Відомі експерти міжнародної дипломатії, представники різних християнських Церков Німеччини, Польщі та України, міжнародні журналісти, науковці та релігієзнавці запропонували уроки для України для примирення під час вебінарі "Екуменізм і миробудування: балканський досвід для України". Організували його Інституту екуменічних студій УКУ у співпраці з Фондом Конрада Аденауера в Україні.
"Еспресо.Захід" зібрав кілька тез, які змушують переосмислити українські реалії і почати шукати шляхи будування справедливого миру.
Д-р Павло Смицнюк, директор Інституту екуменічних студій УКУ:
Балкани – це найсвіжіший конфлікт у Європі, якщо не брати до уваги України. Це один з тих кейсів, які надзвичайно цікаво розглядати під призмою політичного й релігійного конфліктів. Війна на Балканах – це війна, яка певним чином йшла релігійними кордонами. Це також історія про переселенців, що релевантно для України; це історія про обмін територіями, про те, на які звірства здатні люди. Це історія про бездіяльність міжнародної спільноти. Є багато паралелей з українським досвідом, і нам цікаво їх аналізувати. Балкани – це про історичну правду. Ми бачимо ті невирішені конфлікти, які існували після Другої світової війни і продовжували тліти, а потім вибухнули у 1990-х.
Але балканська історія – це також історія про надію. Війни закінчуються, не тривають вічно, мир рано чи пізно повертається. І люди мають вчитися наново жити разом, навіть коли вони дотримуються протилежних поглядів чи по-іншому інтерпретують історію.
Фото: ІЕС УКУ
Д-р Томас Бремер, професор екуменічного богослов'я, східно-церковних студій та досліджень миру в Мюнстерському університеті:
Я не сказав би, що війна на Балканах уже закінчилася. Нема бойових дій, але ситуація геть не розв’язана. Навіть не всі країни Європейського Союзу визнали Косово як державу, тому наразі незрозуміло, чи Косово належить до Сербії, чи це незалежна держава. Тут є політичні невлаштованості.
Релігія не була причиною війни, є і політичний, і економічний виміри. Серби воювали з хорватами, це були православні проти католиків. Дві великі християнські Церкви – православні й католики – були в одній країні, користувалися однією мовою. Обидві ці церкви обіймали величезні групи, це не були меншини. Це була б ідеальна територія для екуменічної практики. Але екуменічного досвіду тут не було зовсім. Добрі екуменічні стосунки існували тільки на локальному рівні.
Війна в Хорватії розпочалася 1991 року. Вперше в історії цієї частини світу під час війни очільники обох Церков зустрічалися і закликали до припинення війни, до миру. Це не мало впливу на перебіг війни.
Стосунки між Церквами і релігійними громадами стали кращими під час і після війни. Це абсурд. Війна начебто привела людей до розуміння того, що ми маємо налагоджувати стосунки.
Які зусилля до примирення ми можемо бачити під час війни на Балканах?
Чого ми можемо навчитися з югославського досвіду?
Завідувач кафедри богослов'я Української євангельської теологічної семінарії Федір Райчинець:
У Боснії і Герцеговині ситуація є складною, бо тут є третя сторона – боснійські мусульмани. Гадаю, стверджувати, що не було екуменічних спроб, було б занадто категорично. Просто досвід екуменізму був дуже малим. Тут велику роль відігравали персоналії, сильні особистості. Були й такі, що представляли націоналістичну версію, релігії. Ті, хто зробив свій внесок в екуменізм, – це були особистості з особливим світоглядом, з особливим ставленням до своєї релігії.
Конфлікт у Боснії не був вирішений, його просто призупинили. Я навіть боюся думати про те, що цей конфлікт може знову вибухнути.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.