Мандрівними шляхами Єзуполії. Блог Христини Дорожовець

Духова криниця

Звідси, від Духової криниці, розпочалося життя Єзуполя. Щоправда, назви у цій місцині не завжди були такими побожними. Як вам, наприклад, Чешибіси? За переказами, тих, хто провинився, висилали у це містечко на перевиховання і чесали з них біса. Є й інша версія: військо князя Ярослава Осмомисла перед своїми походами приїжджало до Духової криниці просити Бога, щоб допоміг перемогти ворога. Тут воїни очищалися, виганяли зі себе злих духів, тобто бісів.

Як же Чешибіси переросли у Єзупіль? Легенди пов’язують це з іменем власника тутешніх земель Якова Потоцького. Мовляв, татари взяли в облогу чешибіський замок, перебили всіх оборонців, а Потоцький урятувався. Він помолився перед іконою Матері Божої, тоді щасливо перебрався на протилежний берег Дністра й опинився у безпеці. А на знак подяки Богові й Богородиці заклав два містечка – Єзупіль і Маріямпіль.

Вода з криниці Святого Духа, за якою закріпилася народна назва Духова криниця, збагачена кремнієм і містить іони срібла – аналізи робили у Трускавці, в Києві й у Харкові. Здавна її вважали зцілювальною. Є багато свідчень, що оздоровлюються за допомогою цієї води ті, хто потерпає від захворювань суглобів, печінки, нирок, кого турбують запальні процеси. Особливо помічна, кажуть, на очі. Непоодинокі випадки, коли люди з року в рік тривалий час приїжджають пити саме цю воду. "Але з вірою і молитвою", – додає отець Володимир Кадлуб, парох єзупільського храму св. Миколая, який також відправляє і на Духовій криниці.

Фото: Христина Дорожовець

З початку 2000-х територія Духової криниці почала цілковито змінюватися. Доти люди набирали воду просто з криниці й там постійно були натовпи. З’явився водозабірник – і вже є вільний доступ до більш як 10 кранів. Ротонда з фігурою Божої Матері, акуратні алеї, сцена з накриттям, місточки, лавочки, декоративні кущі та квіти, вбиральні, можливість зручного пересування людей на візочках – для відвідувачів Духової криниці створено всі умови, щоб відновитися духовно, відпочити й оздоровитися. Втім, "нічого не пішло тут без Бога", – каже п. Михайло Кудла, колишній депутат селищної ради і Єзупільської ОТГ,  голова церковного комітету на Духовій криниці. Ми застали його за скошуванням трави поблизу каплиці. Пана Михайла називають хранителем і будівничим Духової криниці. Хоч сам він жартує, що не так складно було то все створити, як тепер підтримувати. Ще б пак – територія духовно-релігійного паломницького центру "Духова криниця" охоплює рівно 9,7 гектара!

От якби я мандрувала Єзупільщиною, скажімо, у перші роки XVII століття, моїм екскурсоводом цілком міг би бути Памво Беринда – мовознавець і енциклопедист, укладач першого словника української мови, поліглот, письменник і поет, друкар і гравер. А родом він був із Єзуполя (принаймні так вважають багато науковців)! І тому в його книзі "Лексіконъ славенноросскій і именъ тълкованіє" є діалектизми, поширені на малій батьківщині автора. Над словником Памво Беринда працював майже 30 років і видав його власним коштом у 1627 році. Тоді він уже був ченцем Києво-Печерської лаври і ставив на своїх книжках монограму ПМБ, тобто Памво монах Беринда (мирське ім’я  – Павло). Єзупільці, звісно ж, пишаються видатним краянином. На стіні каплиці Різдва Івана Хрестителя у "Духовій криниці" встановили барельєф з інформацією про Памва Беринду, а в самому Єзуполі – пам’ятник.

Фото: Христина Дорожовець

Єзупіль

Подарували мені у Єзуполі книжку "Єзупіль" Ігоря Дейчаківського. Прочитала її вже вдома і спробувала уявити, який вигляд місто мало в середині XVII століття, у часи свого найбільшого розквіту. Отож Єзупіль оточували вали і рів, у який стікала вода з Бистриці та навколишніх ставків. Було два входи у місто: зі сходу і зі заходу. Біля східного входу на куті праворуч стояв монастир, а зліва, ближче до брами, – замок. На протилежному боці була розташована церква. Поза ринковою площею вздовж валів розбігалися вулички, які називали "затилами". Замок дідича Миколи Потоцького і монастир, який він збудував, були обнесені валами, і тільки через підйомні мости можна було дістатися до них. І замок, і монастир мали добрі укріплення, тож могли оборонятися навіть тоді, коли б містечко взяли вороги. Замок був одноповерховий, збудований у квадрат з цегли та каменю. Монастир Микола Потоцький упродовж 10 років перебудовував із дерев’яного в мурований.

Татарські набіги призвели до занепаду Єзуполя, і він уже ніколи не повернув собі колишнього високого економічного статусу.

Палац Дідушицьких

У документальних джерелах є докладна інформація про власників Єзуполя ще з часу Чешибісів. Останнім був нащадок роду Дідушицьких. Дідушицькі володіли Єзуполем більше століття – до 1848 року, а потім ще майже століття, до приходу совітів, були в ньому найбільшими власниками. Найславнішим представником єзупільських Дідушицьких був граф Войцех Дідушицький, політик, філософ, літератор, науковець, меценат. Його шанували у всіх колах, де він тільки з’являвся. Єзупільці також цінували графа як людину інтелігентну і справді шляхетну. Його син, Владислав-Якуб Дідушицький, такого авторитету вже не надбав. Називав себе на польський манер Дзєдушицкі – певно, волів забути, що давній рід Дідушицьких походив із руської шляхти. Кажуть, селяни позаочі називали графа Владислава "Дідух".

Перший маєток Дідушицьких був в іншому місці – там тепер залишилися тільки колони від парадного в’їзду і фрагмент кам’яного муру, який обгороджував палац. Новий палац згаданий уже граф Владислав Дідушицький збудував після І світової війни на місці замку. Дідушицькі полишили свій маєток у 1939 році. А в наш час Єзупіль відвідали їхні нащадки з Великобританії.

У 1957 році в приміщенні колишнього палацу облаштували дитячий протитуберкульозний санаторій. А з 60-х років і досі це Івано-Франківський обласний дитячий психоневрологічний санаторій.

Фото: Христина Дорожовець

Храми

"В одного автора я прочитав, що у XVII столітті в Єзуполі було 5 храмів включно з костелом, – каже отець Володимир Кадлуб. – Під час І світової війни постраждали дві греко-католицькі церкви. Величний 5-купольний дерев’яний храм Пресвятої Богородиці з другої половини XVIII століття згорів і його вже не відбудовували. А дерев’яний храм св. Миколая з кінця ХІХ століття відбудували у 1923 році". Його ми якраз і відвідали разом із священником. 

Фото: Христина Дорожовець

Церква облицьована фальшбрусом, під сподом цегла: червона чергувалася з білою – 4 ряди тієї, 1 ряд тієї. Білу цеглу давав на будівництво власник села. У будівлі священничої резиденції зліва від храму в 1932 році відкрили школу; парох був місцевий, побудував своє житло і не використовував цього приміщення. Частину своєї землі церква віддала, щоб збудувати "Народний дім" (також 1932 рік). Місцеві люди жартують, що "Народний дім" збудований на яйцях, бо єзупільці продавали продукцію зі своїх господарств, а кошти передавали на будівництво. Списки мешканців-жертводавців збереглися. 

Храм св. Миколая ми оглянули і ззовні, й усередині, а от до костелу Успіння Пресвятої Діви Марії так просто не потрапиш. Для цього потрібно або прийти в неділю, коли відбувається Служба Божа, або заздалегідь домовлятися зі священником.

Фото: Христина Дорожовець

Костел був частиною домініканського монастиря, який діяв до ІІ світової війни. Енкаведисти влаштували у його підземеллях катівню, де здійснювали тортури. На внутрішніх дверях катівні видряпані імена ув’язнених. Під час розкопок на території лікарні виявили рештки сотень знищених людей. У 1957 році приміщення колишнього монастиря передали під заклад охорони здоров’я. Зараз тут терапевтичне відділення з паліативними пацієнтами.

Нам дозволили спуститися у підземелля. Туди ведуть міцні дубові сходи, причому всі сходинки – різної ширини. Вхід із підземелля до костелу замурований. Єзупільці розповідають історії про систему підземних тунелів, які начебто проходять територією храму і, зокрема, сполучають костел із монастирськими приміщеннями.

Можливо, через те що монастирські підвали відлунюють трагічними подіями, позитивного враження вони на мене не справили. А от краєзнавчий музей – навпаки.

Музей

Мені завжди імпонували люди, які пам’ятають, хто вони, звідки, і стараються робити якісь добрі справи для своїх краян. Як-от єзупільчанин Володимир Войцюк.

Володимир Войцюк працював учителем у рідному селищі до пенсійного віку, а потім виїхав у США і вже звідти розгорнув благочинну діяльність. Його друг, Семен Кавка, розповідав, що вони обидвоє з Володимиром були в УПА. Семен отримав покарання – 20 років на Сибіру, але не видав товариша. І Володимир, через докори сумління, що він жив звичайним життям, а хтось відбув термін і за нього, вирішив зробити щось корисне для громади. Зі здобуттям незалежності України йому повернули родинне помешкання, яке він передав під краєзнавчий музей. За кошти мецената в приміщенні зробили ремонт, встановили вітрини.

Фото: Христина Дорожовець

Люди принесли у музей різні предмети старовини, й на першому поверсі було облаштовано етнографічну залу. Є речі, яким уже щонайменше 100 років. Наприклад, дзеркало і стілець з палацу Дідушицьких. Найдавніші експонати музею – наконечники і фрагменти посуду, знайдені під час розкопок, які проводив в околицях Єзуполя археолог Олександр Ситник. За його словами, це найкраще задокументована стоянка первісних людей 100-тисячної давності у Східній Європі.

Зауважила в експозиції кілька світлин, на яких зображено духові оркестри. Це давня традиція Єзуполя. Коли по селах ховають людей, односельчани зазвичай співають, ідучи за домовиною, а в Єзуполі – грає духовий оркестр. У музеї створили меморіальну кімнату Володимира Войцюка. Серед його особистих речей – плащ. Войцюк приїхав у ньому з Америки і залишив у селищній раді. То його передали в музей.

Не лише Єзупіль має свій краєзнавчий музей. Кілька років тому він з’явився і в сусідньому селі Побережжя.

Побережжя

У 2020 році Поберезька сільська рада стала переможцем ХІ обласного конкурсу проєктів та програм розвитку місцевого самоврядування під назвою "Історія – скарбниця наших діянь". Отримали кошти – створили музей. Експозиція традиційна: сільськогосподарські знаряддя, посуд, вишивані рушники. Я "зависла" біля святкового жіночого строю ручної роботи – це вишивка гладдю на панбархаті, саме вона була популярною у Побережжі.

Фото: Христина Дорожовець

 Дещо з експонатів можна впізнати на картинах художниці з Побережжя Надії Мойсей-Гасюк. Цього літа виповнилося 20 років, як вона вперше взяла пензель у руки. Якщо чийсь мистецький шлях починався з художньої школи, то її шлях – з поберезького храму. "Коли я дивилася на образи в нашій церкві, мені здавалося, що я можу намалювати будь-який з них, – розповідає пані Надія. – Мені було тоді 43 роки. За професією я – кондитер, не мала жодного уявлення про техніки малювання. Але бажання малювати, як справжній художник, було дуже велике. Будні забирали мою енергію, і про це забувалося, але як приходила у неділю й свята до церкви, то так ніби хтось мені казав: бери і малюй.

Нарешті я відважилася. Один художник порадив малювати акварельними фарбами – щось мені ця ідея не сподобалася. Тоді я порозшивала шухляди з шафи, бо хтось сказав, що треба ДВП-плити поґрунтувати і на них малювати.

Зараз у мене вже 240 робіт. На кількох картинах, які тепер у музеї, я відтворила народний побут і звичаї. Наприклад, вечорниці – хлопці заглядають у вікна, бо вже хочуть танцювати і гоститися, а дівчата і жінки ще мають роботу: тереблять кукурудзу. Або традиція, яка була у моєму рідному селі Стриганці. Як ми дітьми пасли корови, то на Юрія всі пастухи плели вінки і чіпляли їх худобі на роги, а вдома отримували за це гостинці. На Андрія ж у селі робили збитки: знімали хвіртки там, де мешкали дівчата, закидали вози на верх хати. Це теж є на одній з моїх картин".

Фото: Христина Дорожовець

Стриганці

Останнім пунктом моєї мандрівки Єзупільщиною стало село Стриганці. Дорогою заскочили на плантацію ягідної ферми "Іф-Беррі", де висаджені 11 сортів лохини. Тут за бажання можна провести хоч весь день, поєднуючи самозбір ягід із відпочинком. Особливо сподобається дітям – ловити рибки у ставку, фотографуватися з ними і відпускати у воду.

Фото: Христина Дорожовець

З плантації дуже добре видно стриганецький храм – він стоїть дуже зручно, на горбочку. А найправильніше місце зустрічей у Стриганцях – під пам’ятником Шевченку. Вважають, що це найдавніший із шевченківських пам’ятників на Опіллі. Історія його появи майже детективна.

1923 рік. Мешканці Стриганців з нетерпінням чекають, коли ж їхній шандар (жандарм) нарешті поїде погостювати на Львівщину, звідки він був родом. Чому це так важливо? Бо на возах уже лежать приготовлені матеріали для спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку. Як тільки шандар виїжджає зі села, люди впродовж доби зводять пам’ятник.  Шандар повертається, бачить, що відбулося без нього, впадає у нерви і верещить на все село. До нього на переговори йде один поважаний у селі чоловік. Зауважує, що шандар, відповідно до закону, має звертатися до селян українською мовою, а не польською. А далі каже щось приблизно таке: "Невже Шевченко з того пам’ятника встане і буде когось бити буком? Та ні. То в чому річ?". Шандар не має чим крити. Конфлікт вичерпано. А пам’ятник зберігся до сьогодні. Правда, спочатку він стояв трохи ближче до повороту дороги, але одного разу автобус невдало розвернувся і в’їхав просто у пам’ятник. Пам’ятник впав, але залишився цілий!

Фото: Христина Дорожовець

Усю цю історію нам переповіла мешканка Стриганців Любов Кумгир-Чагур, авторка книжки про рідне село. Я поцікавилася його назвою. Це теж цікава історія, романтично-драматична. Спочатку було село Рошнів. Приїхала з Галича шляхтянка Ганна Джемановська до рошнівського пана і стала його улещувати, щоб продав їй частину села. Оборудка вдалася. Люди казали, що та хитрунка пана причарувала, і називали її галицькою (бо з Галича) відьмою, або ще стригою. От тому й Стриганці. 

З пані Любою ми перейшлися до місцевої дерев’яної церковці – храму Пресвятої Трійці, який у 1852 році збудувала греко-католицька громада Стриганців. Церква чудово зберегла первісний вигляд – до честі місцевих мешканців, які бережуть свою святиню, хоч поряд мають вже новий мурований храм. Показала наша супутниця і могили першого священника Стриганців, Єроніма Левицького, та його сина Софрона Левицького. І в цьому місці – нова історія. Праправнук о. Єроніма, свідомий українець, який живе в США і провадить у Чикаго власний ресторан «Тризуб»,  прочитав книжку пані Люби про Стриганці, швиденько придбав квиток на літак і примчав до України, в село предків. Був вражений, що могила так добре збереглася.

Фото: Христина Дорожовець

Пані Люба піднялася з нами на дзвіницю храму Пресвятої Трійці й показала найдавніші історичні дільниці села. З дзвіниці гарно видно не тільки Стриганці, а й дальші околиці. А онде в долині – Дністер. Дністерська купіль не входила у наші плани, але хіба можна бути зовсім поряд із річкою і не замочити бодай ноги?! Водою я починала свою мандрівку, водою і закінчила.

Про автора. Христина Дорожовець, редакторка, журналістка, мандрівниця, оптимістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів