"Це – моя друга книга. У першій були тільки вірші. Але я зрозуміла, що людей треба якось по-іншому мотивувати, тому у другій книзі є багато прози і невеличких мотиваційних розповідей про те, що таке життя і що у ньому можна побачити прекрасного. Писала її по вечорах, коли з'являлося натхнення, під улюблену музику".
Марія всміхається і кладе книгу собі на коліна. У її доньки – крихітної Емілії – з'являється інтерес до цього предмета і вона норовить стягти книгу на підлогу. "Наша маленька непосида", – журить її матуся.
З Марією ми познайомилися рік тому, коли вона щойно виписалася з пологового. Ця делікатна, тендітна молода жінка на візочку зовсім не вписувалася у мої попередні уявлення про людей, яких ми звикли називати "людьми з обмеженими можливостями". Вона не нарікає на долю і не чекає "манни з неба" – невиправна оптимістка, самостійна, безстрашна, відкрита до всього нового. Чудова донька, сестра, внучка, любляча дружина і мама. Марія обожнює природу, до нестями любить людей і щодня щиро дякує Богу за світ, який він створив. Цим своїм рисам молода жінка завдячує батькам. Її тато – священник (до речі, один із чотирьох, який вінчав її з коханим Ярославом).
Читайте також: "Під час нашої першої зустрічі я взяла з Ярослава слово, що він у мене не закохається"
"Я виховувалася у релігійній сім'ї. Не зі строгими правилами, а у люблячій, де мені ніколи не давали зрозуміти, що я інша, і приймали такою, якою я є", – розповідає "Еспресо.Захід" Марія.
Її чоловік, на шість років від неї старший, родом із села Печихвости Кам'янко-Бузького району. Марія – із міста Комарно з Львівського. Доля (а точніше подруга Марії, яка також пересувається на візочку) звела їх у Львові. Ярослав був знайомим дівчини. Кілька разів запрошував її на прогулянку, але та не поспішала пристати на пропозицію молодого чоловіка. А от Марія, яка ніколи не любила сидіти у чотирьох стінах, радо погодилася. На першій же зустрічі вона вирішила пожартувати з Ярославом – узяла із нього слово, що він у неї не закохається. Той запевнив, що такого з ним не трапиться. Тоді молодий чоловік і подумати не міг, що через три місяці після своєї обіцянки… покличе кохану під вінець!
Марія зізнається: вони з Ярославом багато натерпілися. Від початку було зрозуміло: не вдасться їм уникнути осуду з боку людей, які вважають себе "експертами" чужих життів, а у своєму оці скалки не помічають. Однак на дурні балачки молодята не звертали увагу. Нехай говорять! Головне, що і вони, і їхні батьки щасливі, а все інше не має значення. А коли у тілі Марії зародилося нове життя, про все погане вона й думати забула. Щодня зустрічала на вулиці вагітних і серце її тріпотіло у передчутті радісної звістки від акушерки: "Вітаємо, у вас здоровий хлопчик!" Так-так, спершу подружжя думало, що у них народиться син. Уже й ім'я для нього придумали – Давид (у перекладі з давньоєврейської – "улюблений"). Та згодом УЗД показало: сім'я поповниться дівчинкою. Щасливі батьки вирішили, що назвуть її Емілією.
Народжувала Марія на восьмому місяці вагітності, за допомогою кесарського розтину. Це взагалі справжнє диво, що вона змогла виносити й народити дитину. Зараз у ЗМІ часто згадується такий діагноз як "СМА" – "спінальна м’язова атрофія". Зазвичай журналісти пишуть про діток, родичі яких збирають космічні суми лише на одну-єдину ін’єкцію препарату, покликану врятувати малечу від подальшого прогресування недуги (м’язової слабкості). Існують різні форми і ступені важкості цього захворювання. Якщо це – І чи ІІ форма, то така дитина без належного лікування і підтримки або не доживає до віку двох років, або не доживає до дорослого віку. Якщо ІІІ, то доживає, але змушена пересуватися на візочку. Я не знаю, як багато жінок в Україні народило із цим діагнозом. Можливо, випадок Марії унікальний, можливо, були й інші жінки, які зважилися дати життя іншій людині. Але знаю одне: це – справжній подвиг. Дитина – це відповідальність, і Марія з Ярославом не побоялися взяти її на себе. Ба більше: готові мати ще дітей, якщо на це буде Божа воля.
Запитую Марію, хто допомагає їй доглядати за маленькою Емілією, адже вона не те, що ходити – взяти донечку на руки не може. "Чоловік. Він – мої руки й ноги", – каже жінка, закохано дивлячись на свого Ярослава. Марія заробляє на життя блогерством – веде власний блог в Instagram, де своїми публікаціями надихає, розраджує й мотивує людей. А чоловік наразі не працює – доглядає за дитиною. Може, хтось би і засуджував такий розподіл ролей у сім'ї. Хтось, у кого є здорові ноги, які носять, і руки, які роблять. Хтось із тих, хто шепочеться за спиною, побачивши закоханих разом на вулиці. Хтось, хто шарпає свою дитину за руку і сварить її, коли та тицяє пальчиком у бік Марії і голосно запитує: "А що з нею?"
"Доця на кого більше схожа – на вас чи чоловіка?" – цікавлюся.
"Ззовні – на чоловіка, але характер – 100% мій. Якщо чогось захоче, свого доб’ється. Не у тому плані, що ми їй щось забороняємо, а вона вперто наполягає на своєму. Ні. От вона, приміром, як і я, дуже любить гуляти, спостерігати за людьми... Емілії – рік і місяць, і вона вже дуже добре говорить. Каже: "Я хочу гуляти! Йдемо!" Пояснює: "Там дівчинка є!" "Ми не виховуємо свою доньку так, що "ми, батьки, головні, а ти – другорядна". Ставимося до неї так само, як ставимося одне до одного, тобто як до рівні собі. На цьому, власне, й будуються наші стосунки у сім'ї – на рівності та довірі", – пояснює Марія.
"Емілія – надзвичайно рухлива. Перевертає нам усю квартиру. Таке враження, що вона вже зараз готова підкорити весь світ, – сміється щаслива мама. – Намагається до всього торкнутися, все скуштувати – суху крупу чи сиру картоплю, не важливо. Їй цікаво дізнатися, який у цих продуктів смак. Звісно, ми кажемо їй: "Не потрібно цього робити!", але вона любить вчитися на власному досвіді. Застерігаю доньку: "Будь обережна", але вона не слухає – біжить, поки не вдариться. Проте наступного разу вже пам’ятає, що робити так не варто, бо буде боліти".
Доглядати за маленькою непосидою Марії допомагають її батьки. Але зараз на літо вони поїхали до Маріїної бабусі – старша жінка вже також потребує допомоги та підтримки.
"Це вона і моя прабабуся навчили мене бути такою сильною, – каже Марія. – Прабабуся була вивезена у Німеччину, потім відбула заслання у Сибіру. Мала трьох дітей, але втратила всіх. Вона вчила мене жити з Богом, казала, що Бог завжди поряд зі мною і завжди готовий мені допомогти".
Цікавлюся, які якості Марія хотіла б закласти своїй дитині?
"Любов до себе, ближнього, цілого світу, – перелічує. – Щоб наша донька не будувала собі "повітряних замків": що "як тільки настане завтра, я почну щось робити". Ні. Вона повинна робити це сьогодні, отримуючи задоволення від кожного прожитого дня. Це – найважливіше. А ще хочу донести їй розуміння того, що є люди, які не бачать і які не чують, які не можуть ходити, але що всі люди рівні. Не хочу, щоб у неї були комплекси, що у неї – ось така мама, яка пересувається на візочку". Жінка на кілька секунд бере паузу і додає: "Хочу, щоб Емілія ніколи не втрачала зв’язку із Богом і знала, що вона не випадково прийшла у цей світ, що вона народжена у любові і для любові".
"За цей рік я зрозуміла, що я у цьому світі не одна і є люди, які готові допомогти мені та моїй сім'ї. Це стало для мене певним відкриттям, бо раніше мені здавалося, що світ моментами буває агресивним. Я дуже часто почувалася іншою (у дитинстві Марія дуже гостро переживала, що не може гратися нарівні з іншими дітьми. Каже, дня не минало, щоб хтось не став над нею і не почав "причитати", яка вона бідна і нещасна. – Ред.). Зрозуміла, що у житті діє "закон бумеранга" – якщо чиниш добро, воно повернеться тобі сторицею. Зрозуміла, що дитина – це цілий Всесвіт, який повністю змінює твоє сприйняття світу і відкриває нове. Ти дивишся на неї, бачиш, як вона тішиться життю і сам не можеш стримати усмішки. З появою Емілії ми з Ярославом навчилися ще більше кайфувати від життя".
І я чомусь вірю, що їй це обов’язково вдасться…
Всі фото надала редакції героїня статті.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.