"Гастромандрівка слідами літераторів". Мандрівка унікальним туристичним маршрутом

Це унікальний туристичний маршрут, що об’єднав “картинки з життя” українських письменників та страви прикарпатської та гуцульської народної кухні, і усе це – із прогулянкою мальовничими вуличками середмістя Станиславова (Івано-Франківська) та стежками Верховини. А щоб мандрівка була насиченою та едукативною, допомагають розповіді ґідів – Віталія Качкана (у Івано-Франківську) та Івана Зеленчука (Верховина та околиці).

Проект реалізовується Верховинською селищною радою і Дорога смаку Прикарпаття за підтримки Український культурний фонд та Державне агентство розвитку туризму України.


 

Маршрут триває 3 дні та складається з двох частин: перший день це прогулянка по Станиславові місцями, тісно пов’язаними з перебуванням в місті Івана Франка, а два наступні дні – відвідання кількох мальовничих локацій Верховинського району, в яких мешкали та творили такі знакові для української культури постаті як Петро Шекерик-Доників, Гнат Хоткевич, Параска Плитка-Горицвіт, Станіслав Вінценз, Леся Українка….


Маршрут починається вранці, у "Ресторації Мулярових" з ранкової "триповерхової кави", котру так любив Іван Франко, та із розповіді про саму локацію.

Ресторація розташована у колишньому будинку адвоката Ісаака Гольдфельда, чиєю невісткою була Стефанія Мулярова – знаменита господиня, на честь якої назвали ресторацію. Пані Стефа Мулярова була заангажована в товариське життя міста, особливо в його гастрономічну сторону. Вона готувала банкети та влаштовувала прийняття з нагоди багатьох важливих подій та людей. Скажімо, в 1904 році, під час інтронізації єпископа Григорія Хомишина її наїдками смакували граф Потоцький і митрополит Андрей Шептицький.

Кажуть, що й Івану Франку також доводилося куштувати наїдки від пані Мулярової, адже поруч розташовувався будинок “Української бесіди”, що був осередком українського життя в Станиславові. Там в 1914 році Франко читав свого ”Мойсея”, а після цього була неформальна зустріч із частуванням на спільному з кам’яницею Гольдфельда садочку. Хоча меню таких прийнять до нашого часу не збереглися, ми можемо уявити собі, як смакували Каменяреві пструги з сметанковим сосом та пироги з афинами!

Далі маршрут веде нас вулицями середмістя Івано-Франківська, де дізнаємося цікавинки із життя Івана Франка в місті та смакуємо ще кілька страв локальної кухні, котрі пов’язані із його гастрономічними вподобаннями – вушка з грибами (в Антикварні "Шпиндель”), грибова юшка та засипана капуста (частує "Етнокухня "Традиція") та сирник на десерт (в "Фран:Ко").


Наступна зупинка – Верховина! Чи, по гуцульському, – Жаб’є. Іван Франко писав: “Ось Жаб’є, Гуцульська столиця. Нема, мовляють, села понад Жаб’є, і більшого лиха шукати дарма…"

Мандрівка шляхами літераторів прямує до садиби Меморіального музею Петра Шекерика-Доникового – політичного діяча та автора роману "Дідо Иванчік", написаного живою гуцульською мовою.

Петро Шекерик-Доників – унікальна та багатогранна особистість. Він був активним учасником багатьох політичних подій того часу – 1914 року організував набір добровольців до Легіону Українських січових стрільців. У 1918—1919 роках був делегатом Української Національної Ради ЗУНР від Косівського повіту. Брав участь у святкуванні Злуки ЗУНР і УНР на Софійському майдані. У 1919 році гостював у себе та допомагав Вільгельму Габсбургу (Василю Вишиваному) під час його перебування в Карпатах, де його переслідувала румунська влада. У 1928–1930 роках був послом до польського сейму, де всіма можливими засобами захищав інтереси українства.



Петро Шекерик-Доників був залучений до створення та діяльності гуцульського театру в селі Красноїлля під керівництвом Гната Хоткевича. Був знайомий з Володимиром Гнатюком та Михайлом Коцюбинським, допомагав йому вивчити життя гуцулів та збирати матеріали для роману "Тіні забутих предків". Підтримувати дружні стосунки з багатьома діячами культури – Василем Стефаником, Марком Черемшиною, Антіном Крушельницьким та Андрієм Чайковським.

Гостина у садибі Меморіального музею – окрема історія. Тут частують бриндзею та будзом локального виробництва, медом, свіжим, ще теплим гуцульським хлібом та настоянками на меді і травах.

Тематичний частунок продовжується у Верховинському ресторані "Верховель", з тераси якого відкривається неймовірний краєвид.

Гарячий бануш з бриндзею і шкварками та гуслянкою – те, що потрібно перед наступною точкою маршруту – Красноїлля.

Саме тут у Красноїллі досі діє створений у 1910 році Гнатом Хоткевичем та групою акторів-аматорів Гуцульський Театр. Цей театр гастролював в Галичині, Наддніпрянській Україні, Польщі та москві.



Першу виставу поставили 28 серпня 1910 року на сцені Чорногірського двірка тоді ще у Жаб’ю-Слупійці – це була п’єса польського письменника Юліана Коженьовського «Верховинці». Головну роль Антосія Ревізорчука грав Михайло Сінітович, тепер у цій ролі виступає його правнук Роман. У цій п’єсі, що стільки літ не сходить зі сцени, задіяні також онук та ще один правнук Сінітовича-старшого, а також нащадки інших акторів.



Також у репертуарі театру були три оригінальні п’єси "Довбуш", "Гуцульський рік", "Непросте", написані Гнатом Хоткевичем. Усі ці п’єси були написані гуцульською говіркою та відображали життя гуцулів, їхній побут та вірування.

Але не забуваймо, що це “гастромандрівка” – тут в театрі нас частують будзом та бринзою, приготованою в господарці Сінітовичів, акторів та хранителів театру.

По дорозі з Красноїлля до наступної локації – Криворівні – мандрівників чекає ще одна смачна зупинка в господі "Сяйво Карпат". Тут є нагода скуштувати страви, без яких в Гуцульщині не обходиться жодне весілля – традиційний “білий борщ” та філігранні гуцульські голубці. А “на десерт” – книші із бриндзею.

Секрет "білого борщу" у використанні спеціального сорту буряків, які чудово ростуть в гірських умовах. А для того, щоб приготувати гуцульські голубці – розміром як мізинець – збираються кілька господинь, бо справа ця кропітка та потребує часу і вміння.

У Криворівні шлях іде вгору понад церквою до хати Параски Плитки-Горицвіт.

Параска закінчила лише чотири класи школи, проте завдяки батькові знала кілька мов та була здібною і охочою до навчання. У 1943 році самотужки дісталася Німеччини бо мріяла вступити до університету. Проте потрапила на службу до німецької родини, де потерпала від принижень – ці свої спогади вона згодом опише у своїх творах. Коли повернулася до Криворівні то стала зв’язковою УПА та під псевдонімом Ластівка носила повстанцям до лісу харчі та теплі речі.
Взимку 1945 року її відправляють до Сибіру, де по дорозі на Колиму вона відморозила ноги, які дивом вдалося врятувати від ампутації. З 1947 року відбувала термін у спецтаборі в Спаську (Казахстан).

Після повернення із заслання до Криворівні вела все більше аскетичний спосіб життя, працювала над своїми "дітьми" – книжками. Це 46 рукописних і друкованих машинописом книг, по 500 сторінок кожна – “Подарунок рідному краєві”, а також безліч менших книжечок з ілюстраціями.

Усі ці книжки, а також картини, ікони, витинанки та листівки авторства Параски Птитки-Горицвіт можна оглянути в Музеї, що діє в її хатині.

Наступний день мандрівки присвячений Станіславу Вінцензу та Лесі Українці, а отже шлях гастромандрівників пролягає у села Бистрець та Буркут.
У творі свого життя – "На високій полонині" Станіслав Вінценз розповідає про прадавню народну культуру гуцулів, їхній міфічний та реальний світ, вірування та побут, народних героїв. Це справжня мозаїка із легенд та історії, пісень, історичних та етнологічних нарисів.

Коли ж ідеться про джерела цієї книги, то слід згадати хіба оповідання мого діда і баби, няні Палягни, гаєвих Гната і Лукина, візника Ілька, оповідання незабутнього, єдиного оповідача Петра Кузика або Марка Білоголового — сусіду спід Чорногори, а також тих людей, що дожили досьогодні: прекрасного, гордовитого 92-літнього старика Матійка з роду Зеленчуків-Іванкових; напівсліпого, а проте повного гумору 90-літнього Федя Шикерика з Перехрестного; сповненого приязні і доброти для людей 82-річного гірського мудреця Юрка Федчука-Грабчука; бідної, а проте сповненої почуття людської гідності й чемності 84-літньої комірниці Марійки Чорниш і багато-багато інших по плаях, полонинах, гуцульських хатах і колибах.

Ось такі мої "джерела". Треба однак зауважити, що використовування цих "джерел" не мало нічого спільного з записками та з олівцем.
Я передусім слухав і дивився. Так само, як слухав я водночас шуму Черемоша, або шепоту черногорського потічка вихору, на Піп-Івані, потріскуючої ватри, або тих незліченних косів і дроздів у садках в Ропі-Урочистому чи то гомону головських буковинок і смерек в Криворівні. Станіслав Вінценз

Окрім несамовитих краєвидів тут чекає також частування у садибі "У Хацюків". Здавалося б, на третій день гуцульських гастрономічних пригод вже важко дивуватися банушу та бриндзі, проте тут вони особливі. Може, тому що навколо краса, гори і така золота осінь, якої вже давно не було…

Мандруючи Гуцульщиною дивуєшся, як тут міцно та химерно усе пов’язано. Наприклад, першим вчителем і Станіслава Вінценза і Петра Шекерика-Доникового був Лука Гарматій. Тож, мабуть, не випадково вони обидвоє створили свої гуцульські літописи. Вінценз пов’язаний також і з Іваном Франком, бо 1936 року він власним коштом біля батьківської хати у Слободі-Рунґурській встановив один із перших у світі пам’ятників Каменяреві. Також, можна пригадати добрі товариські стосунки Івана Франка та Лесі Українки. І таких ниточок, що зв’язують наших героїв та тчуть канву розповіді – безліч.

Тож щиро раджу скористатися нагодою, викроїти 3 дні та вирушити в гастрономічно-літературну мандрівку в Гуцульщину!

Ми там були, бануш, бриндзу та гуслянку їли, і вас аґітуємо!

Душар Маріанна

Матеріал публікується за згодою авторки

Джерело