До порятунку української культурної спадщини долучаються друзі з-за кордону: у Львів прибув вагон допомоги українським музеям. Фото

Про це інформує "Еспресо.Захід".

Цю допомогу разом підготували Польща, Німеччина, Данія, Норвегія, інші країни, де розуміють, що під час війни культурні надбання мають бути захищеними. А приймав Центр порятунку культурної спадщини, що 1 березня виник у Львові, об’єднавши фахівців, налаштованих допомогти державним структурам захистити і зберегти історико-культурні пам’ятки, сакральні споруди та колекції місцевих музеїв.

Чесно скажу, я думала, що це розвантажування займе неймовірно багато часу: поки підженуть вагон, поки вивантажать, поки напакують привезеними скарбами вантажівку. Однак – помилилася. Ящики, коробки, рулони, тубуси й навіть великі пакети, як за помахом чарівної палички, швидко заповнили вантажівку і ще зосталися на пероні для другого, а то й третього рейсу. І так само швидко – на місці розвантаження – перемістилися до місця дислокації Центру порятунку культурної спадщини у приміщенні Наукової бібліотеки НУ "Львівська політехніка".

Люд безперестанку носив безцінні у військових умовах для музеїв і не тільки для них пакувальні скарби, не зважаючи на жодні регалії та ранги: поруч були директори культурно-мистецьких установ, вчені, львовознавці, звичайні небайдужі. Пухирчаста плівка для пакування, мікалентний папір, гофрокартон, пергамент, гідроізоляційна фольга й інші необхідні речі уже за якісь лічені години вирушили до адресатів. А серед них цього разу Національний музей імені А. Шептицького у Львові, Сумський обласний художній музей імені Никанора Онацького, запорізький Музей історії музичних інструментів "Барабан ЗА", Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Кобринського, Національний історико-культурний заповідник "Гетьманська столиця" у Батурині, Вінницький обласний краєзнавчий музей та інші, що поповнюють перелік з тридцяти культурних установ, який Центр порятунку культурної спадщини у березні вже зумів допомогти. 

"Річ у тому, – розповідає очільник громадської ініціативи Центр порятунку культурної спадщини Роман Метельський, – що наш Центр працює не тільки для потреб Львова та культурних інституцій заходу України, а для всієї держави. – Так, кілька днів тому відіслали пакувальні матеріали до Дніпропетровського національного історичного музею ім. Яворницького, що в місті Дніпро. До речі, саме цей музей погодився стати нашим музейним хабом на сході країни. Приміром, звідти допомога піде (а може, вже й пішла) до Центру народного мистецтва "Петриківка". Мене дуже зворушило, що цей великий рейсовий півтораповерховий автобус, у який ми завантажували свою допомогу музеям українського сходу, вранці привіз із Дніпра евакуйованих діток із дитячих будинків".

За словами Романа Метельського, найпершу допомогу від європейських партнерів Центр порятунку культурної спадщини отримав із Національної бібліотеки з Гамбурга. Далі був бус із Любліна, піввагона з Варшави, вантажівка з Національної бібліотеки Латвії… 

"Латвія взагалі вразила, – каже Роман Метельський. – Удень ми отримали гуманітарну допомогу, а увечері я на свій WhatsApp повідомлення від незнайомого чоловіка на ім'я Август – працівника цієї Національної бібліотеки Латвії, в якому він цікавився, чи зможу я передати нашим ЗСУ маскувальні сітки, які плетуть для України у його установі. Чесно кажучи, до сліз. Це тільки уявити: працівники Національної бібліотеки Латвії плетуть для наших воїнів маскувальні сітки, докладають не тільки кошти, а й власну працю, щоби ми перемогли".

"Коли говоримо про збереження культурної спадщини, то маємо справу з думаючими людьми, – ділиться думками архітектор, депутат Львівської обласної ради, голова комісії з питань збереження історико-культурної спадщини Іван Щурко. – Людська психіка здатна призвичаюватися і перемикатися на щось інакше. Однак у ракурсі необхідності захисту культурної спадщини інтерес не спав, а швидше викликав більш відповідальний і тверезий підхід. Зі своїми закордонними партнерами ми подекуди тиждень, а то й більше узгоджували потреби, виробляли інструкції, логіку усіх дій, спрямованих на захист й інше. Адже практичного досвіду, як поводитися у воєнних умовах, за великим рахунком не має ніхто. Подекуди це теоретичний досвід, але він також важливий. Приміром, як використовувати вогнегасники і які саме. Адже одні можна всередині приміщення, інші тільки назовні. Якісь можна застосовувати до музейних колекцій, інакші – категорично ні. Отож виймаємо всі інструкції, перекладаємо їх, беремо фахівців, щоб вияснити всі нюанси, аж до підпалення якихось студентських робіт та загашенню вогню з вогнегасника, щоби перевірити, який ефект воно буде мати. Нам у деякому сенсі пощастило, що в нас величезна країна. А відтак те, що ми наразі перебуваємо у тилу, дає можливість випрацювати алгоритм, осягнути найнеобхідніше, щоб пам'ятки культури вийшли з цієї війни із якнайменшими втратами". 

"Наш Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, напевно, одним із найперших в Україні почав захищати свої надбання, – розмовляю з директором цього музею Андрієм Клімашевським, якого вихоплюю, як тільки він відносить черговий вантаж до загальної купи. – Ще в перші дні війни я домовився про допомогу із замком Поморських князів у Щецині в особі його директорки Барбари Ігельської – який прислав нам 20 пачок бульбашкового обгорткового матеріалу, вогнегасники, листи для того, щоб зробити ящики на випадок екстреної евакуації. Зрештою, глибоко вдячний усім польським партнерам, що кинулися допомагати українським музеям ще до створення нашого Центру порятунку культурної спадщини, до чого я також причетний. Звичайно, від прямого потрапляння ніщо не врятує, але від можливої вибухової хвилі, то вже зробили, що могли, й далі робимо. А кожен директор уже сам вирішує, що в порятунку свого музею для нього є найнагальнішим".

"Місяць роботи оголив ще одну проблему, – каже Роман Метельський. – Людей треба подекуди струсонути, щоб вони почали щось робити. Справа в тому, що державні музеї – це тупа жорстка вертикаль влади, без вказівки міністерства вони не мають права порухатися, не мають ресурсів і так далі. А окремі директори музеїв взагалі повтікали якщо не у Європу, то на захід країни. От звернувся до нас по допомогу з пакувальними матеріалами Київський літературно-меморіальний музей Максима Рильського. Кажу – без проблем. Однак виявилося, що директорка цього музею у Львові, а її заступник – у Варшаві. То хто має організовувати порятунок скарбів, якими цей музей володіє? Аналогічна ситуація й з окремими керівниками управлінь культури, що просто повтікали, хоч мали би скоординовувати не тільки роботу музеїв, а й роботу із захисту музейних колекцій. Звичайно, є й інші приклади – самовідданих музейників, як в Київському художньому музеї чи в Чернігові, де директор Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського Сергій Лаєвський – попри ті складні часи, які випали на долю його міста загалом і музею зокрема, не полишив своєї установи, а навіть вів чи не щоденний блог, розповідаючи, чим живе музей і яким був день його працівників. Але водночас знаю випадки, де вже не керівники музеїв, а чиновники в регіонах не те що не очолюють чи не допомагають, а часто просто перешкоджають музеям працювати, вимагаючи від музейників щоденних письмових звітів про пророблену роботу. І от думаєш: якщо ти українець, для чого так робиш? Чи тобі оцей папір, який ти підпишеш чи не підпишеш, важливіший за пам'ятку, яка завтра може бути знищеною? Отож думаю, що після того, як переможемо Путіна (а ми його переможемо), Україну чекає ще одна війна – можливо, затяжна. Війна з чиновництвом…" 

• Нагадаємо, могила Тараса Шевченка і пам'ятник у Каневі – під загрозою

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.