Земля за океаном: як почалася історія української діаспори в Канаді

Хто були перші українські поселенці та де вони оселилися, які труднощі довелося подолати і яких успіхів вони досягли, як вони зберегли свою культуру, а також чому ця перша хвиля еміграції така важлива для сучасної української ідентичності — читайте у статті "Еспресо.Захід".

Передумови еміграції: коли і чому українці поїхали до Канади 

Масове переселення українців за межі власної етнічної території розпочалося в другій половині XIX століття. На цей крок людей штовхали кілька причин: 

Безземелля та злидні. Брак орної землі й зубожіння селянства у західноукраїнських землях (Галичині, Буковині, Закарпатті) спонукали селян шукати долі за кордоном. Після скасування кріпацтва в Російській імперії багато селян з Наддніпрянщини переселялися на схід (Поволжя, Кавказ), а от мешканці Австро-Угорської Галичини поглянули у бік Америкиa.

Правова дискримінація. Українці в Галичині та Буковині були громадянами Австро-Угорщини і відчували утиски та обмежені права у політичній та соціально-економічній сфері. Це підштовхувало до пошуку кращих умов життя.

Агітація та обіцянки заокеанського життя. Наприкінці 1870-х у Західній Україні з’явились агенти, які вербували робітників на шахти та фабрики США. У 1880-х роках уряди Бразилії та Аргентини пропонували українським переселенцям оплачений переїзд і наділи землі понад 25 гектарів на пільгових умовах. Тисячі галичан вирушили в Південну Америку, хоч там їх чекали тяжкі умови і непридатний клімат – до 1914 року близько 60 тисяч українців оселилися в Бразилії та Аргентині.

Привабливі умови в Канаді. Під час “бразильської гарячки” галичани через німецьких колоністів-менонітів дізналися про щедрі умови переселення до Канади. Канадський уряд за символічну плату давав новоприбулим ділянку 160 акрів (приблизно 65 га) родючої землі. Умовою отримання землі у власність було прожити на ній щонайменше 3 роки, обробити не менше 1/5 і звести житло.. Така перспектива – власна ферма на нових землях – виглядала надзвичайно привабливою для зубожілих селян.

Отже, на зламі XIX–XX століть Канада стала новою "землею обітованою" для багатьох українців. Економічні негаразди на батьківщині у поєднанні з обіцянками дешевої землі та вільніших умов життя сформували передумови першої хвилі української еміграції до Канади. 

Перші українські поселенці в Канаді та місця їх колонізації 

Іван Пилипів (1859-1936), фото: .

Піонерами української діаспори в Канаді стали двоє галичан із села Небилів (сучасна Івано-Франківська область). 6 вересня 1891 року Іван Пилипів та Василь Єлиняк прибули до Канади на пароплаві "Орегон". Подорож тривала понад три тижні через океан і далі річками вглиб континенту. Вони висадилися у порту Галіфакс (Нова Шотландія) і, зареєструвавшись у імміграційній службі Монреаля, стали першими офіційно задокументованими українцями на канадській землі. 

Селяни вирушили далі потягом на захід – до міста Вінніпег, а звідти в прерію Альберти, де мешкав знайомий німець-колоніст Йоган Кребс. Саме в провінції Альберта було започатковано перше українське поселення. Пилипів і Єлиняк оглянули ферми німецьких колоністів у преріях і були вражені перспективами хліборобства на нових землях. Вони обрали ділянки неподалік німецьких поселень і сплатили по 10 доларів за кожну, започаткувавши власні господарства (гомстеди). 

Так виникло селище Една (Една-Стар) в Альберті – перша українська колонія в Канаді, що згодом стала осередком найбільшого українського анклаву у Північній Америці. У наш час ця місцевість відома як регіон "Калина Кантрі" – великий скансен-екомузей просто неба, де відтворено побут українських першопоселенців кінця XIX – початку XX ст. 

Приклад Пилипіва та Єлиняка швидко надихнув інших односельців. Уже 1892–1894 років до Едни прибули понад десять сімей із Небилова, приєднавшись до молодої колонії. Сприяв цьому і сам Іван Пилипів – він повернувся на батьківщину, щоб забрати свою родину та заохотити земляків їхати до Канади. За агітацію переселятися Пилипіва навіть заарештувала австро-угорська влада, звинувативши в обмані селян, адже імперія побоювалася масового відтоку підданих. Однак це не спинило еміграцію: слідом за першопрохідцями потягнулися нові групи. 

Помітну роль у організації переселення відіграли західноукраїнські інтелігенти. 1895 року товариство "Просвіта" у Львові відрядило до Канади учителя Осипа Олеськіва, аби на місці з’ясувати умови для іммігрантів. Оглянувши колонію Една і переговоривши з канадським урядом, Олеськів повернувся до Галичини та організував виїзд першої великої групи – 30 родин. Наступного року до нього долучився кооператор Кирило Геник: він супроводжував 64 буковинців, які заснували нове українське поселення Стюартберн у провінції Манітобаp. В результаті завдяки зусиллям таких діячів, як Олеськів, Геник та Микола Нагірний (засновник еміграційного комітету у Львові), переселення українців до Канади набуло масового характеру і майже витіснило еміграцію до Південної Америки. 

До кінця ХІХ ст. тисячі українців осіли в різних куточках канадських прерій. Манітоба, Саскачеван і Альберта стали основними регіонами української колонізації. Станом на 1899 рік до Канади виїхало близько 13 тисяч вихідців із Галичини та Буковини. А на початок Першої світової війни, коли перша хвиля еміграції завершилася, канадська українська громада налічувала вже приблизно 140 тисяч осіб. За підрахунками, близько 40% із них оселилися в Манітобі, 30% – в Альберті та 24% – у Саскачевані. У новій країні з’явилися десятки поселень із знайомими назвами – українські іммігранти називали канадські села й містечка на честь рідних міст і сіл (наприклад, Васильків, Віта, Київ тощо). В цих громадах невдовзі постали українські церкви, школи та навіть навчальні інститути, покликані зберегти рідну мову й культуру на чужині. 

Виклики та здобутки першопоселенців 

Першим українським емігрантам було нелегко адаптуватися до життя в Канаді. Виклики стояли як перед окремими родинами, так і перед усією громадою:

Довга виснажлива подорож

Дорога морем і залізницею до Канади тривала кілька тижнів. Емігранти їхали в дешевих трюмах пароплавів, потім тіснилися у поїздах. Василь Єлиняк згадував, що їхали 22 дні, переживаючи всілякі негаразди в дорозі.. Не всі долали шлях: третій товариш першопрохідців, Юрій Паніщак, мусив зійти з маршруту через брак коштів.

Клімат і природа

Канадські зими були суворими, а безкраї прерії вимагали важкої праці для обробітку землі. Першим українцям доводилося власноруч розкорчовувати цілину, будувати житло з того, що було під рукою – дерева, дерну, землі.

Побутові труднощі

На новому місці бракувало звичних зручностей. Перші хати були часто землянками або напівземлянками – заглибленими в землю примітивними оселями. Життя у таких умовах вимагало витривалості та невтомної праці всієї родини. 

Реконструкція напівземлянки, в якій проживали українські емігранти в кінці 1890-х років (екомузей Калина-Кантрі поблизу Едмонтона, Альберта), фото: photo-lviv.in.ua

Мова та інтеграція

 Більшість українців не знали англійської, спілкувалися рідною мовою або німецькою (яку дехто вчив дорогою). Це ускладнювало спілкування з владою та сусідами-канадцями. Водночас компактне поселення в етнічних громадах давало змогу підтримувати одне одного.

Сум за батьківщиною 

Еміграція була квитком в один кінець – повернутися на батьківщину вдавалося одиницям. Переселенці сумували за рідною землею, проте поступово пускали коріння в Канаді, створювали нові домівки.

Здобутки діаспори

Обійстя Пилипових в поселенні Стар (1932 р.), фото: Івана Боберського – з сайту Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського

Попри всі труднощі, здобутки української діаспори в першій половині XX ст. були вражаючі. Українці внесли значний вклад у освоєння канадських прерій – вони підіймали цілину, засновували успішні ферми і цілі сільськогосподарські райони. Багато хто з перших іммігрантів досягнув добробуту. Іван Пилипів, наприклад, за кілька десятиліть тяжкої праці став заможним господарем – збудував просторий двоповерховий будинок, володів п’ятьма фермерськими господарствами та земельними ділянками у місті Вінніпег. Його колега Василь Єлиняк також розбагатів на землеробстві й став поважною особою в громаді. 

З часом українці не лише забезпечили гідне життя своїм родинам, а й почали займати помітне становище в канадському суспільстві. Василь Єлиняк, проживши 92 роки, був обраний мером містечка Чипман (колишня Една-Стар) і у 1947 році став одним із перших почесних громадян Канади українського походження. Повага до українців зростала разом із їхнім вкладом у розвиток країни. Нащадки перших поселенців досягли успіхів у різних сферах – від сільського господарства до бізнесу, науки та культури. Цікавий факт: правнучка Василя Єлиняка – Еріка Еленьяк – стала голлівудською акторкою і здобула світову популярність. Це символізує, як далеко зайшла родина простого галичанина, що свого часу ризикнув перетнути океан. 

Збереження культурної спадщини українців у Канаді 

Попри відстань у тисячі кілометрів від батьківщини, перші українські іммігранти дбайливо плекали свою культуру та традиції. Одразу після облаштування базових умов життя вони бралися зберігати рідну мову, віру і звичаї. У вже згаданих компактних поселеннях українці будували церкви – греко-католицькі та православні, залежно від конфесії, якої вони дотримувалися вдома. Храми ставали центрами духовного життя і водночас осередками спілкування та взаємопідтримки. При церквах нерідко діяли українські школи вихідного дня або парафіяльні школи, де діти вчили рідну мову і основи письма. 

Українська мова звучала і в побуті, і в перших друкованих виданнях. Уже в 1903 році в Канаді почала виходити газета українською мовою ("Canadian Farmer" – "Kanadiyskyi Farmer", заснована Кирилом Геником). В наступні роки з’явилися інші українські періодичні видання, що поширювали новини з життя громади та з України. У містах зростали товариства взаємодопомоги та культурно-освітні організації. Наприклад, у Вінніпезі виникли читальні "Просвіти", драматичні гуртки, хори, які ставили вистави українською мовою та співали народних пісень. 

Зберегти культурну спадщину допомагала і географічна концентрація: у багатьох канадських селах українці становили більшість населення. Це дозволило відтворити елементи українського способу життя: святкування Різдва і Великодня за юліанським календарем, вечорниці, народні ремесла. Традиційні українські страви – борщ, вареники, ковбаси – прижилися в канадській кулінарії. До сьогодні в провінціях Манітоба, Саскачеван, Альберта щорічно відбуваються фестивалі української культури, де нащадки перших переселенців танцюють гопак, грають на бандурі, демонструють народні костюми. 

Особливу роль у збереженні спадщини відіграють музеї та меморіальні комплекси. Згаданий регіон Kalyna Country в Альберті – це цілий туристичний маршрут, де відтворені садиби, церкви, школи перших українців. Хата Івана Пилипіва, наприклад, після його смерті була перенесена до такого скансену як експонат української культурної спадщини. Таким чином, канадська українська діаспора не лише інтегрувалася у нове суспільство, а й зуміла передати прийдешнім поколінням мову, віру та звичаї своїх предків.

Перша хвиля української еміграції до Канади – це важлива сторінка історії, яка вплинула і на Україну, і на саму Канаду. Для України ці десятки тисяч емігрантів стали своєрідними послами українства за кордоном. Вони принесли українську культуру на новий континент, заклавши фундамент великої діаспори. Сьогодні українська громада Канади – одна з найбільших у світі: за даними перепису, у Канаді проживає понад 1,2 мільйона українців, що становить 9-ту за чисельністю етнічну групу країни. Канада посідає третє місце у світі (після України та Росії) за кількістю людей українського походження. Такий масштаб був би неможливий без відважних кроків першопрохідців кінця XIX століття. 

Для сучасної української ідентичності значення першої діаспори двояке. З одного боку, вона стала символом прагнення до свободи і кращого життя. Історії перших українців у Канаді – це приклади наполегливості, працьовитості і віри в себе. Ці риси й нині асоціюються з українцями за кордоном. З іншого боку, діаспора зберегла зв’язок з історичною батьківщиною і протягом багатьох десятиліть підтримувала українську справу. Варто згадати, що вже в першій половині XX ст. канадські українці надсилали допомогу рідному краю, створювали фонди підтримки, а в часи визвольних змагань деякі діаспоряни поверталися воювати за Україну. Пізніше, у роки незалежності, українська діаспора Канади активно лобіювала визнання Голодомору геноцидом, підтримувала демократичні перетворення та надавала гуманітарну допомогу.