Богдан Білан: Київ живе Незалежністю, і цього вже не змінити

Ми вже звикли до патріотичних акцій у Львові. Вони виводять на вулиці тисячі учасників і в рази більше прихильників та глядачів. У такі моменти місто наче проходить духовний катарсис і чергову точку неповернення – до совка, до "какаяразніца", до "адіннарод"… 

Львів – це форпост, авангард чи надійний тил, і він десятки разів це доводив. Та все ж доля України вирішується у Києві – і це правильно, і це нормально!

Столиця має підхоплювати іскри полум’я, розпалювати його до священного очищувального вогню та гартувати єдиний народ, національний характер, непохитного українця і незламну державу.

Бог дав нам таке місце – випробуване й надійне горнило Майдану. Не відомо, скільки ще разів доведеться переплавити наш народ, щоби ми перестали гнутися, а стали булатною сталлю. Але це завжди відбуватиметься в Києві. Тож важливо, щоби "столична домна" не згасала. Важливо, щоби її не загасили піною байдужості, бо тоді вже повернення не буде. Доведеться все руйнувати й будувати заново.

Та цьогорічний День Незалежності показав, що так не буде. Найважливіше – що тепер вогником є не лише Львів і Галичина. Тепер такі обпалені війною, але живі та з внутрішнім світлом вуглинки тліють і чекають свого часу в усій Україні. Їх не спиниш карантином, транспортною блокадою, президентським кортежем чи оперетковим бронепоїздом. У потрібний момент вони готові прибути в Київ і запалити його.

Не менше значення має й те, що кияни самі не дають згаснути цьому світлу, задля якого не шкодували в холодні зимові дні сухих дров, революційних шин і тепла власних сердець, наповнюючи Майдан жаром, а коли треба – то й полум’ям опору.

Саме на Майдані ми всі разом у цьому вогні кували Незалежність. А поруч був антимайдан. Його планували використати для того, щоб збити полум’я, він же, навпаки – став каталізатором, який лише додавав кисню.

Здавалося б, ті часи минули. Ми мали період всенародного єднання, коли влада і прості люди, Київ і регіони йшли Хрещатиком і Майданом Незалежності однією колоною, випалюючи зло й байдужість. Тут ми бачили всю велич нової Армії нової Держави…

Однак зовнішні обставини та внутрішні розбіжності поки що не дають нам горіти рівномірно, творячи ідеальні умови для розвитку. Як не сумно визнавати, але зараз маємо природний історичний процес контрреволюції та примітивної втоми суспільства. Та дуже добре, що вони, хоч і збили полум’я, втім уже ніколи не зможуть згасити його.

Це показав учорашній день. Справа Майдану та Перемоги живе. Але живе й справа антимайдану. І йому знову судиться стати тим реагентом, який не дозволяє згасати. Бо теперішня влада й далі примітивно думає, що шабаш під стінами Софії чи кількагодинна затримка Маршу Незалежності щось змінить, а привезені бюджетники стануть альтернативою свідомим учасникам Параду.

Це вже неможливо, бо Київ жив святом, не лише на Хрещатику та майданах, а повсюдно: денним спокоєм і вечірньою неформальністю на Пейзажці, гамором і добрим кіно на Співочому полі. А особливо – величною гордістю за власну Державу, її Прапор і Незалежність біля Матері-Батьківщини. Ці тисячі зведених до жовто-блакитного полотнища в небі, наповнених захопленням (а подекуди і слізьми) очей… Ці сотні дітей, які розглядають і обмацують техніку, розбиту в боях російсько-української війни, коли не витримав бетон і метал, але народилась Армія і нова генерація Воїнів.

А поміж тим – скверики, галявини та лавочки в місті були захоплені групками людей у картатих вишиванках і строгих одностроях. Вони відпочивали, ховалися від дощу, їли, співали. Й почувались, як удома. Оминали тільки Маріїнський парк, який, на диво, зяяв мороком і пусткою, концентрацією патрулів і поліцейської техніки…

Та це тільки острівець злої енергетики або лишень алюзія пережитого. Місто жило й горіло Незалежністю, якої не зруйнують уже ані примари минулого, ані недолугі хохми "кварталу" при владі. З Незалежністю не жартують!