Ольга Черьомушкіна, українська мисткиня, розповіла для "Еспресо.Захід", як популяризує українське декоративно-орнаментальне народне малярство в Німеччині.
У місті Росток, що на півночі Німеччини, українка Ольга Черьомушкіна популяризує петриківський розпис. Зараз, перед великодніми святами, вона з іншими біженками з України розмальовує писанки. Усі бажаючі можуть прийти і взяти собі розмальоване яєчко, залишивши символічну пожертву.
Жінка, яка останні 7 років з трьома дітьми мешкала у Львові, знає, що таке війна, і вже вдруге вимушена покидати домівку. У 2015 році її родина тікала від жахіть російських окупантів, які обстріляли з "Градів" Маріуполь, і відтоді залишилися у Львові.
"Коли перший раз місто обстріляли "градами", я була вагітна третьою дитиною і виїхала з Маріуполя. Не хотіла чекати й гадати: прилетить ще раз чи не прилетить. Зараз не планувала покидати Львів, не планувала їхати подалі від війни. Коли знову все почалось – я займалася волонтеркою. Але так склались обставини, що все ж переїхали. Ще до війни познайомилися з дівчатами на фестивалі писанкарства у Києві, одна з них була з Харкова. Ця дівчина виїжджала зі свого міста, а у Львові зупинилась у мене перепочити. Запропонувала і нам з нею їхати. Коли я дивилася на своїх дітей, подумала, що перш за все маю дбати про них. Поки я волонетрила, троє моїх синів просто сиділи в гаджетах, дозволити ходити їм самим гуляти не могла через часті оповіщення повітряної тривоги. Тому все ж вирішила їхати", - розповідає жінка.
У Німеччині їх зустріла та прийняла українка Любов Кош, яка там мешкає вже тривалий час. Спершу жінка забрала до себе своїх рідних (маму і сестру), а тоді почала поселяти й інших українців.
"Ще один німець, почувши, що ми приїхали, також охоче допомагав. Виділив приміщення, аби ми могли збирати волонтерську допомогу для українців. І от саме тут ми почали популяризувати "петриківку", - додає мисткиня.
"Нас попросили прикрасити великі вітрини якимось плакатами для того, щоб німці розуміли, що тут відбувається і чим ми займаємось. Ну, а ми ж художники – зрозуміло, що будемо малювати не просто так, а петриківський розпис.
Окрім того, про нас почали писати в місцевих газетах. Після статті ми стали ще більше популярні, нам дали місце для розмальовування писанок у торговому центрі. Нюансів, як і хто це погодив, я не знаю, але заклад у центрі міста і тут приходить багато людей.
Ми не продаємо своїх виробів, бо це незаконно – для продажу потрібні певні документи. Але ми можемо збирати пожертви. Біля нас стоїть скарбничка, люди обирають розмальоване яєчко і кидають, хто скільки вважає за потрібне.
Відзначу, що німці є різні, як і люди всюди. Одні беруть писанку і кидають 50 євро, а є такі, що беруть по декілька штук і кидають у скриньку кілька центів.
Був ще цікавий випадок: підійшла сьогодні літня пані і німецькою почала розмовляти з нами. Я цієї мови не розумію, але намагаюсь вгадати, що вона хоче. Спершу поклала в скарбничку гроші, взяла якусь писаночку, підійшла знову до нас порозмовляла, і знову кинула якісь кошти. Зрештою прийшла, сказала ще щось, я лише зрозуміла слово "ice cream". Проте одна річ – розуміти, що людина каже, а інша – здогадуватися. Не почувши від нас реакції, вона пішла. За кілька хвилин приходить і приносить нам морозиво.
Ще якось прийшла старша пані, їй було важко пересуватись, була з ходунками. Але принесла нам коробку цукерок, печиво і професійні фломастери для графіки. Тобто вона прийшла до нас із гарним презентом і поклала ще в нашу скриньку теж якісь кілька євро. Наскільки ми могли здогадатися з розмови, вона колись теж мала стосунок до мистецтва", – розповідає художниця.
Читайте також: Усі живемо однією мрією – зустрітись у вільній Україні в Миколаєві, – 17-річна школярка, яка втекла від війни
Ольга Черьомушкіна пояснює, що це – дуже позитивний досвід спілкування з німцями. Сподівається, що згодом зможе навчати всіх охлочих мистецтва петриківського розпису в недільній школі, яку має намір організувати українська діаспора.
"Петриківка" для художниці є не лише улюбленою справою, а й пов'язує особливим спогадами про Маріуполь, де Ольга жила з сім'єю. Саме там почала виконувати свої перші роботи. Одна з найбільших – розпис храму ПЦУ, який носить ім’я Петра Могили. В якому стані церква зараз – невідомо.
"У Маріуполі я розписувала не лише храм. Прожила там 4 роки, серед локацій є багато того, що я розмальовувала за цей час – це і кафе, і дитяча поліклініка. Можете уявити, як мені усвідомлювати, що все це знищено?..
Перший мій досвід – кафе, яке я розписувала. Там зараз засіли "кадирівці". Це дуже неприємно, сумно і навіть не хочуться уявляти. Але, як би боляче не було усвідомлювати, що всю твою працю знищили, це не співмірне з тим горем, скільки людей там загинуло і закатовано.
Не маю жодного зворотного зв'язку з тими, хто залишився в Маріуполі. Написала всім смс-повідомлення – сусідам, знайомим, але ніхто так і не відписав. Коли бачу фотографії, то ледь впізнаю ті райони, в яких гуляла зі своїми дітьми", – розповідає художниця.
Зараз Ольга з дітьми гуляє в безпечному місці. Але хоче використати цей час із користю для української культури.
Довідково. Петриківський розпис, або "петриківка" – українське декоративно-орнаментальне народне малярство, яке сформувалося на Дніпровщині, в селищі Петриківка, звідки й походить назва цього виду мистецтва. Окремі речі з візерунками в стилі петриківського розпису збереглися ще з XVIII століття. Однак у сучасному розумінні цей напрям сформувався наприкінці XIX – на початку XX століття. Походження петриківського розпису пов'язують з козацтвом і заселенням Дніпровщини вихідцями з Полтавщини, Слобожанщини та Поділля у XVIII столітті та в першій половині XIX століття.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.