"Тхне совковістю", – Віталій Запека про скандал навколо Шевченківської премії

Цьогорічна Національна премія імені Тараса Шевченка не обійшлася без скандалу. Після оголошення списку претендентів з'явився відкритий лист до президента України, голови та членів комітету Шевченківської премії, підписанти якого – а це поважні митці, відомі діячі і навіть патріарх Філарет та ексмер Києва Григорій Омельченко – виступили проти одного з номінантів, антивоєнного роману "Цуцик" Віталія Запеки.

Зокрема, авторам листа не сподобалося те, що війна на сході у цій книзі показана очима собаки."Так і проситься висновок, про нібито влучний хід агентури ФСБ, який спрямовано на применшення і приниження живих і полеглих героїв у свідомості українців. У такий спосіб нівелюється роль і значення добробатів, учасників АТО та ОСО", – йдеться в листі.

Водночас підписанти закликають вручити Шевченківську премію більш гідному кандидату – запорізькому письменнику Олександру Михайлюті за його книгу «Падіння хв’юрера». Головний герой роману, Богдан Орел, офіцер добровольчого батальйону і винахідник суперсистеми протидії країні-агресору – "знешкоджує ядерні ракети особливим променем на відстані".

Ця ситуація викликала бурхливі дискусії про те, хто і як має писати про цю війну, яка література є "правильна", а яка ні. А на сайті Комітету Шевченківської премії з'явилося чимало коментарів на підтримку Віталія Запеки і його книги. Сам він із Полтави, три роки провів в АТО, до війни був фотохудожником, а не "професійним" письменником. Скандал навколо його "Цуцика", схоже, приніс не той результат, на який могли сподіватися недоброзичливці, – інтерес до книги, навпаки, зростає, як і підтримка читачів. Принаймні, на книжковому ярмарку у Львові, який відбувся напередодні, були розпродані всі примірники, які він привіз. І новий тираж довелося додруковувати швидше, ніж планувалося. В інтерв’ю "Еспресо.Захід" Віталій Запека розповів, як сприймає цю історію навколо Шевченківської премії, чому позиціонує свій роман як антивоєнний і чи є у літературі про війну місце для сміху.

"Не читав, але засуджую"

Пане Віталію, вже двоє підписантів цього листа проти вас заявили, що насправді не підписували його. Чи, можливо, за вашою інформацією, їх більше?

Я спробував запитати у двох людей з цього списку, які гарантовано не могли читати мого "Цуцика", бо за кордон я книжку відсилав, але точно не в їхні міста. Тому я написав листи цим людям і запитав, чому вони обурюються моїм романом, якщо його не читали. Вони здивувалися, що підписували якийсь лист, хоча обоє знайомі з ініціатором цього листа.

Як виявилось, він був учнем вашингтонського професора Володимира Іваненка і запитував його, чи не заперечує той, щоб він подавався на Шевченківську премію. Професор здивувався, що в нього запитують дозволу, і, звісно, не заперечував. Але потім це було представлено ніби як лист. Тому "підписант" дуже здивувався, що його так використали.

А норвезький письменник Сігурд Людерсен не вірив, що такий лист існує, що його могли використати, і чомусь про таке саме в нього запитував, навіщо той так ганебно так вчинив.

Тобто щонайменше дві людини вже відреклися. Вдову Гончара я не хочу турбувати. Олена Герасим’юк (поетеса і волонтерка, номінант, – ред.) написала листа у прес-службу Філарета, який теж гарантовано мене не читав, принаймні не замовляв книжки. Судячи з того, як мнуться у його прес-службі, вже зрозуміло, що їм не хочеться бути втягнутими в скандал. Між собою вирішили розібратися, а нам відповіді не дають. Швидше за все, він теж не підписував.

Я переглянув тих людей у списку, в мене вони книги не замовляли. Звичайно, вони могли придбати у видавництві, в книгарні чи ще десь. Тим не менше, навіть якщо хтось з них і читав "Цуцика", сам факт цього листа такою совковістю тхне, що просто обурливо.

На Вашу думку, чому взагалі ці люди виступили проти Вашої книги? Невже побоюються конкуренції, так би мовити, "непрофесійних" письменників?

Я так зрозумів із Вікіпедії, що ця людина, ініціатор листа, член нашої совкової Спілки письменників, усе життя займається літературою і все життя не надто вдало. І тут у нього був останній шанс залишитися в історії… На мою думку, людина з низьким інтелектом щось путнє написати не може. Він вирішив взяти кон'юнктурну тему – АТО, написав маячню про промені, які знищують путінську зброю десь у Сибіру, і вирішив на цій темі проскочити. Оскільки я теж написав книгу про АТО, то, мабуть, був для нього найближчий конкурент.

"Навіть якщо хтось з них і читав "Цуцика", сам факт цього листа такою совковістю тхне, що це просто обурливо"

"З цієї війни маємо вийти кращими"

Одним з аргументів цього листа було те, що "Цуцик" – антивоєнний роман, тоді як потрібно було б якось возвеличувати українських воїнів. Як ви це сприймаєте і чому, власне, позиціонуєте свою книгу як антивоєнну?

Я як людина, яка три роки воювала, достеменно знаю, що війна – це зло, це горе і трагедія. І, певно, ніхто її не ненавидить більше, ніж солдати, які все це пережили. Люди грубіють, черствішають. Особисто мені дуже хочеться, щоб ми, українці, вийшли з цієї війни з перемогою, вийшли добрішими, чистішими, кращими. І, незважаючи на те лихо, яке нас спіткало, не забували, що ми люди, що ми маємо бути вищими за ворога, якого знищили.

Тому ви й вирішили обрати образ цуцика, щоб донести цю ідею?

Через маленьке цуценя я показав нас, людей, зі сторони, як ми виглядаємо. Іноді не дуже, іноді хочеться рівнятися на тих людей, які трапляються, які щирі і класні, які патріоти. А іноді й патріоти теж бувають різними. І через нейтральний погляд сторонньої малої істоти, мені здається, вдалося сильніше показати людей, які ми є і якими можемо стати.

"Як людина, яка три роки воювала, достеменно знаю, що війна – це зло, це горе і трагедія. І, певно, ніхто її не ненавидить більше, ніж солдати, які все це пережили".

"Лише після своєї війни перейшов на українську"

Можете розповісти про свою наступну книгу – "Герої, херої та не дуже"? Чим вона відрізняється від "Цуцика"?

Це вже воєнно-сатиричний роман. Насправді я написав його ще 2017 року і, чесно кажучи, не хотів друкувати, хоча видавництво про нього знало й наполегливо просило видати книжку. В мене за три роки війни було 11 ротацій. Після кожної я тиждень витрачав на впорядкування фотографій, які робив на війні. До війни я був фотохудожником і на фронт взяв зі собою фотоапарат. Відчуваючи, що я причетний до історії, фіксував усе. Мої знімки нині зберігаються в Держархіві Полтавської області та України з приміткою "Зберігати довічно". У кількох музеях України і США вони теж є.

Після кожної ротації я також записував враження, намагався зафіксувати смішне і недолуге, ті негаразди, з якими стикався я або мої товариші. В тому числі й фейки, якими нас годували в інформаційному просторі. Врешті-решт сам здивувався, що накопичився матеріал на цілу книжку. На війні реально багато смішного, там не ходять усі весь час похмурими. Я намагався передати атмосферу початку війни, якими ми були, як вчилися воювати. Тим не менше, не хотів її друкувати, бо здавалося, що поки війна не закінчилась, сміх неприпустимий.

Але потім сталося так, що з Дніпровського національного академічного театру мене вмовили написати п’єсу за мотивами цієї книжки. І на прем’єрі я побачив реакцію глядачів, вони її сприйняли буквально з перших хвилин і в кінці всі плескали в долоні, сміялися. Щось неймовірне творилося в залі. Я зрозумів, що не мав рації, що люди розумніші, ніж я думав, що книжка сприйметься. Тому дав згоду видавництву. Щоправда, під час війни я писав ворожою мовою, лише після своєї війни перейшов на українську. Тому кілька місяців витратив на переклад, а в серпні цього року книжка вже була надрукована, і відтоді дві третини тиражу вже розлетілося.

Я намагався передати атмосферу початку війни, якими ми були, як вчилися воювати. Тим не менше, не хотів її друкувати, бо здавалося, що поки війна не закінчилась, сміх неприпустимий".

Я чекав одне єдине слово, яке хотів почути від когось після прочитання цієї книжки, і я його вперше почув усього лише через тиждень після її виходу. Серед відгуків на Запорізькій толоці було таке: ця книжка для того, щоб згадати атмосферу того початкового періоду війни, щоб посміятися і щоб подумати. І слово "подумати" я чув відтоді вже багато разів.

Фото з facebook-сторінки Віталія Запеки

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.