, різноманітними хитрими методами.

Однозначно, це й київські пам’ятники Пушкіну, і Ватутіну, якого також прибрали з-під Верховної Ради на початку року. Це те, з чим ми билися не один рік. Демонтаж пам’ятників Горькому, Пушкіну у Дніпрі.

Зараз на території, яка нам підконтрольна, залишилось менш як 10 Пушкіних. Натомість на окупованій частині Херсонщини встановили новий пам’ятник Пушкіну. У Маріуполі готуються встановити Леніна. На Херсонщині окупанти відновили вже кілька десятків пам’ятників, які були декомунізовані, навіть щось нове завозять із Росії. Вони маркують територію дуже активно. 

Поки не пахло виборами, декомунізація йшла швидше

Чому, на вашу думку, навіть  зараз, під час повномасштабної війни, так багато громад уперто тримаються за радянські назви? Навіть на Львівщині громада Червонограда фактично відмовилася від декомунізації і намагається провернути фокус із перейменуванням Червонограда на Червоноград. 

Швидше за все, це український консерватизм – люди просто не хочуть нічого змінювати, бо їм так звично.

Можливо, це залежить і від позиції керівників громад, які бояться брати на себе відповідальність?

Таке теж є. Зараз багато хто так робить, аби мати виправдання – це не ми, це Київ. Їм простіше: і назву в Києві їм виберуть, щоб вони не мучились, і спихнуть відповідальність. Чомусь чиновники на місцях думають, що й місцеві вибори будуть на відносно мирних територіях, тому й граються у такі ігри. Мені це дуже не подобається. Якщо брати ситуацію рік тому, коли про вибори ніхто не думав і ними не пахло, все працювало краще, ніж коли набув чинності закон. Загалом я можу сказати навіть, що цьогоріч, можливо, в нас менше успіхів у декомунізації/деколонізації, ніж минулого року.

Коли суспільство було перелякане москалями під Києвом, воно все робило активніше, швидше. Зараз же процес трохи сповільнюється. Звісно, що темпи високі, багато чого робиться, але якщо відверто – не так швидко, як мало б бути.  

Я вже мовчу про історії з пам'ятниками совєтскому солдату, з якими навіть на Львівщині проблеми. Он у Сокальській громаді староста закрив собою пам'ятник совєтському солдату і не дав знести. І це Львівщина. А щоб  демонтувати такі пам'ятники десь на Харківщині чи Одещині, треба спочатку очистити хоча б Галичину.

В Україні досі не розбито міф про Червону армію як визволительку

Як ставитеся до того, що радянські пам’ятники, зокрема солдатам, намагаються українізувати, приліпивши на них тризуб замість серпа та молота чи розфарбувавши в синьо-жовті кольори? Зокрема у Дрогобичі так намагалися зберегти пам’ятник герою Радянського союзу Григорію Геврику, але потім його таки повалили невідомі.  

Проблема в тому, що у нас настільки сильно вкорінений міф про "велікую побєду", про дідів, які воювали, які визволили від фашизму. Але вони також принесли більшовицьку окупацію і для нас, і для половини Європи, проте це всі тримають за дужками. Один тоталітарний режим змінився іншим.

Фото: Вадим Поздняков

Пам'ятник в Ужгороді

Тому багато людей, на жаль, асоціює ці пам’ятники зі своїм дідом чи прадідом, який загинув чи зник безвісти у Другій світовій війні. В тому числі й завдяки цьому культу "побєди", який розвивався після відновлення незалежності України навіть сильніше, ніж під час совєтів, особливо в часи Януковича. 

Досі не розбито міф, що Червона армія – насправді ніяка не визволителька. Вона поборола один тоталітарний режим, але принесла інший.

У нас не було на той час своєї  держави, тому українці-учасники Другої світової війни – жертви. Мій прадід теж воював у Червоний армії і загинув на Курській дузі. Якби це була українська армія і він би загинув за Україну – це одна справа. Але вони були пішаками в боротьбі між двома режимами. Це сумно.

Тому мали б бути місця пам’яті жертв тоталітарних режимів, адже багато людей загинуло в цій жорстокій, кривавій війні. Це могли б бути, скажімо, червоні маки, прізвища загиблих і написи про вічну пам’ять загиблим.

Зараз кілька західних регіонів є такими першопрохідцями в очищенні від пам'ятників періоду Другої світової війни. По суті, потрібна державна політика, можливо, якийсь окремий закон, який регламентуватиме питання пам'ятників періоду Другої світової війни. Всі написи про Велику Вітчизняну замінити на Другу світову, 1941 замінити на 1939, всіх совєтских солдатів – геть, щоб це були дійсно місця пам'яті. І, звісно, всі поховання з центрів міст мають бути перенесені на кладовища. 

Найбільше совєцьких пам'яток – там, де народилась УПА

Чи на вашу думку, відповідає дійсності твердження, що (особливо на заході Україні) найбільше пам'ятників радянським солдатам і різним комуністичним діячам саме в тих населених пунктах, де найактивніше діяли повстанці, і які зазнали найбільших репресій?

Частково це так. Адже після репресій та каральних операцій у населених пунктах, які чинили опір, ставили на посади персоналій, які були максимально просовєтськими. Там максимально активно працював КДБ. 

Де були середнього масштабу повстанські осередки, там зараз усе відбувається більш-менш спокійно. Це видно по Франківщині. Скажімо, Верховинський район вважався чи не найбільш важким на підйом, але вони першими почистили всю радянську символіку фактично понад рік тому. Бо там не було настільки потужних репресій. Натомість є села, де просто величезну кількість людей убили, вивезли на Сибір, а вони чіпляються за ці радянські пам'ятники. А все тому, що більшість із тих, що вижили, в радянські часи були або при владі, або пристосувалися. Так само з Волинню. Те місце, де народилась УПА, там просто морок – совєцькі пам’ятники, серпи-молоти, московська церква.

До речі, саме це москалі тепер робили в умовному Ізюмі чи Бучі – вони ж убивали українське населення по списках. Так само вони колись робили на Галичині й у інших регіонах – одних патріотів вбивали, інших вивозили на Сибір.  

Ви згадали про Бучу. Влітку там також перейменовували вулиці й вирішили залишити вулицю Булгакова. Також у деокупованих населених пунктах активно з’являються трояндові, сонячні, вишневі вулиці, тобто такі максимально нейтральні назви… 

Є таке. Щодо Бучі, то так, у них лишилася вулиця Булгакова і сквер Булгакова, ми все одно дотиснемо це перейменування, але вони активно переводять церкви до ПЦУ. Як у самій Бучі, так і на Бучанщині московського патріархату вже дуже мало лишилося. 

Щодо нових назв, то по-різному буває. Часто у містах чи великих селищах центральні вулиці називають нормально, але у громаді є села, де живе по 100-200 людей, то вони там називають вулиці Волошкові, Квіткові, Яблуневі, бо розуміють, що навряд чи ці села через 20-30 років узагалі будуть на мапі. Бувають представники громад, які думають, що от вони зараз перейменують вулиці, а ворог може повернутися. Тому перейменовують так, щоб, якщо прийдуть окупанти, вони могли зберегти свої посади. Такі хитрі особи, на жаль, теж є. Але є й просто невігласи.

Є й інша проблема.Часто вулиці називають стандартним набором топонімів:  Бандери, Шухевича, Петлюри, Чорновола, Коновальця, але при цьому забувають про місцевих героїв: генералів армії УНР, місцевих дисидентів, навіть про доволі відомі місцеві україноцентричні постаті.

В Ізюмі є вулиці Бандери, Шухевича, Коновальця, Січових Стрільців. Це дуже добре. Але немає вулиці жодного полковника Армії УНР. А з Ізюма було дуже багато офіцерів УНР, які прославилися в боях. Але на їх честь там не називали жодної вулиці. Всюди є свої герої, є дуже потужні постаті: письменники, художники, вояки, політики. Але іноді люди не знають власної історії.  

 

Натомість активно з’являються вулиці, названі на честь медійних персон. Наприклад, у  Хусті на Закарпатті є вулиця Бориса Джонсона.  І в Новомосковську на Дніпропетровщині теж є вулиця Джонсона… До речі, про Дніпропетровщину. Чому в нас досі є Дніпропетровська і Кіровоградська області, хоча міста вже давно Дніпро і Кропивницький?

Річ у тім, що під час воєнного стану заборонено вносити зміни до Конституції. До повномасштабної війни ми намагалися це питання якось вирішити, але, на жаль, не було 300 голосів у Верховній Раді. 

Я навіть більше скажу: "слуги народу" тоді мали таку політику, що і 226 голосів за це не було б, а треба було 300. Тобто якби монобільшість хотіла, вона це зробила б. Але маємо, що маємо.

На Закарпатті не так багато угорської символіки, як здається

Ще до повномаштабної війни ви переїхали з Харкова на Закарпаття. Це теж досить складний регіон. Якщо мова про деколонізацію в Закарпатській області, то чи є сенс говорити лише про демонтаж радянських символів, чи і про угорські також?

Насправді питання угорського сепаратизму чи нелояльності на Закарпатті дуже-дуже сильно роздуто людьми з інших регіонів. Етнічних угорців на території Закарпаття, особливо після повномасштабного вторгнення, не так уже й багато. Зрештою, їх і було трохи більш ніж 10%. Локально вони живуть переважно на вузькій смужці на півдні краю, зокрема на Берегівщині. А після початку повномасштабної війни багато угорців виїхали, натомість приїхали багато переселенців. Наскільки мені відомо, до 1 вересня у Берегово в українські класи подали більше заяв, ніж в угорські, хоча угорських шкіл там більше. За різними оцінками, зараз на території Закарпаття реально проживають орієнтовно 5-7% угорців. Відверто кажучи, їхня кількість плюс-мінус вже може дорівнювати кількості ромського населення.

Звісно, що питання імперської угорської символіки періодично тут постає. Однак насправді угорської символіки на Закарпатті не настільки багато, як може здатися, за винятком Берегово. Торік  у Мукачеві демонтували з замку угорського турула, а замість нього встановили герб України. Це спричинило величезний скандал в Угорщині. Звісно, деякі угорські символи варто було б прибрати, але я не впевнений, що зараз це доречно, враховуючи, що Угорщина має право голосу в Єврокомісії.

За понад два роки життя на Закарпатті ви уже почуваєтеся місцевим мешканцем, чи все ж досі харків’янином?

Насправді я практично відразу адаптувався. Звісно, є певні особливості в діалектах, які людина, яка не звідси, одразу може не зрозуміти, в кухні, фольклорі. Місцеві мешканці приймають доволі тепло, якщо до них ставитися так само.

Хочу відзначити успіхи деколонізації на Закарпатті, зокрема у знесенні пам'ятників совєтським солдатам. Зараз Закарпаття – друга область за кількістю демонтованих цих об'єктів. Це показує насправді, що якщо є політична воля й імпульс знизу, можна почистити від цієї символіки всю Україну. Хоч Закарпаття має славу специфічного регіону, люди тут чудові.

Як гадаєте, чому в цьому найзахіднішому регіоні так міцно укорінена московська церква?

Цікаво, що багато впливових чиновників МП саме звідси, в тому числі близькі до патріарха Кирила. Є навіть одне закарпатське село, з якого вийшло начебто понад 300 московських попів, які в тому числі служать на території Росії. У деяких моментах це ледь не родовий бізнес. Тому  дуже тяжко з цим боротися. 

Але кількість парафіян Московського патріархату – я сам бачив – дуже впала після повномасштабного вторгнення. Тобто люди не хочуть ходити в МП, але перевести ці церкви до ПЦУ важко, бо дуже сильне лобі. Той же Антоній Паканич (митрополит Бориспільський і Броварський УПЦ МП. - ред.) – родом із Закарпаття, він регулярно сюди навідується. У нього тут всі свої люди виставлені на місцях, він тут намагається зберегти всі впливи. 

Я знаю, що певні священники були б навіть не проти перейти до ПЦУ, волонтерять для армії, але у приватних розмовах місцевим мешканцям кажуть, що бояться перейти, що їм погрожують. Тобто якщо Служба безпеки не "відпрацює"  основних головних персоналій Московського патріархату на Закарпатті, переходи тут не будуть відбуватися ще довго.

А як пояснити людям, що боротьба з ворожими пам'ятниками, ворожою символікою, ворожою церквою така ж важлива, як і боротьба з фізичним ворогом?

Напевно, той, хто цього не зрозумів після повномасштабного вторгнення, вже і не зрозуміє. Я не знаю, що має ще відбутися, щоб до них дійшло. 

Для деяких людей досі нормально слухати російську музику, дивитись якісь російські фільми, бути проти демонтажу советського пам’ятника, говорити російською, але при цьому гучно казати, що Україна понад усе, загорнувшись у державний прапор.