Розстріляний після відмови служити в Червоній армії: шлях генерала Осипа Микитки від австрійського офіцера до останнього командувача УГА

В огляді "Еспресо.Захід" ви дізнаєтесь більше про заслуги та рішення сотника УСС і згодом командувача УГА в найбільш кризові моменти відстоювання державності у період 1918-1920 років.

Через Поділля до Таврії та козацької Січі

Вихідець із села Заланів Рогатинського району Прикарпаття Осип Микитка зустрів Першу світову війну як кадровий офіцер австро-угорської армії з багаторічним стажем. На той момент він проходив службу у 24-му піхотному полку в Коломиї: досвід вирізняв його від більшості добровольців легіону Українських січових стрільців, які були молоддю без боїв за плечима. На початку 1918 року Микитка очолив стрільців у складі австро-німецьких військ, які просувалися на схід після підписання Берестейського миру. Під його командуванням легіон УСС здійснив похід через Поділля до південної України.

Серед учасників цих операцій був син Івана Франка Петро, який згадував про ці події:

"З Одеси ми поїхали залізницею в напрямі Миколаєва та Херсона, де сіли на пароплав "Скорий". Це було точно 12 квітня 1918 р. Подорож горі Дніпром залишила незатерте вражіння".

Ветеран УСС Осип Думін у своїх спогадах також ділиться духовним підняттям, яке охопило бійців по прибуттю в місто: "Тільки християнин із глибокою вірою відчуває те зворушення, коли власними ногами ступаєш по святих і дорогих для кожного українця місць, политих кров’ю наших козацьких предків, — степів колишнього Запоріжжя".

фото: Фотоархів легіону УСС

Тут січовиків чекало безладне, втім чимале скупчення червоної армії, вдесятеро більшої за їхню: 350 до понад 3000. За українців не заступилась обіцяна німецька артилерія, але завдяки неочікуваності їм вдалося тимчасово зайняти будівлю залізничного вокзалу. На світанку довелось відступити, коли до противника надійшло підкріплення з Мелітополя та Кічкаса. Щоб усім солдатам вдалось покинути позиції, Микитка взяв на себе керування кулеметним вогнем. Через кілька днів посилене військо під проводом того ж командира змогло зайняти Олександрівськ.

Незамінний командувач і призначення в УГА у час кризи

Минуле австрійського офіцера певний час насторожувало солдатів ще під час походів на південь України, втім скептики, коли бачили сотника в дії, змінювали свою думку. Повернувшись до Львова, Микитка знову відчув щодо себе упередження: навіть у критичні дні Листопадового чину старшини досі мали його за австрофіла й усунули від командування. 

фото: Gal.info

Але доволі швидко після поразок у боях розгублені усусівці повернули Осипа на його посаду. Він узяв на себе відповідальність та продовжив службу українській справі. Сумніви щодо його поглядів розвіялися після того, як у польових умовах, задля дисципліни, Микитка організував солдатам складання присяги українській державі.

З січня австрійський офіцер очолив корпус УГА. Ветеран визвольної боротьби Степан Шухевич надав позитивну характеристику командуванню Осипа: 

"Був добрий, відважний воїн. За його командування І Галицький корпус немало відзначався серед інших. Коли хтось опише історію операцій Галицької Армії, можна переконатися, що цей корпус проявив найбільше рухливості й найбільше ініціативи. А це була, мабуть, виключна заслуга його командира".

Корпус Микитки брав участь у прориві польського фронту в червні 1919 року під час Чортківської офензиви, але через брак резервів результат не вдалось закріпити. А в найкритичніший момент існування Західноукраїнської республіки, у листопаді 1919 року, диктатор Євген Петрушевич призначив Осипа Микитку Головнокомандувачем УГА. Це відбулося після того, як армія перейшла Збруч і опинилася в "Чотирикутнику смерті" на Поділлі, оточена білогвардійцями, більшовиками, поляками та румунами.

Угода з денікінцями та перетворення УГА на червону

У період призначення Головнокомандувачем УГА Микитка пішов на Зятківський договір з денікінцями. На той момент армію охопив смертоносний плямистий тиф, який уразив більшість солдатів – вони помирали не від куль, а хвороби у важких умовах та з недостатнім постачанням. Це ж відбувалося паралельно з переговорами Симона Петлюри, які передбачали передачу Галичини Польщі: люди відчували себе зрадженими. Аби зберегти принаймні свою армію, командувач зустрівся в Одесі з очільником Новоросійської області збройних сил півдня Росії Миколою Шиллінгом і домовився про входження УГА у склад формування. Тільки за умови турботи про поранених і хворих галицьких солдатів, які тисячами лежали в госпіталях.

Коли денікінці відступили, а їхнє місце зайняли більшовики, це спричинило роздоріжжя у вже розладнаній Українській галицькій армії. Частина військових повірила ворожій пропаганді, червоний блок почав посилюватися. Зрештою це призвело до утворення Революційного комітету Начальної Команди УГА. 12 лютого 1920 року Ревкому Начальної Команди УГА уклав договір із Реввійськрадою 12-ї радянської армії. УГА приєдналася до її лав, унаслідок чого з’явилась Червона УГА (ЧУГА).

Арешт і розстріл

Упродовж січня – лютого 1920 року генерал Осип Микитка намагався протидіяти спробам більшовизації Української галицької армії. Його стратегічним планом була евакуація військ з Одеси, а після зриву цього  задуму – відхід до Румунії спільно з частинами генерала Миколи Бредова. 15 січня він офіційно наказав підрозділам УГА рухатися на південь, паралельно відрядивши отамана Цімермана на переговори з румунським урядом про надання притулку. 

Проте 10 лютого 1920 року через антибільшовицьку позицію Микитку заарештував ревком УГА й передав червоноармійцям. Перебуваючи в концтаборі підмосковного Кожухово, Головнокомандувач відхилив пропозицію очолити червону дивізію. За відмову 29 жовтня 1920 року  рішенням ВЧК Осипа Микитку розстріляли у Москві разом із генералом Густавом Ціріцом.

На відміну від інших непересічних військових діячів української історії, місць вшанування Осипа Микитки можна зустріти небагато. Серед них є невелика вулиця у Шевченківському районі Львова та пам'ятник на фасаді гімназії в Рогатині.

• Історія, про яку в Росії воліють мовчати: 108 років тому Кубань обрала свободу та Україну.