"Найскладніше – перестати сидіти вдома": ветеран 125-ї бригади, спортсмен і посадовець Сергій Гончук про відновлення після повернення

У проєкті Андрія Жолоба "Без броні" на FM Галичина Сергій Гончук поділився своїм військовим досвідом та як вдається підтримати ветеранів.

Де ти побував у війську, яку бригаду маєш за честь називати своєю і на якій позиції був? 

Маю за честь називати 125-ту бригаду, на той момент 4-й батальйон, рота вогневої підтримки. Починав з посади старшого стрільця. Як жартує мій командир, це такий спецпідрозділ, який виконує будь-яке завдання: підстраховує, виділяє людей на заміну, прикриває. По приїзду на Харківщину, близько червня 2022 року, мене призначили бойовим медиком взводу. 

Яким був твій шлях долучення до війська?

"Перед початком повномасштабного вторгнення я був з тих, хто носив рожеві окуляри. Мій близький друг, який з 2014 року служить та має вдосталь зірок на погонах, завжди казав: буде війна, готуйся, але я не сприймав це серйозно". 

Разом з управлінням спорту чекали, що ось-ось коронавірус відійде і спорт заживе. Втім настало повномасштабне вторгнення.

До нас звернулися з проханням організувати штаб для переселенців, тож зібрались з командою у той день і працювали. З нуля нам дали представника Служби безпеки України та військового. Загалом, ніхто не мав чіткого алгоритму дій чи розуміння що за чим має рухатись, тому все вдавалось спонтанно та на місцях. А тоді ж тисячі, сотні тисяч людей рухалися через Львів: уночі закривав загальні питання дзвінків, координації, а зранку забирав друга зі збірної, маму, друзі друга з Харкова приїжджають, його знайомі. Часом бувало що забирали навіть не тих людей. 

Я не з тих, хто би пішов у воєнкомат і стояв у черзі. Тож подзвонив до Максима зі 103-ї бригади, він пропонує мінометною батареєю керувати. Я заперечую, кажу що не знаю як керувати автоматом, а він мені про мінометну батарею. Треба щось простіше. З 80-ки, 24-ки сказали навіть щоб сидів у хаті, раз не маю бойового досвіду.

Потім подзвонив до свого тепер кума Романа, спитався чи в них є місце. Він дав номер командиру роти.

"– Що ти вмієш робити?

– Те, що навчите.

– Десь воював, служив?

– Не дуритиму вас – взагалі ні.

– Приходь, подивимося на тебе. "

У тебе ж є досвід професійного спорту в мирному житті, наскільки я розумію. Чи дала фізична підготовка практичну користь в армії?

Так, я був членом збірної команди України всіх вікових груп, майстром спорту по дзюдо, чемпіоном України, призером Кубка і чемпіоном Кубка Європи.

І так, це, безумовно, допомагало. Бігти та носити броню, каску, автомат, ззаду рюкзак бойового медика. Мінус у тому, що після великого спорту залишається чимало травм, що дають про себе знати з часом. Харчування, переохолодження, стресові ситуації, пошкодження: вже коліно болить, спина. Тож професійний спорт і в кращий бік дає, і в гірший.

Ветерани можуть зустріти на своєму шляху знецінення, "не 200 – не служив", " не 200 – не ветеран". Як тобі вдалось повернутися з військового світу додому? 

Це було після крайнього поранення і тривалої реабілітації, по рішенню ВЛК став непридатним. Просто просидів удома, нічого не хотілося і все було не те. 

З дружиною і малим вдалось поїхали на відпочинок. Паралельно з тим керівник спорту мені написував, щоб я вийшов на вулицю: він і змотивував мене найбільше, бо, чесно кажучи, сидів би вдома далі.

"Вважаю це найбільшою проблемою багатьох наших побратимів, коли ніяк не вдається перейти до наступного етапу і перестати сидіти вдома. Це дійсно важко". 

Тож керівник мотивував вийти на пару годин, підключатись у межах, які зможу потягнути. Після трьох з половиною років служби й великої кількості прильотів та контузій ти стаєш дещо однозадачним. Уже не можеш стільки всього в голові тримати одночасно, а на службі зрештою дають що потрібно: годують, одягають і дають чіткі розпорядження без імпровізації. 

Ти зауважуєш, як змінилося світосприйняття після війська? Що тобі подобається в собі, як в людині, яка має такий досвід?

Страшне як змінилося, перевернулося я б сказав. Думаю, я став більшим прагматиком. Зрозумів що таке дружба, побратимство, що значить самопожертва. 

"Коли багато спілкуєшся з цивільними про війну, і вони щось питають у тебе, то пробуєш пояснити, але вони не зрозуміють".

Можуть підтримувати, можуть сказати, що розуміють, але насправді це не так. Побачивши, що відбувається насправді, ти розумієш цінність життя та вміння людей ризикувати собою зовсім по-іншому.

Помітив, що навіть як ми зустрічаємось у міській раді, чи з іншими ветеранами – наскільки тягне один до одного, як магнітом. Чи можна сказати, що між нами є якийсь зв’язок?
 

Я думаю, що це зв’язок на ментальному рівні. Нам не потрібно коригувати слова поруч один з одним, а наш чорний гумор, зрозумілий на рівні інстинктів. Ми так звикли спілкуватися, звикли жити, бо інакше не вигребеш і поплавишся за місяць. 

Чого б ти не хотів мати зі свого військового досвіду?

Я б був ладен повернути своє здоров’я до війни, в першу чергу ментальне. Це довга робота, якою зараз займаюсь. Взагалі, служба бойових медиків дещо відрізняється. Це про величезні ризики та переживання: коли готовий ризикувати собою чи встати на місце військового, лиш би він доїхав до стабілізаційного пункту. 

Так, у моїй голові є особистий цвинтар як у військового хірурга. Я чітко пам’ятаю тих, кому не зміг допомогти, навіть якщо у команді мені казали, що є ті, кого врятувати неможливо. На совісті вони в тебе є. 

Так психотерапевти кажуть: розумієш? Розумію, все правильно, але в голові воно так не працює. Не знаю що має статись, щоб нормально прийняти такий розклад речей, це дійсно неможливо. Тут логіка, на жаль, не працює. 

Тримаєш зв'язок із побратимами? 

Так, особливо зараз, коли переформатування відбувається. 125-та бригада увійшла до 3 армійського корпусу, і там постійні зміни. Зустрічаємося раз на тиждень. Моя бригада натерпілася за час повномасштабного вторгнення. Хай там як, ми вже стали сім’єю. 

Коли хтось на відпустці, можемо домовитись за зустріч: перше діло сходити на Марсове поле, далі гуляємо містом. У нас є окремі ритуали: набираю телефоном товариша, він робить каву, я теж беру чашечку з собою та йду до нього. 

Як ти включився в роботу у сфері спорту? Пам’ятаю що як тільки ми познайомились, ти розказував як сильно тебе паяє. Що допомогло стабілізуватись?

У першу чергу мені допомагає команда Офісу спорту. Це люди, які підтримують, допомагають, беруть на себе те, з чим не справляєшся сам, заспокоюють та кажуть не поспішати. Між нами є синергія: коли я просідаю мене підсилюють, а де вони просідають я теж стараюсь підсилити.

Розкажи як спорт допомагає адаптуватись ветерану

Я прошу хлопців чим частіше виходити з хати, прошу писати їхнім друзям і щоб вони направляли, підтримували, часом змушували. Може здатись смішним, що я такий мудрий, кажу який спорт крутий для реабілітації та ресоціалізації, а сам спочатку не ходив. Доки не отримав 18-те повідомлення від друга-тренера та своєї співробітниці. 

"Вона питає: ти склав сумку? 

Кажу так, склав 

А вона відповідає: сфотографуй тоді!

Тож я пішов цим займатись. Не пройшло, фотозвіт робити потрібно".

Так і вдалось, примусом напевне.

Хлопців ще раз закликаю та прошу: шукайте, набирайте у соцмережах "Спорт Львів", пишіть нам і команда вас проконсультує, дасть напрям. Ви прийдете в коло таких же ветеранів, де всі розуміють та підтримують один одного. Люди можуть зібратись окремо, не на тренування, просто щоб поспілкуватися, бо вони розділяють той самий біль, проблеми, і тут вам можуть щось порадити. Багато хлопців пройшли сімейні, робочі конфлікти, перебороли етап сидіння вдома.

Які найрозвиненіші напрямки ветеранського спорту у Львові та куди порадиш включитись?

Ветерани поділяються за запитами "хочу драйву" і "хочу спокою". Якщо прагнете спокою, є чудовий спортклуб з петанку, де потрібно кидати металеві кулі. Приходьте з хлопцями, спілкуйтеся, відпочивайте. Також стрільба з лука, у нас на стрільниці завжди проводять тренування, звертайтесь до них. Від вас потрібна лише присутність, просто прийдіть і спробуйте.

Ще є ампфутбол для ветеранів з ампутованими ногами, команда фантастична – недавно вони приїхали з кубком. Є команда зі следж-хокею, закінчимо роботи з гаківкою і на Сихові буде локація – запрошуємо, включайтеся. 

Але не обов’язково зразу вибирати, для початку достатньо прийти та сказати хто ти й чого хочеш. У нас ще працює програма по компенсації: фітнес-зали, плавання – займайтеся.

Спорт – хобі дороге. Звідки ветеранам брати спорядження? 

Це питання закриває відділ військових. Ми завжди на контакті з тренерами, на початку року робимо зріз по потребах. Багато вже акумульовано, щось ми докупляємо. Тут, як і в армії, ми вдягнемо і взуємо. 

"Є приклади, коли ветерани з реабілітації прийшли до амбіцій здобути паралімпійську медаль. Починається змагальна історія, і це чудово. Це новий сенс життя, напрямок й ідея, що робити далі".

• Андрій Неборачок зі 103 ТрО розповів про рекрутинг у своїй бригаді: "Мобілізація нічого не дасть, якщо суспільство не розвиватиметься".