У львівському морзі ігнорується право загиблого на гідність. Блог Ольги Боровець

Побачила сьогодні допис про працівників моргу університетської лікарні ЛНМУ ім. Данила Галицького. Я не знаю як ці люди взагалі стягують працювати постійно зі смертю, а особливо оці чотири роки, коли кожен загиблий Герой зі Львова, а часто і з області, проходить через їхні руки і серця.

А ще я з серпня минулого року постійно думаю про те, що проживають родини загиблих тут – біля моргу на Пекарській.

Я живу неподалік і часто бачу, як чекають впізнання і як привозять тіла.

З каплиці біля моргу ховала бабусю, маму, тата, друзів. 

Минулого року мала досвід спостерігати за тим, як відбувається опізнання загиблих військових, була поруч з родичами загиблого.

Часто чую, що працівники моргу, які працюють з тілами військових – не отримують гроші за це. Тобто гроші вони не отримують саме за роботу з військовими. З того, що мені пояснили – справа у тому, що морг – цивільний. Для військових мав би бути військовий морг, а у нас такого немає. Тож неадекватне навантаження впало саме на цих людей.

Головне питання – чому за 12 років війни так і не збудували у нас військовий морг?

Є багато болючих моментів.

З серпня я писала кільком людям, які б могли вплинути на ситуацію, але нічого не сталося, за ситуацію відповідає ніхто.

Тож у нас є хвилина мовчання, є кортежі "на щиті", є прощання у Гарнізонному храмі та поле почесних поховань. Але у нас повністю провалено процес опізнання і допуск родичів до тіла, чи останків та робота з родинами. У нас ігнорується право загиблого на гідність. Ми не думаємо, чи хотів би загиблий, щоб молодша сестра, чи батьки бачили його голим і розтерзаним.

До опізнання. Мій досвід був влітку. З того часу змінилася лиш погода.

На Пекарській люди чекають опізнання найріднішої людини просто на вулиці, влітку сидять на бордюрах перед входом на ганок у +35. Туалет є, не кожен його знайде, але він і у такому стані, що страшно описати.

Поруч немає ані кулера з водою, ані психолога, ані капелана, і люди так чекають, поки їх заведуть до тіла. Ну як заведуть, родичі піднімаються кілька сходинок на веранду, заходять за двері, перед ними каталка, на каталці мішок, двері зачиняються, мішок відкривають, там тіло, не таке, як ви бачите в труні на похороні, а таке, яке порване пораненнями і лише обмите, не у формі. Далі люди виходять, на вулиці відповідають на кілька запитань, чи запитують, якщо в стані, щось у слідчого і все, точніше не все! Далі вони їдуть у мерію!! Бо ж це неможливо людину з мерії посадити десь там на Пекарській. Їдуть чи ідуть в мерію і там дізнаються решту процедурних моментів стосовно поховання.

Я була шокована, тож шукала як воно у світі. У Європі та США давно візуальне опізнання військових родичами не є першочерговим і навіть у цивільних його використовують лише, якщо є підстави вважати, що тіло належить конкретній особі і є достатньо збереженим. У військових застосовують "первинні ідентифікатори" (ДНК, стоматологія/рентген зубів, відбитки пальців). Опис, речі, татуювання тощо – лише як допоміжні дані. Візуальне впізнання родичами не вважається достатнім доказом особи.

Родичі приходять не на опізнання, а на прощання і останній раз рідного бачать в труні, тіло розміщують так, щоб не було видно травм. Якщо тіло надто травмоване – труну не відкривають, щоб уникнути додаткової травматизації родини. Для прощання є кімната, куди завозять труну і куди заходять родичі, заходять з кімнати очікування, а не з вулиці. У кімнаті очікування є психолог, або капелан (готують до того, що люди можуть побачити) і юрист. Після прощання їх запрошують у кімнату спокою, де теж є психолог, або капелан. Психолог, або капелан перебуваю поруч постійно, упродовж усього процесу.

Усі ці кімнати, супровід і підготовка тіла – це про турботу! Турбота про родини загиблих не лише у тому, щоб взяти на себе організацію поховання (тут мерія працює дуже гідно), турбота також у тому, щоб допомогти прожити втрату і гідно попрощатися. Уявіть, що вам доводиться з загиблим воїном обговорювати усе, що з ним відбувається тут – у Львові. Так от нам треба виправити усе, за що у цій розмові нам було б соромно. Не ховати проблему, не шукати винних, не мовчати, а просто гідно все зробити! Так, як ми робимо з хвилиною мовчання і з прощанням! Ну ми ж Львів!

Для дотримання права загиблого на гідність потрібні три кімнати, додаткові люди і чиєсь бажання, когось, хто має вплив. Я не знаю хто це, тому і написала цей допис, бо це важливо.

Джерело

Про автора. Ольга Боровець – журналістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів