Даруйте за грубувату іронію, але поза жартами, то маємо справу з цілком прогнозованим наративом "затяжної війни", а, отже, розрахунком на "втому". До того ж скоординованим – схожу сентенцію пробевкав ще один "секс-символ" – вічно легітимний Янукович.
Пам'ятаймо, що Путін і його камарилья досі живуть допотопними уявленнями про світ, і зокрема – війни. Технологічно вони провадять гібридну агресію, яка, на перший погляд, є сучасним винаходом воєнних стратегій. Але ментально, за сенсом, — не вилізли з парадигми сталінщини. Кремль використовує ті ж штампи, що й "батько народів" під час "вєлікой отєчєствєнной". Звідси і його послання про те, що Захід змушує нас "воювати до останнього українця". Акурат "ні шагу назад, за намі Москва".
Проблема у тому, що сороміцький Путін не тямить у рольових іграх. Іосіф Віссаріоновіч позірно апелював до захисників країни-жертви, хоч сам планував випередити Гітлера. Його, здавалося б, ретельний учень проповідує з позиції агресора, пробуючи зламати спротив жертви. Хоча апелює теж через безвихідь – жертва вже встигла зламати йому ікла.
Актуальна позиційність війни, стан здебільшого очікування на фронті, і непевності перед ракетними ударами у тилу, створюють, як видається кремлівським стратегам, добре підґрунтя для роздмухування обивательських інстинктів. Мовляв, війна буде тривалою, а жити треба вже ось зараз. Тому чи не варто сісти за стіл перемовин, і переговорити про мир.
Але ще раз: Путіну не вдасться "досягти оргазму" так, як він того бажає. І з кількох на те причин.
Найголовніше: "Війни починають, коли хочуть, та завершують їх, коли можуть". Але бункерний дід ніколи не читав Макіавеллі.
По-друге, ніхто, крім самого імперського виродка, не змушує українців воювати до останнього патрона. У людей, особливо, в екстремальних ситуаціях, як не дивно, добра пам'ять. Ми не забули озвучені кремлівським диктатором тези про "мету" його "спецоперації". Ми добре пам'ятаємо, що фіналізацією війни, за задумом російських стратегів, є "остаточне розв'язання українського питання". Тобто не тільки руйнування держави як такої, а знищення кожного її мешканця. Реальний геноцид – убивство усіх, хто ідентифікує себе українцем.
По-третє – спротив. Так, українці схильні об'єднуватися за п'ять хвилин до розстрілу. Але цього разу ці "п'ять хвилин" тривають вже п'ять місяців. І не дядечко Сем чи Борис Джонсон ходять від хати до хати, щоб під конвоєм вести чоловіків до військкоматів. Інстинкт самозбереження і захисту родини веде українців на війну. Бо чого вартий мир на згарищі і серед братських могил, як в Ірпені чи Бучі?
По-четверте – безпрецедентна за своїми масштабами підтримка світу. Вторгнення в Україну "прокинуло" Захід від солодкого сну, а от варварство "другої армії", звірства окупантів, невибірковість, а радше, усвідомленість ударів по цивільних з метою якомога більшої кількості жертв, розбили ущент ілюзії про вдавану "цивілізованість" Росії і адекватність її вождя. Нацистські за своєю суттю заяви про "розв'язання українського питання" змусили навіть найбезпечніших, найпрагматичніших і найтугодумливіших політиків продовжити логічний ланцюжок майбутніх жертв – Балтія, Польща, Чехія…
І ще одна деталь. За черговими "лякалками" Путіна бовваніє його власний страх. На зустрічі з керівництвом держдуми та лідерами фракцій, де він і озвучив "сексуальні" месиджі, пролунав й інший: мовляв, у Росії багато партій, а "родіна одна". Тобто фактично підстаркуватий "горе-імператор" розуміє наслідки затіяного ним, й a'la Сталін вже починає ще одну спецоперацію: підготовку власних громадян до реальної акції відплати. Попри те, що росіяни видаються мобілізованими довкола "вождя", слід не скидати з шальок терезів той же інстинкт самозбереження. Дуже влучно цю рису підмітив науковий співробітник Віденського інституту гуманітарних наук Іван Крастєв: "Найбільша різниця між тим, що ми бачимо зараз у Росії, і тим, що відбувалося в нацистській Німеччині та Радянському Союзі за Сталіна – у тому, що населення підтримує режим, але не готове жертвувати собою заради цього режиму". І продовжує: "Є риторика – на нас, росіян, нападають ми жертви. Але це не те суспільство, яке вірить у свою правоту. Це імперська держава за відсутності імперської нації".
Страх Путіна й базується на тому, що, коли йому "підгоратиме", він стане самітником без опори у нації, "якої немає". Є натовп, на який він показував іноземним гостям, перебуваючи ще в інстаграмній формі "альфа-самця". Мовляв, бачите, вони цього хочуть.
Тепер, коли "ще й не починали", спорохнявілий диктатор і його челядь здатні продукувати лише безпідставні імпотентні наміри. Вести банальні, давно розгадані світом ефесбешні грища, на які ніхто й не ведеться.
Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.