"Іноземці цінують українців за те, що вони залишаються самі собою", - владика Степан Сус

Владико, почнемо з вашого візиту в Абу-Дабі. Він відбувся днями. Що покликало вас у столицю Об'єднаних Арабських Еміратів? Адже країна ця мусульманська, і християн, тип паче, греко-католиків, як на мене, там небагато?

Перш за все, мій візит до ОАЕ був пов'язаний із душпастирськими потребами. В ОАЕ впродовж восьми років діє дві українські греко-католицькі громади в Абу-Дабі та Дубаї. Також, згідно зі статистичними даними, в ОАЕ проживає орієнтовно 15000 українців, працює три школи українознавства. Звичайно, це люди з різних регіонів України, із різним ставленням до Церкви або приналежністю до конфесії, але є серед них чимало українців греко-католиків, які сформували релігійну громаду. Уряд ОАЕ досить толерантно ставиться до різних релігій, старається дати змогу усім приїжджим мешканцям ОАЕ сповідувати власну віру, пам’ятаючи про повагу до ісламу, що є офіційною та основною релігією ОАЕ.

Два роки тому вас призначено очільником Пасторально-міграційного відділу Патріаршої курії УГКЦ. Маєте багато роботи, з огляду на те, що міграція з країни – явище, на жаль, прогресуюче. У яких осередках закордонного українства вже встигли побувати?

Після довгих років служіння як військового капелана у Львові, для мене Пасторально-міграційний відділ став зовсім чимось новим, і також новим викликом у моєму уже єпископському служінні. Моїм завданням є опікуватись українцями-греко-католиками, що проживають у країнах, де немає офіційних структур УГКЦ. Сьогодні таких країн є орієнтовно 15, серед них ОАЕ, Іспанія, Португалія, Індія, Країни Балтії, Тайланд, Кіпр, Греція, Ізраїль, Молдова, Словаччина та інші. За роки незалежності України, на жаль, але багато українців виїхало у пошуках праці та більш стабільного життя. Мені видається, що міграція є частково природнім явищем, бо людина завжди шукає себе у цьому світі і, звичайно, шукає стабільності, хорошого заробітку, забезпечення майбутнього для своїх дітей тощо. Ми як Церква стараємось бути поруч людей, де б вони не були і куди б не закинула їх життєва ситуація. Приємно, що Церква для багатьох українців за кордоном стала місцем зустрічі з Богом, але також і поміж собою. В якійсь мірі Церква допомагає будувати не лише релігійну, але і цивільну українську громаду за кордоном, яка згодом стає рупором усіх українців у світі в ситуаціях, які є викликами для нашого народу, зокрема такі як російсько-українська війна.

Тепер торкнімося причин міграції українців. Вони, здавалося б, лежать на поверхні – війна, економіка, можливість гідно оплаченої праці. Але, як на мене, людина, здебільшого, довго вагається, аби зробити вибір на користь виїзду з країни. Що думаєте ви?

На жаль, мігрують з країни сміливі люди, той потенціал, який якраз мав би будувати країну і робити її більш багатшою. Ми вже відчуваємо в Україні брак працівників середньої ланки, тих, без кого нам важко обійтися у побуті. Ми все частіше говоримо про диджиталізацію країни, розуміємо, що люди з ІТ-сфери мають хороші заробітки, але деколи нам нікому зробити ремонт у квартирі, збудувати якісне житло, встановити фахово сантехніку, систему опалення. Я пригадую, під час душпастирського візиту в одну країну, на Святу Літургію прийшло багато чоловіків, їх було більше ніж жінок. Виглядало зі сторони трішки незвично. Однак виявляється, що в цю країну виїхало багато наших будівельників, зокрема спеціалістів оздоблення фасадів, сантехніків, зварювальників та крановиків. За кордоном їхню працю дуже цінують і вони відчувають це по своїй зарплаті. Причин виїзду є багато, однак ми свідомі, що для того, щоб ці люди повернулись назад до України, ми повинні цінувати їхню професію.

Побувавши у різних країнах, де замешкали наші земляки, я для себе зауважив певну деталь. Церква там – осередок, довкола якого обертається життя поза працею – вона і місце для молитви, і для освіти, і для спілкування, і для набуття досвіду. А як церковні структури за кордоном, - чи мають вони вплив на формування ставлення тамтешніх влад до наших з вами краян?

Звичайно, мають організаційний вплив. Церква є місцем зустрічі, не лише молитви, але також і соціального служіння. Під час проведення АТО/ ООС багато наших релігійних громад активно допомагали нашим пораненим воїнам, запрошували і надалі запрошують на реабілітацію, опікуються окремими сім’ями військових. Також майже при кожній нашій парафії за кордоном діє школа українознавства, різні гуртки, так щоб наші діти "не загубились" за кордоном, а відчували зв'язок з Україною або хоча з українськими традиціями. Церква запрошує українців інтегруватись у життя країни, де вони мешкають, зберігаючи свою мову та традиції, однак не асимілюватись! Часто іноземці цінують українців за те, що вони залишаються самі собою і бережуть свою релігійну ідентичність, яка на жаль у сьогоднішній Європі та загалом у світі є часто розмитою або взагалі втрачена.

Читайте також: Я, чесно, не можу сказати, що відчував християнську любов до ворогів, - капелан Ростислав Височан

І питання, якого не можу оминути. Ви ретельно займалися капеланством, були настоятелем Гарнізонного храму у Львові. Війна триває вже вісім років. Та останніми місяцями українці живуть під постійним тиском неминучого вторгнення Росії. Звісно, велика частина суспільства готова до відсічі. Але чимало людей панікують, збирають "тривожні валізки", і, як не печально, лаштують валізи й за кордон. Що можете сказати цим людям? Чим розрадити? Адже, звісно, на все воля Божа. Хоча Господь дав людині право вибору і право боронити свій вибір?

Так виглядає, що тривогу переживають ті, які ще не відчули, що в Україні вже давно триває війна на сході країни, що там щодня практично гинуть наші воїни, що хтось вже давно дивиться із заздрістю на нашу територію і думає як ще її поділити. Тому ті, хто вже відчув війну спокійно і виважено ставляться до теперішніх нових викликів. Слід теж пам’ятати, що не все залежить від тієї однієї людини, яка замислює війну, але над усім теж є Господь Бог. Ми свідомі того, що війна – це страшне слово, про яке ми колись чули лише з фільмів і нам здавалось, що це вже історія. Сьогодні ми повинні бути дуже стійкими і не піддаватись паніці, аналізувати інформацію та пам’ятати, що страх часто сильніше паралізує людину ніж реальність. І напевно, ми повинні все ж таки зрозуміти, що наша країна сильна, що ми маємо відважних захисників нашої незалежності, сильних духом. Інколи на війні не так важливою є зброя як сила духу та впевненість, що я захищаю свою країну та народ. Я знаю, що наші воїни захистять нас від будь-якого ворога, а ми їх завжди підтримаємо!

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook–сторінку.