Палац, який програли в карти і де понад усе любили коней: що сталося з резиденцією Семенських-Левицьких у Львові

Палац Семенських-Левицьких на вулиці Пекарській рідко потрапляє в поле зору львів’ян. Його зазвичай бачать з вулиці - за огорожею, з великим подвір’ям і флігелями - але заходять всередину небагато хто. Будівля давно не є житловою і не виконує представницької функції, проте добре зберегла свій вигляд і планування. За цими стінами - майже дві сотні років міської історії.

Згарище розбійників та перші камені

Ще у XVIII столітті на цій ділянці була велика садиба, позначена на плані Жана Ігнатія дю Дефі. Місце мало недобру славу — міська традиція зберегла легенду про братів-розбійників, які тут мешкали і не знали жалю до подорожніх.  Їхня історія закінчилась, коли в їхній дім під час бурі влучила блискавка. Пізніше говорили і про стихійні поховання, і про те, що під час забудови XIX століття ексгумацій не проводили.

Перший справжній палац тут збудував граф Костянтин Семенський, дідич містечка Магерова. Він замовив проект у прусського архітектора Фридерика Баумана, і до 1849 року на Пекарській з’явилася резиденція в стилі пізньої еклектики. Проте той вигляд, який ми знаємо сьогодні - пишний, із мансардними дахами та багатим декором - це вже заслуга його сина, Вільгельма Станіслава Семенського.

фото: photo-lviv.in.ua

Пристрасть графа та "кінський" фасад

Вільгельм був постаттю непересічною: таємний радник цісарського двору, кавалер Мальтійського ордену і великий шанувальник коней. Саме при ньому, у 1877 році, архітектор Адольф Вагнер перетворив будівлю на зразок французького бароко. Пізніше, на початку 1890-х, до справи взялися легендарний Іван Левинський та Ян Кудельський. Вони надали палацу рис стилю Другої імперії, додавши ефектні ризаліти та люкарни.

Подвійне прізвище Семенських-Левицьких з'явилося після того, як Вільгельм одружився із Софією Левицькою. Їхній син, Станіслав Костка, уже офіційно іменувався Семенським-Левицьким, і саме його вензель -  лаконічні літери «S.L.» - досі прикрашає фасад і офіцини.

Палац зберіг композицію закритої резиденції. Територія оточена муром і металевою огорожею XIX століття. Перед головним фасадом - просторе подвір’я з клумбами. По боках - двоповерхові офіцини, що формують цілісний ансамбль. Старі конюшні, які збереглися на території комплексу, сьогодні є рідкісним прикладом подібної забудови у Львові - більшість таких споруд давно зникли.

фото: Вікіпедія

На схід від головної брами - в’їзд до стаєнь і манежу, прикрашений двома виразними головами коней. Цей мотив не випадковий.

Це не просто декор. Вільгельм Семенський був президентом Галицької комісії з вирощування коней. Про нього розповідали дивовижні речі: мовляв, він настільки любив своїх скакунів, що міг ночувати поруч із ними у конюшні. Ця пристрасть закарбована в камені навічно, і навіть зараз, коли замість екіпажів на подвір’ї порожньо, ці кінські голови нагадують про колишні вподобання господаря.

фото: photo-lviv.in.ua

Гра в карти та еміграція 

Однак ХХ століття було жорстоким до власників таких маєтків. Існує напівміфічна історія про те, як один із нащадків роду програв палац у карти. Кажуть, він прийшов вранці до дружини і просто сказав: "Ми маємо виселитися до неділі". Чи це правда, чи лише драматична вигадка львів’ян - невідомо, але факт залишається фактом: перед Першою світовою війною шляхетний рід збіднів, а згодом родина емігрувала до Канади, де їхні нащадки живуть і донині.

У 1930-х роках палац перестав бути приватною резиденцією. Сюди переїхала філія української Академічної гімназії. Це був важливий період для української громади Львова. Серед учнів цієї гімназії був і Володимир Щигельський, відомий пізніше як командир УПА під псевдонімом "Бурлака". Сьогодні про це нагадує меморіальна дошка на стіні будівлі. Але були й темніші сторінки: під час німецької окупації тут, за деякими свідченнями, розташовувалися підрозділи гестапо.

Від резиденції до гімназії

Після війни радянська влада не стала повертати палацу статус житлового будинку чи створювати там музей. Спочатку була школа, а потім - спеціалізована школа-інтернат для дітей з розумовими вадами. Саме цей статус закладу став свого роду "консервантом" для будівлі. З одного боку, те, що всередині постійно перебувають діти, вберегло палац від повної руйнації в турбулентні 90-ті. З іншого - внутрішнє планування анфіладно-зального типу безжально перекроїли на коридорну систему, характерну для освітніх установ.

Зараз палац Семенських-Левицьких перебуває  стані застиглого очікування. Якщо підійти ближче, видно сліди часу, які неможливо приховати косметичним ремонтом. Фасади потребують фахової реставрації, а не простого фарбування.

фото: rdzs.org

Періодично навколо палацу виникають дискусії. Кілька років тому громада жваво обговорювала ідею виселення школи-інтернату та створення в цих стінах літературного музею. Письменники та активісти переконували, що такому архітектурному шедевру не личить бути закритим об’єктом. З іншого боку, батьки вихованців та адміністрація закладу виступали категорично проти, вбачаючи у цьому лише спробу відчуження ласої земельної ділянки в центрі міста під прикриттям культурних ініціатив. Конфлікт затих, але питання майбутнього палацу залишилося відкритим.

Сьогодні потрапити всередину палацу - велика вдача. Екскурсії тут проводять вкрай рідко через режим роботи дитячого закладу. Проте навіть зовнішній огляд дає зрозуміти, яку величезну культурну цінність має ця ділянка. Це не просто будинок, це ансамбль. Разом із бічними флігелями, стайнями та просторим внутрішнім двором палац створює відчуття замкненого мікросвіту, який живе за своїми правилами.

• Палац у Роздолі: унікальна резиденція, яку у місті, заснованому контрабандно, жодного разу не програли в карти