21-річна львів'янка Марія Шипа поділилася з "Еспресо.Захід" неймовірною історією свого кохання.
"Я, Ярослав, беру тебе, Марію, за дружину". "Я, Марія, беру тебе, Ярослава, за чоловіка"… Цю обітницю закохана пара склала у лютому минулого року. Він – ставний, високий, молодий чоловік. Вона – красива, тендітна і… на візку.
І ось менш як через півтора року у подружжя народилася донечка Емілія. Крихітка з'явилася на світ передчасно – лікарі прийняли рішення розродити її маму на 8-му місяці вагітності.
"Медики спробували провести інтубацію трахеї, але я дуже налякалася, не могла ковтнути шлангу. Попросила їх, аби покликали мого чоловіка. Ярослав зайшов, взяв мене за руку і мені нарешті вдалося заспокоїтися й зробити те, чого від мене вимагали, – згадує співрозмовниця. – Коханий був поряд, лікарі на "відмінно" впоралися зі своєю роботою. Під лікарнею чергувало дві бригади "швидкої", але, на щастя, все обійшлося. Я легко відійшла від наркозу".
"А хто придумав ім'я для доці – ви чи чоловік?" – запитую. "Разом. До п'ятого місяця були впевнені, що народиться хлопчик. Вирішили, що назвемо його Давидом. Але на черговому УЗД лікарка повідомила нам, що буде дівчинка. Того ж дня вже знали, як її назвемо – Емілія", – всміхається Марія.
Запитую, чи дає молодим батькам хоч трохи поспати вночі. "Ми з чоловіком скептично ставимося до виховання, яке давало своїм дітям покоління наших батьків, - зізнається Марія. - Не вважаємо, що дитину потрібно постійно носити на руках і співати їй колисанки. Дитина повинна змалечку знати, що їй можна, а чого – не можна. Тож ми не гойдаємо Емілію у візочку чи ліжечку – засинає сама. Донечка не вередує – ми до неї добре ставимося і вона, відповідно, відплачує нам тією ж монетою".
Ярослав – родом із села Печихвости Кам'янко-Бузького району. Познайомила його з майбутньою дружиною її подруга, яка також пересувається на візку. "Подруга – домосідка. Любить проводити час удома перед телевізором. Завжди намагалася витягти її кудись на люди. Ярослав був її знайомим. Також запрошував мою подругу на прогулянки, але вона впиралася, не хотіла. А от я, навпаки, легка на підйом, тож ми відразу знайшли з Ярославом спільну мову, – розповідає Марія. – Під час першої нашої зустрічі я взяла зі свого майбутнього чоловіка слово, що він у мене не закохається. "Без питань!" – запевнив. Через 10 днів Ярко запросив мене на перше побачення, а через три місяці – зробив пропозицію руки і серця".
"Ми стояли на терасі нашої квартири у Львові. Ремонту у нас тоді ще не було. Єдине місце, де можна було нормально посидіти, – балкон із панорамними вікнами. Ярослав створив романтичну атмосферу, запалив свічки і, як годиться у таких випадках, став на одне коліно й простягнув мені каблучку". Замріявшись, Марія заплющує очі. "І ви, недовго думаючи, відповіли йому "Так"?" – запитую. "Я ніколи довго не думаю, – щиро зізнається Марія. – А ще – дуже добре відчуваю людей. Від самого початку довіряла Ярославу і була переконана: це – саме та людина, з якою я готова розділити життя".
Вінчали закоханих у церкві аж чотири священики! Один із них – батько Марії. "Я виховувалася у релігійній сім'ї. Не зі строгими правилами, а у люблячій, де мені ніколи не давали зрозуміти, що я інша і приймали такою, якою я є", – всміхається Марія.
А знайомих і друзів у Марії багато, адже вона не уникає спілкування. Навпаки – охоче йде на контакт. "Буквально марила тим, щоб стати журналістом, але, на жаль, не встигла подати документи у Львівський університет імені Івана Франка. Та й будьмо щирі: умов там для мого комфортного навчання не було – на відміну від Українського католицького університету. Вирішила, що вступлю в УКУ на культурологію, провчуся чотири роки, отримаю ступінь бакалавра, а вже у магістратуру піду вчитися на журналістиці. Проте провчилася лише півтора року, бо не бачила себе у цій професії й далі мріяла про журналістику. Звісно, я не шкодую, що вчилася в Українському католицькому університеті, – каже Марія. – Напрям, який обрала, виявився мені близьким і напрочуд цікавим. Викладачі ставилися до мене з розумінням, хоча мені складно вчитися, адже я не могла писати конспекти, тож всю інформацію доводилося тримати у голові. Тут я знайшла багато нових друзів, з якими досі спілкуюся".
Нині молода мама активно займається блогерством – веде власний блог в Instagram. "Я виграла у конкурсі Аліни Шаманської (відомої української інстаграм-блогерки, в якої є понад 1 млн. підписників. – Авт.) "Сильний блогер" серед блогерів з обмеженими можливостями. Це дозволило мені збільшити аудиторію підписників (тепер їх у мене 19 тисяч) і, відповідно, більше заробляти. Своїми дописами намагаюся мотивувати не лише людей з інвалідністю, а всіх, хто потребує у цей момент моральної підтримки. Вважаю, що якщо я змогла розрадити бодай одну людину, то я вже дуже багато зробила. До мене нещодавно написала жіночка. Розповіла, що її мама померла від COVID-19. Вона читає мої пости і їй стає легше на душі. Такі листи – найбільша винагорода для мене", – зізнається Марія.
Її чоловік за фахом – друкар. Закінчив Ставропігійське вище професійне училище. Тепер тимчасово не працює, бо допомагає дружині доглядати за дитиною.
Запитую Марію, що вона хотіла б змінити у нашому суспільстві, чого їй не вистачає, що гнітить, а можливо, й обурює.
"Я хотіла б, щоб наше місто стало зручним для пересування на візку, щоб можна було, наприклад, самостійно заїхати і з'їхати з бордюра, – каже Марія. – Щоб було, як за кордоном: під'їздить автобус, спускається підніжка, водій виходить, допомагає тобі заїхати у салон. А не так як у нас, коли водій каже, що я їхати не зможу, бо автобус не призначений для перевезень "таких як я". То що: я повинна сидіти вдома під замком?!"
"Коли Емілія народилася, я задала собі питання: "Чи хороша я мама?" Якщо не можу взяти її на руки, обійняти її чи поцілувати, коли цього хочу або коли вона цього потребує. Але мудрі люди мене заспокоїли: я носила донечку під серцем вісім місяців. Між нами є сильний зв'язок, який можна порівняти зі зв’язком людини із Богом, – наводить аналогію молода мама. – Донька мене відчуває. Так, я не можу взяти її на руки, але можу її виховувати. "Мама" – це не просто слово. Це – твій внутрішній стан і почуття дитини до тебе. Коли Емілія підросте, хочу, щоб вона пішла у дитсадок, щоб спілкувалася з іншими дітьми, щоб її світ не був зав'язаний лише на нас, її батьках. Одного дня вона може запитати мене, чому я не ходжу, і я обов’язково розповім їй, чому це так. Поясню їй, що є і такі, і такі люди, але всі ми рівні".
Зоряна КРУЛЬ
Усі фото – з приватного архіву героїв публікації