live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

"Під час нашої першої зустрічі я взяла з Ярослава слово, що він у мене не закохається"

"Без питань!" – запевнив. Через 10 днів запросив мене на перше побачення, а через три місяці – зробив пропозицію руки і серця"

21-річна львів'янка Марія Шипа поділилася з "Еспресо.Захід" неймовірною історією свого кохання.

"Я, Ярослав, беру тебе, Марію, за дружину". "Я, Марія, беру тебе, Ярослава, за чоловіка"… Цю обітницю закохана пара склала у лютому минулого року. Він – ставний, високий, молодий чоловік. Вона – красива, тендітна і… на візку.

І ось менш як через півтора року у подружжя народилася донечка Емілія. Крихітка з'явилася на світ передчасно – лікарі прийняли рішення розродити її маму на 8-му місяці вагітності.

Народжувала Марія у Пологовому клінічному будинку №1 м. Львова. Львівський обласний клінічний перинатальний центр її не прийняв, пославшись на брак місць, хоча якийсь час вона лежала тут на підтримці. Результати аналізів не вселяли оптимізму, тож, не зволікаючи, молода жінка поїхала туди, куди її скерували. "У пологовому на Мечникова мені відразу зробили тест на коронавірус, та й загалом дуже добре до мене поставилися – по кілька разів на день заходили, цікавилися, як почуваюся, – розповідає Марія. – Народила я за допомогою кесарського розтину на 37-му тижні вагітності. Лікарі вирішили не чекати, бо були ризики і для мене, і для дитини".

"Медики спробували провести інтубацію трахеї, але я дуже налякалася, не могла ковтнути шлангу. Попросила їх, аби покликали мого чоловіка. Ярослав зайшов, взяв мене за руку і мені нарешті вдалося заспокоїтися й зробити те, чого від мене вимагали, – згадує співрозмовниця. – Коханий був поряд, лікарі на "відмінно" впоралися зі своєю роботою. Під лікарнею чергувало дві бригади "швидкої", але, на щастя, все обійшлося. Я легко відійшла від наркозу".

"А хто придумав ім'я для доці – ви чи чоловік?" – запитую. "Разом. До п'ятого місяця були впевнені, що народиться хлопчик. Вирішили, що назвемо його Давидом. Але на черговому УЗД лікарка повідомила нам, що буде дівчинка. Того ж дня вже знали, як її назвемо – Емілія", – всміхається Марія.

Донечка подружжя 27-річного Ярослави і 21-річної Марії Шипи з'явилася на світ зі зростом 48 см і вагою 2400 г. Малечі – півтора місяця й вона активно набирає вагу.

Запитую, чи дає молодим батькам хоч трохи поспати вночі. "Ми з чоловіком скептично ставимося до виховання, яке давало своїм дітям покоління наших батьків, - зізнається Марія. - Не вважаємо, що дитину потрібно постійно носити на руках і співати їй колисанки. Дитина повинна змалечку знати, що їй можна, а чого – не можна. Тож ми не гойдаємо Емілію у візочку чи ліжечку – засинає сама. Донечка не вередує – ми до неї добре ставимося і вона, відповідно, відплачує нам тією ж монетою".

Доглядати за первістком Марії допомагає чоловік, а також батьки, які приїхали до Львова з міста Комарно (це – за 50 км від обласного центру), звідки Марія родом. У Марії є ще молодший брат. Йому – 7 років.

Ярослав – родом із села Печихвости Кам'янко-Бузького району. Познайомила його з майбутньою дружиною її подруга, яка також пересувається на візку. "Подруга – домосідка. Любить проводити час удома перед телевізором. Завжди намагалася витягти її кудись на люди. Ярослав був її знайомим. Також запрошував мою подругу на прогулянки, але вона впиралася, не хотіла. А от я, навпаки, легка на підйом, тож ми відразу знайшли з Ярославом спільну мову, – розповідає Марія. – Під час першої нашої зустрічі я взяла зі свого майбутнього чоловіка слово, що він у мене не закохається. "Без питань!" – запевнив. Через 10 днів Ярко запросив мене на перше побачення, а через три місяці – зробив пропозицію руки і серця".

"Ми стояли на терасі нашої квартири у Львові. Ремонту у нас тоді ще не було. Єдине місце, де можна було нормально посидіти, – балкон із панорамними вікнами. Ярослав створив романтичну атмосферу, запалив свічки і, як годиться у таких випадках, став на одне коліно й простягнув мені каблучку". Замріявшись, Марія заплющує очі. "І ви, недовго думаючи, відповіли йому "Так"?" – запитую. "Я ніколи довго не думаю, – щиро зізнається Марія. – А ще – дуже добре відчуваю людей. Від самого початку довіряла Ярославу і була переконана: це – саме та людина, з якою я готова розділити життя".

Марія – надзвичайно сильна особистість. Каже, такою її виховали бабуся і прабабуся: "Прабабусі багато чого довелося пережити. Була вивезена у Німеччину, заслана на Сибір. Втратила трьох дітей… Вона вчила мене жити з Богом. Часто повторювала: "Бог завжди з тобою і готовий допомогти тобі у будь-якій ситуації. Пам’ятай про це!" Тож Марія морально була готова до "косих" поглядів і розмов "за спиною".

"Як таке можливо? Чи він не бачив, кого обирав? Боже, навіщо він це зробив? Напевно, ніхто не міг його спам’ятати. Шкода хлопця…" Або: "Альфонс! Бідна дівчинка – не бачить, як він її використовує. Але ж як батьки не бачать і дозволяють таке?.." Скільки людей – стільки й думок. Насправді ми живемо щасливо, бо не живемо, як всі. Ділимося переживаннями, думками, життєвими історіями. Якщо нас щось не влаштовує одне в одному, не сідає кожен в іншому кутку кімнати, а обговорюємо це. Ми – найкращі друзі, які можуть поговорити на будь-яку тему. Ми – закохані, які обіймаються і цілуються. Ми рідні, бо живемо душа в душу і переконані, що над стосунками потрібно працювати весь час, а не лише на початку сімейного життя. Ми можемо посміятися зі слів про "альфонса" за горнятком кави, бо знаємо, що і як є насправді. Ми не обговорюємо життя інших, бо наше життя цікаве і часу на плітки нам не залишається. Ми просто живемо "у кайф" собі та нашим рідним, і якщо хтось говорить про нас нерозумні речі – це лише їхні проблеми, які нас не торкаються", – такий емоційний допис залишила на своїй сторінці у Facebook Марія у квітні. Тоді вона вже носила під серцем своє маля…

Вінчали закоханих у церкві аж чотири священики! Один із них – батько Марії. "Я виховувалася у релігійній сім'ї. Не зі строгими правилами, а у люблячій, де мені ніколи не давали зрозуміти, що я інша і приймали такою, якою я є", – всміхається Марія.

У сім років батьки віддали її у перший клас, але провчилася дівчинка там лише півроку. Почала сильно хворіти, тож загальну середню освіту їй довелося здобувати вдома. "Батьки про мене дбали, возили на відпочинок – за кордон, на море, – розповідає Марія. – Тато завжди наголошував: "Ти – така ж, як інші діти. Просто ти сидиш, а вони ходять". Радив товаришувати з людьми з обмеженими можливостями, адже ми зрозуміємо одне одного як ніхто інший і завжди прийдемо на допомогу. Вчив мене, що "той, хто привітався з тобою, запитав, як твої справи і пішов собі далі, це – не твій друг, а просто знайомий".

А знайомих і друзів у Марії багато, адже вона не уникає спілкування. Навпаки – охоче йде на контакт. "Буквально марила тим, щоб стати журналістом, але, на жаль, не встигла подати документи у Львівський університет імені Івана Франка. Та й будьмо щирі: умов там для мого комфортного навчання не було – на відміну від Українського католицького університету. Вирішила, що вступлю в УКУ на культурологію, провчуся чотири роки, отримаю ступінь бакалавра, а вже у магістратуру піду вчитися на журналістиці. Проте провчилася лише півтора року, бо не бачила себе у цій професії й далі мріяла про журналістику. Звісно, я не шкодую, що вчилася в Українському католицькому університеті, – каже Марія. – Напрям, який обрала, виявився мені близьким і напрочуд цікавим. Викладачі ставилися до мене з розумінням, хоча мені складно вчитися, адже я не могла писати конспекти, тож всю інформацію доводилося тримати у голові. Тут я знайшла багато нових друзів, з якими досі спілкуюся".

Нині молода мама активно займається блогерством – веде власний блог в Instagram. "Я виграла у конкурсі Аліни Шаманської (відомої української інстаграм-блогерки, в якої є понад 1 млн. підписників. – Авт.) "Сильний блогер" серед блогерів з обмеженими можливостями. Це дозволило мені збільшити аудиторію підписників (тепер їх у мене 19 тисяч) і, відповідно, більше заробляти. Своїми дописами намагаюся мотивувати не лише людей з інвалідністю, а всіх, хто потребує у цей момент моральної підтримки. Вважаю, що якщо я змогла розрадити бодай одну людину, то я вже дуже багато зробила. До мене нещодавно написала жіночка. Розповіла, що її мама померла від COVID-19. Вона читає мої пости і їй стає легше на душі. Такі листи – найбільша винагорода для мене", – зізнається Марія.

Її чоловік за фахом – друкар. Закінчив Ставропігійське вище професійне училище. Тепер тимчасово не працює, бо допомагає дружині доглядати за дитиною.

Запитую Марію, що вона хотіла б змінити у нашому суспільстві, чого їй не вистачає, що гнітить, а можливо, й обурює.

"Я хотіла б, щоб наше місто стало зручним для пересування на візку, щоб можна було, наприклад, самостійно заїхати і з'їхати з бордюра, – каже Марія. – Щоб було, як за кордоном: під'їздить автобус, спускається підніжка, водій виходить, допомагає тобі заїхати у салон. А не так як у нас, коли водій каже, що я їхати не зможу, бо автобус не призначений для перевезень "таких як я". То що: я повинна сидіти вдома під замком?!"

"А ще мені дуже не подобається, як батьки "виховують" своїх дітей. Дитина тицяє на мене пальцем. Що повинна зробити мама у такому випадку? Зупинитися, пояснити дитині: "Це – дівчинка, вона не ходить, але вона така ж, як інші", а не тягти дитину за руку, "шикати", сварити. Адже їй ще неодноразово у житті зустрічатимуться подібні люди: які не бачать, не чують, мають ДЦП або як я, пересуваються на візку. Зараз ситуація, звісно, поліпшилася, бо у дитинстві не минало й дня, щоб хтось не став мені "над душею" і не приговорював, яка я "бідна і нещасна". Ніяк не могла второпати, чому це я бідна і нещасна? Можливо, я набагато щасливіша за тих, хто мене жаліє! Діти від мене втікали, бо я для них була іншою. Не приймали мене до себе, а у 5-річному віці дитині важко пояснити, чому вона мусить сидіти сама у візку, у той час як інші діти бавляться разом. Мама, звісно, намагалася мене заспокоїти, пояснювала, що діти швидко бігають і ми з нею просто не зможемо їх наздогнати. Але я, на щастя, не росла в ізоляції. Допомогу і підтримку мені надавали двоюрідні брати та сестри, а їх у мене багато, – хвалиться моя співрозмовниця. – А ще я знайшла друзів в інтернаті. Ми з татом часто їздили у селище Великий Любінь (тато служить там капеланом). З дітьми, які виховувалися у сиротинці, я почувалася більш комфортно, ніж з дітьми зі школи чи з тими, які гралися зі мною на вулиці".

"Коли Емілія народилася, я задала собі питання: "Чи хороша я мама?" Якщо не можу взяти її на руки, обійняти її чи поцілувати, коли цього хочу або коли вона цього потребує. Але мудрі люди мене заспокоїли: я носила донечку під серцем вісім місяців. Між нами є сильний зв'язок, який можна порівняти зі зв’язком людини із Богом, – наводить аналогію молода мама. – Донька мене відчуває. Так, я не можу взяти її на руки, але можу її виховувати. "Мама" – це не просто слово. Це – твій внутрішній стан і почуття дитини до тебе. Коли Емілія підросте, хочу, щоб вона пішла у дитсадок, щоб спілкувалася з іншими дітьми, щоб її світ не був зав'язаний лише на нас, її батьках. Одного дня вона може запитати мене, чому я не ходжу, і я обов’язково розповім їй, чому це так. Поясню їй, що є і такі, і такі люди, але всі ми рівні".

"А хотіли б мати ще дітей?" – запитую. "Хотіли б. Але нехай Емілія трішки підросте, а там побачимо", -– всміхається Марія.

Зоряна КРУЛЬ

Усі фото – з приватного архіву героїв публікації

 

 

Все по темі

новини партнерів

25 лютого, 2021 четвер

24 лютого, 2021 середа

25 лютого, 2021 четвер

24 лютого, 2021 середа

23 лютого, 2021 вівторок

Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Введіть слово, щоб почати