Чому потрібно бити на сполох і діяти негайно. Христина Шабат про стрілянину у львівській школі на Сихові

Так от, сьогодні двоє татів таки зустрілись в 13 школі Львова і вирішили показати чиї діти крутіші.  Ситуацію зі стрілялиною на подвірʼї школи, при дружинах можна сприймати по різному. Я не знаю і не хочу, і навіть не маю знати причин.

Але те що сталось - це все що треба знати про запит на справедливість  та інституційну довіру. Минулого року опитування дітей в львівських школах показало, що лише 36% дітей засвідчили, що ситуації в школі вирішуються справедливо.

Інше наше дослідження показало, що у випадку насильства над їх дітьми, 41%  батьків готові вчинити самосуд.

Ці цифри виникли не просто так. 

Вони є наслідком тотального кумівства, бідності,  побутової корупції, продажу посад, непокараного булінгу, фізичних вирішень конфліктів та перемоги сили над справедливістю, які теперішні батьки школярів бачили щодня, дорослішаючи в 90-х.

За цих умов дуже важко відновити віру та довіру і дуже просто тригернутись.

Це чудово і правильно, що школа стала модератором конфлікту між дітьми. Так і має бути. 

Далі буде ще більш боляче, таких ситуацій буде більше, бо останні 30 років і ще 60 до того ми вдавали, що «в нас все добре» і «нічого не сталося». Але після утвердження довіри за допомогою практик справедливості все нарешті стане на свої  місця. Колись в майбутньому. Або ні.

Треба починати. Швидко і активно. Зараз. Коли несправедливість така намацабельно чорно-біла. 

Ситуація сьогоднішня - критична. Мають втрутитись ссд, перевірити імовірність домашнього насильства і обох сімʼях, дати висновки, які стануть зрозумілими для вторинних постраждалих - всіх, хто чув і бачив. Зробити тисячу кроків, які всім пояснять, чому так не ок.

Подякувати адміністрації школи і тим, хто зупинив конфлікт. Подбати щоб не було цькування дітей, або навпаки, вивищення чи підкріплення такої моделі поведінки, чиї тати відзначились, іншими дітьми. 

І бити на сполох. Чому бити на сполох?

1. Зброї на руках ставатиме більше. З інституційною довірою до судової системи швидко не буде. Підлітки імпульсивні. Якщо відсоток субʼєктивного відчуття справедливості не ростиме, нас можуть чекати страшні часи. Скулшутінг перестане бути новинами з Америки. Не нагнітаю, просто фіксую. Жодна охорона чи  офіцери освітньої безпеки не поможуть. 
2. Ймовірно рівень самосуду збільшуватиметься, якщо ми не будемо задовольняти потребу в справедливості як дорослі: батьки та дорослі в інституціях.
3. Ми не готові до таких ситуацій. Чи знаємо ми що робити, коли чуємо постріл. Кожен вчитель і кожен учень? Які для цього є політики, алгоритми? (Чому діти в фільмах лізуть під стіл, закривають двері і відкривають вікна?)
4. Довіра це стосунок. Стосунок треба будувати в партнерстві, а не з позиції сили. Це задачка з зірочкою, перейти від "дай здачу" до "розкажи дорослому і тобі допоможуть та забезпечать справедливість". Це задача з зірочкою для дорослого - допомогти так, щоб був добрий висновок для всіх.

Ми пожинаємо. Наслідки наших виховань, неспроможності силових структур, корупції, недовіри та всього, чого нас навчило наше дитинство.

Але ми можемо і сіяти. І якраз зараз - саме час.

Діти мають відчувати, що справедливість відбудеться і є дорослі, які її забезпечать.

Батьки мають знати, що інституції забезпечать справедливість, яка стане добрим уроком та фундаментом для майбутнього.

Це дуже складно. Але якщо випадки є, значить рух відбувається. Довіра формується, боляче, по трохи. 

В тиші нічого не народжується.

Джерело

Про автора. Христина Шабат – керівниця Центру гідності дитини при Українському католицькому університеті. 

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів