"Диво трапиться лише тоді, коли ми навчимося жити заново", — психологиня Світлана Кісь про цивільне життя після війни

Світлана Кісь — психологиня Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій та їх родинам. Пані Світлана погодилась на розмову для Еспресо.Захід, аби відповісти на наші запитання.

Зрозуміло, що зараз складно будувати точні теорії, але, на перший погляд, наскільки складною буде ситуація в суспільстві після війни?

Я не маю повноважень робити такі висновки, тому що ми не є соціальним дослідницьким центром, ми не знаємо статистики. Але ситуація і зараз є нелегкою. З 2014 року відкрилось дуже багато реабілітаційних центрів, зараз однозначно дуже велика позитивна динаміка. Можливо, ми, суспільство, візьмемо до уваги весь позитивний і негативний досвід, і ще до перемоги (та відповідно до повернення усіх, хто служить), створимо саме те, що буде необхідно.

Тоді таке супутнє запитання, наскільки покращилась ситуація в порівнянні з 2014 і 2023 роками? Раніше військові не надто хотіли звертатися за психологічною допомогою, і чи зараз є прогрес в цьому?

Можу говорити виключно про себе і про свій досвід. Це моя друга вища освіта, мій свідомий вибір, який я зробила, коли служила за контрактом у 2016 році. Траплялись випадки, коли наші розмови з військовими могли їм допомогти у нелегких ситуаціях. Тоді для них було дивно, як так, що з ними хтось говорить, і хтось хоче їх зрозуміти. Але я хотіла допомогти хлопцям, з якими служила, хотіла допомагати таким людям, бо на той час ще не знали, що психолог - це не страшно.

Зараз у військовослужбовців більше довіри до фахівців, вони розуміють, що "психо" не завжди означає таблетки чи лікарні. А навіть якщо є потреба в ліках, це задля того, аби допомогти, в першу чергу, їм. Бо дуже важливо, наприклад, відновити сон.

Як зараз правильно комунікувати з військовими? Які питання можна задавати, яких варто уникати? І взагалі, про що варто говорити, а про що варто не згадувати?

Єдиного рецепта, який би допоміг усім у спілкуванні з тими, хто повернувся зі служби, немає.

В загальному, не варто питати, чи був в бойових діях, бо часто, військові за станом здоров'я не можуть, хоча і хочуть в бій. І в них може бути почуття сорому, що вони не причетні напряму до звільнення земель чи воєнних подвигів. Але служба в тилових підрозділах також є нелегкою, і адаптуватись до цивільного життя теж може бути непросто.

Нам варто навчитися більше чути одне одного. Не просто слухати, а чути, і відчувати. Хоче людина поговорити про щось, почала про щось говорити — не перебивати та запитувати: "А що там на війні було, скільки москалів ти вбив?". Бувають хлопці, які хочуть відчувати себе простими людьми. Не машинами, не кіборгами, а простими людьми, поговорити про прості й буденні речі. І вони уникають розмов про війну, і до цього треба прислухатись. А бувають такі, які знайшли себе в цьому, це їхня стихія. І вони живуть цим, в них очі горять. Ти дивишся, а він розповідає з щирим захопленням, як вони в засаді сиділи, три дні нічого не їли, як вони добирались чи евакуйовували когось. Тоді ви заохочуєте його, і слухаєте.

Точно не рекомендується запитувати, коли вже перемога? Бо ніхто цього не знає, але кожен може докласти зусиль для неї. Насправді найкраще напряму запитати: "Про що ти хочеш поговорити?". Це не складно, але в нас поки що немає сил бути бережними один до одного, ми лише вчимося.

Супутнє запитання, якщо у людини помітна фізична травма внаслідок війни, чи варто акцентувати на цьому увагу, виказуючи співчуття?

Однозначно складно сказати. Не впевнена, що таким людям потрібні співчуття. Бо людина — це не тільки її тіло, людина це те, що й всередині — в душі та серці.

В моєму професійному досвіді були хлопці, які соромились своєї відмінності, бо це привертає зайву увагу до них. А є такі, що хочуть самі поділитись тим, як їм нелегко, для того, щоб бути почутими та щоб їх могли зрозуміти. Військові можуть про це говорити, аби їхній досвід став корисним для інших, для тих, хто тільки усвідомлює свою травму та її можливі наслідки. Найскладніше — це питання доступності міста. Доки ми на двох ногах, не помічаємо високих бордюрів чи відсутності пандусів, але варто ситуації змінитися, і це все становить проблему.

Ці люди неймовірно сильні і фізично і духовно! Я ними щиро захоплююсь! Вони втратили функцію. І не співчуття їм потрібні, а можливість відновити функцію ноги, руки, орієнтації в просторі (якщо це зір, слух). Ось в чому полягає наша підтримка, а не у співчуттях. Щоб людина могла і далі жити своє життя повноцінно, а не почувати себе інакшим, без цих жалісливих поглядів. Ще невідомо, кому треба співчувати. Бо хтозна, чи ми змогли б пройти їхній шлях з такою витримкою?

А як щодо дітей? Яким чином можна пояснити людям, що тепер питання "де твоя мама/де твій тато" до маленьких дітей є некоректним у зв’язку з тим, що дитина може не мати батьків?

Це нормальне питання, "де твоя мама". В дитини є батько чи мати, але вони могли загинути, така реальність. Не впевнена, чи добре буде, якщо суспільство ігноруватиме це, уникаючи згадки про такі речі.

У дітей більш гнучка психіка, вони можуть прожити події, що травмують. Але легше вони їх проживають, коли поруч з ними є стабільний дорослий. Якщо є стабільний дорослий, який обіймає і каже: "ми впораємось, ти не одна або ти не один", тоді й дитину менше хитає. Але дорослим потрібно залишатися дорослими у розмовах з дітьми, адже діти — це також маленькі дорослі. Якщо запитали "де твої батьки", а потім усвідомили, що це може образити чи травмувати дитину, краще перепросити, але без зайвого драматизму. Діти дуже все відчувають, тому їхні почуття варто поважати. Замість питання "де твоя мама" можна запитати "хто про тебе піклується" або "з ким ти прийшов", якщо це у публічному місці.

А як батькам навчитися заново взаємодіяти з дітьми? Якщо батько чи мати через війну, відстань та час втрачають емоційний зв’язок з дітьми.

Стати другом. Що роблять друзі? Не дістають, не вимагають, а домовляються.

Чому діти йдуть в різні компанії? Бо їх там приймають такими, якими вони є. Їх не критикують, не підганяють під чиєсь бачення. Я не кажу, що батьки так само мають робити, оскільки дорослі відповідають за безпеку дітей і за певні рамки, які обов’язково мають бути. Не можна коли тільки обмеження, але не можна й тоді, коли тільки вседозволеність. Тоді дитина переходить кожного разу нову межу, випробовуючи, де край. Шукає, що ще має зробити, аби батьки зрештою звернули на неї увагу. Тобто, потрібно обов’язково ставити обмеження, але не тому, що нам так хочеться, а тому, що діти важливі для батьків. І обов’язково намагатися налагодити контакт. Коли батьки зізнаються дітям, що вони також бувають розгубленими та можуть не знати яке те "правильно", часто діти йдуть назустріч. Діти люблять бути корисними, важливими, почутими. Ще дуже добре працюють сімейні ритуали, традиції, які є лише у вашій сім’ї. Милі записки на холодильнику, спільні вечері чи перегляди фільмів. І тоді шлях назустріч одне одному буде не таким складним.

Як можна переконати військових звертатися до психотерапевтів?

Ніяк. Якщо тиснути, то нічого доброго не вийде.

Якщо хтось із близьких має труднощі в спілкуванні з людиною, яка повернулася в цивільне життя, і хоче переконати звернутися кудись... Щоби що? Щоб вони стали такими, як були? Чи щоб родичам було легше з ними розмовляти? Тоді я б рекомендувала найперше іти до психолога тим, хто б хотів помогти тим військовим.

От без жартів. Коли в нашому житті зміни, нам варто подбати про те, щоб ми були стабільними й щоб нас ці зміни не розхитали. Цю підтримку ми можемо знайти в кабінеті психолога, наприклад. Коли ми подбаємо про себе, то зможемо менше очікувати та висувати вимог до інших. Менше очікувань та вимог — менше примусу і тиску на тих, кого любимо. Бо так виходить, що ми так сильно хочемо помогти тоді, коли допомоги, може, і не треба ще. Адже є природні здібності все прожити, просто потрібні час, терпіння і спокій. Якщо вже зовсім погано, то приходимо до психолога і кажемо: як мені допомогти чоловіку/дружині /брату/сестрі зрозуміти потребу звернутися до психолога? І тоді ми шукаємо те, що потрібно саме цій людині. Бо тут немає, як в інстаграмі, топ-5 універсальних порад.

Нам варто вчитися жити заново. І варто усвідомити: так, як було раніше, не буде. Рідні, які чекають, змінились. Тут навчились жити самі, там (на передовій) теж навчились жити самі, треба знову навчитися жити разом. Тому що ми маємо бути бережними й до себе, і до близьких.

І на останок: як ви ставитесь до кількості людей, які зараз йдуть у психологію?

Дякую за це питання, це важливо.

Знаєте, часом дивлюсь стрічку новин: три місяці курсів, і ти психолог. Ну, як? Треба розуміти, що це не маркетинг, це людські життя, це відповідальність. Бо найголовніше — це не нашкодити. Маємо усвідомлювати межі своєї компетенції.

Щоб бути спеціалістом, потрібно вчитися і мати свою терапію. Вчитися — це освіта у ВНЗ, це фундамент. А що далі? Щоб пройти певний шлях розвитку особистості, треба мінімум 5 років. Групова та індивідуальна психотерапія у певному психологічному напрямку, також пропедевтика психіатричних розладів. Далі теорія. І обов’язково супервізія. Це все за умовні три місяці не здобудеш.

Чому дуже важлива п’ятирічна групова та індивідуальна терапія? Тому що коли приходить клієнт, терапевт може нагадувати йому когось із життя. І навпаки, клієнт може нагадувати терапевту когось з його життя. І тоді вже розмова буде не з тою конкретною людиною, а з тим образом, який з’явився з пам’яті. І що ми тоді бачимо? Ми не тільки не допомагаємо, ми можемо нашкодити, бо, наприклад, мстимо тій людині, яка колись нас образила. І для усвідомлення цього потрібні навички та знання.

Не варто соромитися запитувати про дипломи та сертифікати, коли ми приходимо до психолога. І не боятися відмовитися від конкретного спеціаліста, якщо ви відчуваєте, що ця людина вам не підходить. Піар, реклама та бажання допомогти не завжди взаємопов’язані. Психологія - це не гра і не розваги. Тут від дій та фаховості психолога залежить здоров’я та стан інших людей, і без належної освіти та практики не можна брати на себе цю відповідальність. Можу з впевненістю сказати, що в нашому центрі надання послуг учасникам бойових дій, психологи відповідають усім кваліфікаційним вимогам.

На завершення розмови пані Світлана каже: "Військові, які повертаються, можуть відчувати, що вони платять вищу ціну, ніж люди, які їх чекали, донатили чи волонтерили. А вони, своєю чергою, можуть відчувати, що їхні зусилля знецінюються. А ще є певні очікування. У більшості вони полягають в тому, що після перемоги все повернеться до звичного способу життя, але на жаль, так, як було, вже більше не буде. Думаю, на нас чекає ще одне випробування, маємо навчитися жити разом, заново. Добре, що є спеціально навчені люди, які можуть пом'якшити той процес. Психологи, психотерапевти, психіатри, духовенство та реабілітаційні центри".

Сьогодні ще зарано говорити про те, що буде "після війни", та з окремими наслідками післявоєнного періоду ми починаємо стикатися вже, але також ми вчимося їх вирішувати. Не варто сподіватися, що старі алгоритми поведінки будуть актуальними, та нові вже створюються як простими людьми, так й спеціалістами.

Розмовляла Діана Кільян