Рішення про застосування зброї поліцейським приймається за секунди, але наслідки тривають роками, – юрист Олег Мицик

Мої 5 копійок про дії поліції в Києві. Якщо втекли і покинули поранену дитину - вчинок вкрай ганебний і підлягає кримінально-правовій оцінці.

Але я хочу сказати про інше: вічну проблему, яку кожного разу піднімають після чергового випадку,  коли поліція застосувала або не застосувала зброю.

Рішення про застосування зброї поліцейський або військовослужбовець в Україні приймає за секунди, але живе з його наслідками роками, і ключова проблема навіть не в самих подіях, а в тому, як держава потім оцінює ці дії.

Щоб не бути голослівним — достатньо подивитися на два резонансні кейси.

Перший кейс -  історія з Колмогоровим  — це блокпост поблизу Маріуполя, 2014 рік, зона бойових дій, нічний час, автомобіль рухається в напрямку моря, не зупиняється на вимоги військових і, за матеріалами справи, подає світлові сигнали у бік узбережжя (в море), після попереджувальних дій відкривається вогонь, в автомобілі гине пасажирка, далі держава кваліфікує це як умисне вбивство, суд першої інстанції дає 13 років позбавлення волі, при тому що стріляли кілька військових, але відповідальність фактично покладається на одного, і тільки через роки в касації вирок скасовується, Колмогорова звільняють прямо в залі суду, а причина проста — слідство не змогло довести базову річ, хто саме здійснив смертельний постріл.

Тобто людина в умовах бойової обстановки спочатку отримує 13 років за умисне вбивство, а потім держава визнає, що не може це довести.

Чи ризикуватимуть в подальшому інші військові чи поліцейські у схожій ситуації - питання риторичне.

Другий кейс — Дніпро, 2023 рік, звичайна перевірка автомобіля патрульними, яка за кілька хвилин перетворюється в конфлікт, водій поводиться агресивно, чинить активний опір, застосовує силу до поліцейських, фактично відбувається напад на жінку-поліцейськ (зломаний ніс, інші ушкодження), інший поліцейський застосовує табельну зброю, внаслідок чого нападник гине, і далі юридична кваліфікація знову максимально жорстка — умисне вбивство плюс перевищення влади, справа розглядається в суді, запобіжні заходи змінюються, але остаточного вироку немає вже тривалий час, при тому що сам факт нападу і насильства щодо поліцейських ніким не заперечується. Хіба вироком щодо жінки яка перебувала за кермом за опір поліції (пробаційний нагляд три роки).

В обох випадках картина однакова, людина діє в умовах небезпеки, часто в стресі, часто в умовах, де зволікання може коштувати життя, але після цього її дії роками розбираються в кримінальному процесі, причому з найтяжчою стартовою кваліфікацією.

І тут питання навіть не до конкретних судів чи слідчих, проблема глибша.

В українському законодавстві формально існують інститути необхідної оборони, крайньої необхідності, уявної оборони, застосування сили правоохоронцями, але фактично немає чіткої, передбачуваної межі, де закінчується правомірна дія і починається злочин, кожен випадок оцінюється постфактум, в інших умовах, іншими людьми і часто через призму наслідку, а не ситуації, в якій приймалося рішення.

Але до цієї правової невизначеності додається ще одна проблема, про яку рідше говорять відкрито.

Це популізм у діях правоохоронної системи, коли одразу після події виникає потреба швидко відреагувати, відрапортувати, показати результат і, по суті, вгадати очікування суспільства, яке в кожен конкретний момент може бути емоційним, поляризованим і змінюватися залежно від інформаційного фону.

У таких умовах первинна кваліфікація нерідко формується не лише з юридичних підстав, а й з огляду на те, “як це виглядатиме”, і куди в цей момент “дме вітер” суспільної думки.

І саме тому ми бачимо однаковий сценарій, спочатку максимально жорстка кваліфікація, підозра за умисне вбивство, гучна реакція, а потім роки слідства, переглядів і в окремих випадках — повний розвал справи в суді.

У результаті формується дуже небезпечна ситуація, правоохоронець або військовий розуміє, що будь-яке рішення про застосування зброї може обернутися підозрою за умисне вбивство, багаторічним розслідуванням і судом, і це прямо впливає на поведінку — хтось вагається там, де треба діяти негайно, хтось діє і потім роками доводить, що не є злочинцем

Історія з Колмогоровим показує, що держава може спочатку засудити до 13 років, а потім сама ж визнати, що не змогла довести вину, історія з Дніпром показує, що навіть у ситуації очевидного конфлікту і нападу кваліфікація одразу йде як умисне вбивство і справа роками не має фіналу.

І поки ця межа між необхідною обороною, виконанням обов’язку і злочином не буде чітко визначена і однаково застосовувана, а рішення правоохоронної системи не будуть звільнені від ситуативного популізму, кожне таке рішення і надалі прийматиметься не лише під тиском обставин, а й під тиском страху перед тим, що буде потім.

Джерело.

Про автора. Олег Мицик, львівський адвокат та правозахисник.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.