Перший арешт новоспеченого львівського дисидента Гориня, який переживе каторги в СРСР й організує живий ланцюг

Михайло Горинь родом зі села Кнісело, тоді Станіславівського воєводства, нині – Львівської області, народився у 1930 році. Сім’я майбутнього дисидента мала національний гарт, що задало напрям розвою синів: батько Микола був головою місцевої Просвіти та учасником ОУН. Тричі репресований польською владою, згодом приєднався до УПА. Через участь у підпіллі, в грудні 1944 року сім’ю Горинів заарештувало НКВС і відправили до Сибіру, але по дорозі на заслання їм вдалось втекти: так вони деякий час переховувались у родичів по сусідніх селах на Львівщини. Після оголошеної амністії по закінченню Другої світової війни Горині легалізувались у місті Ходорів.

Михайло здобув фах з логіки та психології в ЛНУ імені Івана Франка, і вже під час навчання напрацьовував зв’язки з національним підпіллям, поширював листівки про боротьбу УПА. Після навчання викладав у школах Дрогобиччини, завідував медичним кабінетом.

Михайло Горинь у 1950-х, фото: Історична правда

Шлях до дисидентства

У 1961 році Михайло Горинь переїхав до Львова, де продовжував свої заняття науковою діяльністю, а саме психологією праці – до арешту був влаштованим у першій в Радянському Союзі експериментальній науково-практичній лабораторії психології та фізіології праці при заводі автовантажників та читав лекції за своєю спеціалізацією. Паралельно з цим знайомився з львівською інтелігенцією, яка підштовхнула до просування народної самостійності:

"Зустрічі з інтеліґенцією Львова переконали мене, що знову треба відкласти свої наукові аспірації й взятися за набагато важливіші, ніж наука, справи – пробувати відродити українське в Україні, відродити українство і думати, як українському народові вискочити з тих лещат, у яких він опинився", - розповідав Горинь.

Розвинулися його контакти після відвідин міста у 1962 році шістдесятників: Івана Світличного, Івана Дзюби, Миколи Вінграновського та Івана Драча. Письменники розширили його погляд на рух: "Вони були строкаті за світоглядом". На його думку, поки галичани прагнули побудови української незалежної держави, чимало наддніпрянців були спрямовані на критику існуючого режиму та вдосконалення комуністичної машини.

Тоді Горинь почав поширювати політичну закордонну літературу та діяльність самвидаву, передруковував статті за свій кошт. Наступного року Михайло став одним із засновників Львівського клубу творчої молоді "Пролісок". У підпільній праці його підтримувала партнерка Ольга, з якою одружився у 1963 році. Згодом вона підтримає його і в ув'язненні, разом вони втілюватимуть креативні ідеї з передачі забороненої інформації.

Весільна фотографія Михайла й Ольги Горинів, фото: Радіо Свобода

Переслідування та перший арешт

Діяльність Михайла Гориня привернула увагу КДБ, яка посилилася напередодні арешту. У серпні 1965 року подружжя відправилось до Криму на зустріч у Феодосії спочатку з підпільником Михайлом Масюткою, а згодом Іваничуком, Драчем, Павличком та його дружиною Даною на горі Кара-Даг. Тоді Михайло помітив за собою стеження, про яке згадував його брат Богдан у своїх спогадах – чоловік ніби притаївся у кущах і поруч з ним стирчала антена. Втім на це Павличко віджартувався, що у старшого Гориня манія переслідування.

Історія продовжилася: "Біля моря брат з якимось чоловіком грав у шахи. Перед від'їздом разом з ним навіть пообідали, випили по чарці. Почувши, що Михайло має намір наступного дня повертатися додому, загадковий тип сказав, що й він завтра від'їжджає, бо полагодив усі справи. У день від'їзду Михайло побачив на вокзалі свого нового знайомого. Поїзди переповнені, а той чоловік підійшов до поїзда, показав посвідчення і сказав Михайлові та дружині, щоб заходили у вагон. Взяти гроші за квиток відмовився".

26 серпня, на останній станції перед Львовом, у купе до подружжя зайшли троє в цивільному і заявили, що їх затримують: Михайла й Ольгу посадили в різні автівки й повезли у львівський слідчий ізолятор УКГБ. Жінку через кілька днів звільнили з-під варти, чоловіка залишили.

Через майже 8 місяців, 18 квітня 1966 року, на засіданні Львівського обласного суду, Михайла засудили на 6 років таборів суворого режиму. Разом з ним вироки отримали брат Богдан (4 роки), Михайло Осадчий (2 роки) і Мирослав Мороз-Зваричевський (8 місяців) – за "антирадянські, націоналістичні погляди". Справу розглядали у закритому режимі, що було незаконним навіть у Союзі. 

В'ячеслав Чорновіл у своїй книзі "Лихо з розуму" опублікував останні слова Михайла Гориня на закритому судовому засіданні. Він виводив свій захист від звинувачень, разом з тим зробивши суддівську лаву майданчиком для висловлення думок, не озвучених уголос. Він сказав, що поділяє не всі погляди, виражені у статтях, і що частину з них надавав для критичного огляду та аналізу колегам з вищою освітою, які зможуть об’єктивно їх оцінити. З іншою ж частиною був згодний як раніше, так і на момент арешту.

"Я вважаю, що стаття "З приводу процесу над Погружальським" ходила з успіхом по руках, тому що українська преса мовчала про підпал бібліотеки. Я вважаю це помилкою уряду УРСР. Адже інформація – це таке ж народне багатство, як поля, ліси, фабрики, вони належать народові й нею повинен розпоряджатися тільки народ".

Скориставшись останнім словом, Горинь порушив питання несправедливості втілення права на навчання рідною мовою для національних меншин, тим часом як для республік, де росіяни є меншістю, це право втілене. І що загалом національне питання, яке заведено вважати у державному апараті вирішеним, насправді стоїть так само гостро. Зокрема Горинь апелював словами Леніна про царський шовінізм, від якого у союзі рад потрібно відмовитись – аби довести комуністичній системі її ж постулатами що вона помиляється у своїй політиці щодо прав народів на свою самобутність. Михайло згадав і про культуру, а саме байдужість закону щодо репресій нової інтелігенції, яка стала розстріляним відродженням.

"Я вважав, що несу відповідальність перед майбутнім поколінням за все, що робиться".

Табори Мордовії й Владіміра

Михайло Горинь відбував покарання у Республіці Мордовії. Бувши на волі, Ольга регулярно передавала чоловікові заборонену літературу різними способами: наприклад, клала у валізу з подвійним дном працю Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", а раз вклеїла в корінець книжки Зиґмунда Фройда статтю самвидаву. "Оля – унікальна жінка, я вам кажу", – згадував Горинь.

Підпільну літературу дисидент поширював і серед ув’язнених та підтримував спілкування з однодумцями, через що неодноразово зазнавав катувань – так йому додали ще три троки за поширення самвидаву. У Владімірському централі Горинь відбував покарання з Левком Лук’яненком та Іваном Кандибою. Разом вони вирішили достукатися до світової спільноти та написати повідомлення в ООН про важкі умови утримання в радянських тюрмах, а передати її мав Михайло своїй дружині через поцілунок. Для втілення цього плану Кандиба написав послання на якомога меншому клаптику паперу тонко виточеним олівцем, а запакували її в цукеркову обгортку. Задум вдалося втілити.

Через товариша по справі Івана Геля ще в ув’язненні вдалося поширити книжку Гориня "Листи з-за ґрат". Михайла звільнили у 1971 році – тоді він оселився на заході Україні та працював машиністом на будівництві хімкомбінату.

Михайло Горинь, Левко Лук'яненко і В'ячеслав Чорновіл, фото: Збруч

Пережив СРСР

Михайло не відмовився від дисидентства: у 1976 році доєднався до правозахисної Української Гельсінської Групи та встиг написати статті про репресії в УРСР до різних видань. Допоки у 1981 році не потрапив під другий арешт за свою діяльність та відмову свідчити у справі проти Івана Кандиби – на 10 років таборів суворого режиму і 5 років у засланні в Чусовському районі Пермської області. Гориня визнали особливо небезпечним рецидивістом. Дисидент переніс два інфаркти й був амністованим у 1987 році в ході перебудови в СРСР.

Горинь одразу взявся за громадсько-політичну діяльність: працював у Народному Русі, заснував Республіканську християнську партію, брав участь у численних мітингах та був одним з  організаторів живого ланцюга злуки між Львовом та Києвом у 1990 році. Також став народним депутатом України першого скликання і застав розпад Радянського Союзу.

Живий ланцюг у Львові, фото: з архіву Любомира Криса

Серце Михайла Гориня перестало битися 13 січня 2013 року. Останніми його словами було: "Не віддайте їм Україну".

• Тридцять років у неволі за прізвище: історія Юрія Шухевича, який став ворогом радянської системи ще дитиною.