"Формула Шредера" і "спецоперація аз-Завахірі". Блог Ігоря Гулика

Звісно, на публіку її головні актори виходять з озвученими меседжами, декларуючи ті чи інші наміри або ж вуалюючи відсутність таких. Але "real politics" все ж зміщена у царину метафор, пов'язавши які між собою, можна зробити певні висновки про справжні завдання дійових осіб.

2 липня американці точним ударом з безпілотника унікальною ракетою R9X ліквідували головного лідера Аль-Каїди аз-Завахірі. Екзекуцію провели у Кабулі, де терорист переховувався в одному з притулків. Причому не без допомоги та відома Талібану, який дістався влади в країні після термінової евакуації звідти військового контингенту США.

Здавалося б, невже Аль-Каїда з її пристаркуватим вожаком залишилася головною загрозою для США? Абсолютно ні. Після того, як відійшов у райські сади Аллаха Бен Ладен, його мережа маргіналізувалася і перетворилася на дрібні осередки найвідданіших фанатів.

Але у глобальному контексті, зокрема на тлі щораз агресивніших та що не день то безумніших заяв Росії та її верхівки, жест Білого дому (публічну страту аз-Завахірі особисто санкціонував Байден, навіть зробив з цього приводу спеціальну заяву), точковий удар у центр Кабула виглядає дуже промовисто. Штати таким чином дають знати, що коли ситуація вимагатиме алярмових рішень і дій, то вони не стануть довго сумніватися, розглядаючи дрібні перешкоди чи моральні бар'єри.

Як на мене, ліквідація аз-Завахірі була постановкою для одного глядача – кремлівського диктатора Володимира Путіна. Особливо ж коли врахувати, що ізольована від цивілізованого світу Росія обрала собі серед "союзників" Талібан, з яким у Вашингтона – особливі стосунки. Тобто ЦРУ як головний підрядник замовлення адміністрації Байдена наочно продемонстрував, що для Америки не існує недосяжних цілей і ускладнювальних обставин. За потреби, вона може стратити будь-кого, хто безпосередньо загрожуватиме її глобальному домінуванню.

В іншому випадку – тайванській кризі, "спровокованій" візитом лідерки американського сенату Ненсі Пелосі на "бунтівний" острів, — головним гравцям знадобився інший сценарій. Так, вони про людське око пограли м'язами, — Пекін повправлявся й у специфічній східній риториці, і не у менш специфічній китайській дипломатії канонерок, пострілявши у море; Америка ж не застосовувала особливої риторики (окрім звичної для неї "світоча свободи"), але також випробувала логістичні та маневрові можливості своїх флотів. Але світові дали зрозуміти, що КНР та США готові з'ясовувати свої непорозуміння без Росії, яка неслухняним язиком Марії Захарової спробувала підкинути полінець у кострище цієї "запальної вистави". Але її волання пустили повз вуха.

Тим паче, що тайванська проблема може бути вирішена полюбовно, а от з Москвою треба щось робити вже – і Америці, і Китаю. Байдену зараз непотрібна ще одна гаряча точка, йому вистачає України і ймовірного загострення на Балканах. А Китай звично очікуватиме виснаження Москви, аби потім без зайвих зусиль "мирно" прибрати до рук уламки імперії.

Як відповів на всі ці камерні постановки Путін? За звичною схемою, скориставшись маріонетками з Європи. Так на світ Божий зринула чергова формула умиротворення України, що її оприлюднив давній друг і найманий службовець Газпрому, ексканцлер Німеччини Герхард Шредер.

Пристаркуваті "лідери" особливо не здивували. Тим паче, що озвучені Шредером тези ми вже майже вивчили назубок, обговорюючи так звану "формулу Штайнмаєра". Та ж федералізація, тільки вже за швейцарською моделлю. Цікаво, однак, як це можна втілити у життя, коли Росія окупувала не тільки Донбас, але й південь? Що має стати підставою для "федералізаційних процесів"? Псевдореферендуми? Тобто маємо справу зі звичним словоблудством, яке видають за символи та знаки.  

Путіну потрібні перемовини. Для того, аби пом'якшити санкції, призупинити західну допомогу Україні, особливо потік новітньої зброї. Росія не витримає затяжної війни: вона або з ганьбою піде з України (що найімовірніше), щоб догнивати в ізоляції, або ж розвалиться, як колись імперія Романових, до завершення конфлікту, унаслідок внутрішніх зіткнень і бунтів.

Путін розуміє, що йому не уникнути відповідальності. Я вже колись писав, що він не може пробачити Заходу власну ж згоду на невтручання у "арабську весну" в Лівії. Розправу над Каддафі він побачив. Тепер йому показали страту аз-Завахірі. Вибір є. Невеликий, але цілком заслужений.

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.