Зимувати в Антарктиді – це чітко розуміти, що маєш сенс життя, – львівський полярник Ігор Дикий

Дослідник є кандидатом біологічних наук, доцентом кафедри зоології Львівського національного університету імені Івана Франка. Ігор Дикий розповів "Еспресо.Захід" про своє життя, цікаву роботу та виклики, які стоять перед теперішніми полярниками. 

Пане Ігорю, ви з дитинства були активною дитиною і шукали собі пригод? 

Так, дитинство мав активне. Мій батько багато їздив у відрядження по всьому колишньому Радянському Союзу. Він привозив не лише цікаві речі з поїздок, а й багато історій. А я був ще тим фантазером! Дуже любив читати пригодницькі книжки і дивитися тодішні, як зараз кажуть, тревел-програми: "У світі тварин" і "Клуб мандрівників". Пам’ятаю, як у десять років побачив програму про сходження на Еверест. Це мене надихнуло до своєї пригоди. Я був сам удома, а в нас високі триметрові стіни. Поруч були дві високі шафи. Прив’язав шнурки і почав по них вилазити. Так зійшов на свій фантазійний Еверест. Щоправда, злізти вже сам не міг, як кіт, сидів зверху й чекав на маму. У мої часи не було ні комп’ютерів, ні телефонів з інтернетом, тому діти вигадували самі собі забави. Пам’ятаю, як із крісел робив човен, кидав листя, яке нагадували лотоси, брав швабру і уявляв, наче пливу Амазонкою та відбиваюся від крокодилів. А ще мій дідусь дуже любив ліс, я часто ходив з ним гуляти.

Обираючи спеціальність для навчання, ви свідомо пішли на біологію?

Я завжди любив природу, тому воно мені було цікаве та близьке. Батьки мали технічну освіту, але не перечили моїм зацікавленням. Чесно кажучи, я така людина по життю, що легко ставлюся до всього. Коли вступав на біологічний факультет ЛНУ ім. І. Франка, то не сильно готувався і навіть не був впевнений, що вдасться вступити. Пам’ятаю, як склав екзамени й пішов дивитися результати. Шукав себе за червоною лінією, але мене там не було. Опинився посередині списку. Тоді такий сумний вийшов, а моя майбутня одногрупниця запитала: "Що, не поступив? " Я кажу, що поступив. А вона: "То чого сумуєш? " Відповідаю: "Та бо ще п’ять років вчитися!" Тоді був схильний піти в армію, бо мріяв стрибати з парашутом. Але навчання йшло добре. У нас була дуже хороша і дружня група. Ми постійно кудись їздили відпочивати: чи то Карпати, чи в Крим, чи в печери якісь. Порахували, що за ті п’ять років організували собі 53 виїзди!  

Чому вирішили стати науковцем?       

Помітив: що більше чогось хочеш, то більше воно тікає від тебе. Не можу сказати, що хотів чи не хотів в аспірантуру, захищати дисертацію, стати науковцем... Насправді я хотів займатися тим, що мені подобається. Біологія і тварини мене завжди захоплювали, тому рухався в тому напрямі. З третього курсу мав роботу в дитячому еколого-натуралістичному центрі. У важкі 1990-ті підпрацьовував у пересувному зоопарку з тваринами. Словом, про аспірантуру не сильно думав. Але отримав рекомендаційний лист від кафедри. Я подумав: якщо є така можливість, то чому б і ні? А далі все закрутилося, так і пройшов свої наукові щаблі. 

"Якби не борсуки, то не був би в Антарктиді"

Коли у вашому житті виникла Антарктида? 

Це дуже цікава історія, пов’язана з борсуками. Я зацікавився цією твариною ще з дитинства. Вони живуть сім’ями, мають кланову систему, допомагають одне одному, дуже чистоплотні, впадають у зимовий сон. Але, що найважливіше – вони дуже витривалі і сміливі. Деякі їхні представники не бояться навіть ведмедів, такі вони безстрашні. Тому ця тварини завжди мене надихала. Тож 2005 року в Києві в Інституті зоології я захищав дисертацію про борсуків. Тоді зоологи могли проходити захист лише в Києві. Успішно захистив і там за кавою познайомився з колегою, який знав мою керівницю дисертації. Це був Олександр Пекло – перший біолог, що зимував на станції "Академік Вернадський". Я йому сподобався, адже не був "кабінетним" ученим, мав чималий досвід походів у гори, займався альпінізмом. Ми обмінялися телефонами і я забув про нашу розмову. Та за пів року він зателефонував і каже, щоб я присів, бо має сказати щось дуже важливе. Розповів, що є можливість поїхати в експедицію в Антарктиду, бо основні кандидати з певних причин відмовилися від поїздки. Шукають заміну біолога. Чесно кажучи, я цілу ніч не спав. Ми з дружиною обговорювали це. Моя дружина теж біолог, ми познайомилися ще в університеті. Вона з розумінням поставилися і визнала, що такої можливості може більше не бути. Хоч мав страх, бо не хотів на рік залишати  її з двома малими дітьми, та все ж погодився поїхати за тисячі кілометрів від дому.   

У ті роки великою проблемою була відсутність інформації про Антарктиду й експедиції. Інтернет ще не був розвинутий і навіть у Вікіпедії ще не було статті про нашу станцію. Тому перед поїздкою мав дуже розмиті уявлення, думав про якісь холодні бараки та куфайки. Це зараз можна не виходячи з дому подивитися 3-D тур станцією і годинами читати про цей далекий край, а тоді був інформаційний голод. Однак усе ж погодився.

Чим запам’яталася перша експедиція? 

Вона була чудова і найбільш пам'ятна, бо все було для мене вперше! Політ у Південну Америку, далі – кораблем через протоку Дрейка, яка є однією з найнебезпечніших у світі, і сама Антарктида. Бачив наживо і міг торкнутися до пінгвіна, зважити тюленя, на глибині 10 метрів подивитися на підводне життя. Багато всього. Відпрацював першу експедицію не на сто, а на всі двісті відсотків. Дуже переживав, щоб не підвести свій університет, який представляв. Раніше ніхто з університету ім. Франка не зимував на станції. Після повернення привіз із собою дуже багато матеріалу, фотографій і вражень. Тому стало значно простіше працювати зі студентами, бо тепер не теоретично, а практично з власного досвіду розповідаю багато всього, що запалює очі студентів. 

Рік на станції рахується як академічна відпустка? 

Це щось подібне до академічної відпустки. Велика проблема полярних експедицій у тому, що для науковців досі не продумані всі юридичні моменти. Лікарі, механіки, кухарі – всі вони працюють там. А науковці їдуть туди, як у відрядження. Тому в трудовій книжці це ніде не записується. Та й загалом у нас досі немає закону про Антарктику. За часів Кучми хитро все зробили. Просто сказали, що Україна – не полярна держава, щоб зекономити гроші. За Радянського Союзу дуже багато наших дослідників працювали в Антарктиді та Арктиці, а це все – додаткові пенсії та премії. Коли законодавчо немає поняття "полярник", тоді всі їхні пільги скасовуються. 

Влітку на станції плюсова температура, не завжди мороз 

А екіпіровку держава закуповує, чи все самі?

Цим займається Національний антарктичний науковий центр. У плані екіпіровки моя крайня експедиція була дуже хороша. Як начальник експедиції міг долучитися до відбору: що потрібно, які бренди краще купляти. Є нюанс: багато хто думає, що там вічно холодно і, відповідно, потрібно купувати лише теплий одяг. Це часткова правда. Так, зимою температура може сягати -20 градусів, однак у літній період може становити і +8 градусів. Також нам потрібна не лише гірська екіпіровка, а радше морська. Адже станція розташована на відкритій території на невеликому острові, там постійні вітри, висока вологість, часті намокання. Загалом станція нагадує корабель, який цілий рік стоїть на якорі. Материк поруч вкритий снігом і нагадує Кавказ. На материку є наша рятувальна хатина Расмуссена на випадок, якщо хтось буде відрізаний від станції. У ній є провіант, аптечка, пальне. 

Через нюанси з митницею матеріали біологів часом пропадають 

Чим займається біолог на станції? 

Робота є комплексною. Біолог їде займатися не лише своєю роботою, а й технічними завданнями, які дають різні інституції. Цей план затверджують в Антарктичному центрі. Це схоже до того, як астронавти на Міжнародній космічній станції теж мають свої завдання. Адже я комплексно розумію біологію, тому, прочитавши методичку, знаю, як збирати відповідні біологічні матеріали, які вже потім фахівці аналізують. Я займався морськими ссавцями, збирав різні екземпляри молюсків, рослин, препарував і вивчав вміст риб, рахував і важив тюленів і пінгвінів. Велика проблема для біологів – довезти всі зібрані екземпляри назад в Україну. Якщо геофізики везуть флешку з даними, то біологи –  великі ящики. І проблема не лише в тому, щоб не розбити все це, а щоб пропустили на митниці. Були випадки, коли все пропадало, бо не проходило митницю. Або коли затримували, виписували штраф і через рік ми забирали, але там уже в тих ящиках було одне сміття. Чотири перших експедиції України біологам було простіше, адже тоді на станцію пливли з Одеси та Криму своїм кораблем і так само їх забирали назад. Однак тепер логістика інша.  

До речі, то ви через Аргентину туди добиралися? 

Теперішній маршрут пролягає з Європи, де відбувається виліт у Південну Америку. Далі є варіанти. У різні роки було по-різному. Або через Аргентину, або через Чилі. Останнім часом через Чилі, логістика краща. До того ж у цій країні дуже добре працює наша консульська служба, багато допомагають полярникам. Прилітаємо в столицю, Сантьяго, а далі летимо вздовж Чилі до Пунта-Аренас – це містечко на березі Магелланової протоки. Звідти на кораблі до станції. На станції немає порту, там мілководдя, тому корабель зупиняється за 40-50 метрів від острова. Далі човниками допливаємо і шлангом перекачуємо пальне. Просто на станцію можна потрапити хіба що яхтою. Також влітку у нас можуть сідати вертольоти. Немає аеродрому для малої авіації. 

Враховуючи, що неможливо розмістити порт, як вважаєте, чому британці саме там поставили станцію, яку згодом передали Україні?  

Британці мислили стратегічно. У часи Другої світової німці активно досліджували Антарктиду й Арктику своїми підводними човнами. Тому британці вирішили теж не відставити. Почали провадити військову операцію "Табарін", коли в різних точках висаджували десант, і ті будували тимчасові станції. Так виникли десятки таких станцій. Одна з них – це наша. Тому станція на цьому місці з’явилася не через наукові цілі, а політично-стратегічні. Зокрема, там є хороша територія, де можуть заходити підводні човни, також це добре місце для метеорологічних спостережень. 

На станції всі полярники з часом відчувають депресію 

Живучи впродовж року на станції, які найбільші виклики має полярник? Депресія, відсутність сонця? 

Депресії у всіх там є. Яким би полярником ти не був, а все одно підтримувати свій настрій важко. Спершу, коли команда їде, в усіх бойове піднесення. Вони триває перші місяці, бо все нове, люди звикають одне до одного. Потім починається рутина, все повторюється й повторюється, тоді вже запал гасне. Десь за півроку ти знаєш практично все про тих людей, з якими живеш і працюєш. Бо всі маски спадають і ти бачиш людину з її вадами, коли хтось, умовно кажучи, може колупатися в носі, а тоді тими ж пальцями давати тобі хліб. Коли всі історії розказані, то буває, що за обідом лиш чути, як стукають ложки об тарілки. Тут ми вільні, можемо піти куди хочемо й кого хочемо побачити. На станції ж ти можеш місяцями не бачити нового обличчя і не маєш куди піти, ти не можеш повернутися ввечері додому, щоб переключитися. Тому це справжнє піднесення, коли приїжджають туристи. Бо це нові обличчя, якісь нові розмови!   

Часті гості на нашому острові – це хмари. Дуже багато днів у році небо оповите хмарами, тож сірість там постійна. Сонце дуже цінується і його справді не вистачає, бо за хороших умов його видно лише 2-3 години. Дуже короткий світловий день взимку. Сонце сходить і ховається. Уночі виють завірюхи. Освітлення станції – лампи денного світла. Сама станція дуже вузька, в коридорах ледве можуть розминутися дві людини. Тому обмежений індивідуальний простір. У кожного є невелике робоче місце. Також є 24 місця для ночівлі, вони розташовані кубриками. Кубрик – це як купе у вагоні потяга, місце або згори, або знизу, маєш кріселко, столик, шафу. Ванна спільна, є душові кабіни. Також є чоловічий і жіночий туалети. Від першої української експедиції залишилася баня.

Зимівники не мають статі 

Знаю, що у вашій крайній експедиції вперше брали участь дві жінки. Чи це якось змінило життя на станції? 

Не зовсім уперше, в другій українській експедиції були жінки. Просто відтоді, а це понад 20 років, на станції вони не зимували. Усі кажуть, що тоді було прекрасно і без ніяких конфліктів. Але, очевидно, обманюють, бо чомусь стільки років жінок туди не брали. До того ж капітани суден, які запливали, розказували, що тоді хлопці билися між собою через жінок… Словом, диму без вогню не буває. Проте моя експедиція стала частиною експерименту. Коли починаю про це розповідати, всі звинувачують мене в сексизмі. Але я не сексист, просто кажу так, як є. Станція надто мала, а 11 людей узимку – замалий колектив, щоб робити такі експерименти. 

Чоловік чи жінка, які їдуть туди, мають розуміти, що зимівники не мають статі. Якщо ти приїхав чи приїхала, то будь зимівником. Однаково і без різниці. Усі, хто хоче потрапити в експедицію, то кажуть, що готові до цього. А потім проходить період, і вмикаються старі звички. Проблема замкнутого колективу на острові в тому, що рано чи пізно все воно вилазить, усі ці брехні. Ви знаєте все одне про одного, як чоловіки про жінок, так і жінки про чоловіків. Жінки починають дещо маніпулювати чоловіками, включаються природні різні механізми і виникають конфліктні ситуації. 

Одна з жінок адекватно ставилися до своєї посади й обов’язків, з іншою в мене були негаразди на рівні керівника. Тоді дисципліни немає, а це дуже важливо, бо стосується техніки безпеки. Для прикладу, коли людина каже, що їй незручно працювати в океані в рятувальному жилеті. Як я можу її випустити в океан? А таких дрібниць назбирується за рік дуже багато. 

Я не є противником жінок в Антарктиді. Я противник непрофесійного відбору. Не має бути кумівства, мають проходити всі необхідні кваліфіковані тести. Чоловіки й жінки можуть спокійно жити рік на станції, але тоді, коли її розширять. Бо мені наводять приклади, що на інших станціях змішані колективи співживуть нормально. Але я перепрошую, якщо на Мак-Мердо зимує 300 осіб, то це ціле село або навіть університет. Влітку в них працює взагалі понад тисяча людей. А це значить, що навіть не всі одне одного знають і лише після прибуття додому десь випадково дізнаються, що зимували на одній станції. Там немає того стресового чинника. А в нас – як у тісній маленькій капсулі.  

Кумівство у відборі та керівники без досвіду зимівлі на станції 

Тобто з однією жінкою було більше проблем, тож тут питання також у підборі кадрів?

У "десятку". Це дуже важливе й болюче питання. Проблема – це відбір за принципом протеже, або кумівство. Коли людина їде, знаючи, що вона під крилом керівника центру, й може робити все, що хоче, то це погано впливає на атмосферу в колективі. Має бути фаховий відбір. Як пам’ятаєте, після нашої експедиції хлопчина наклав на себе руки… Це наслідок непрофесійного відбору. Буцімто відбір був, але я знаю, що людина, через яку це сталося, не проходила психологічного відбору. Поїхала раніше на сезон. Коли їде команда, то має бути злагодження колективу, а не так, наче кіт у мішку – і я з вами зимуватиму, хоч уперше бачимося. 

Найбільша проблема зараз в Антарктичному центрі в тому, що в нас зазвичай на ключових посадах люди, які не зимували на станції. Це кабінетні керівники. Дехто був на сезоні літом. Побули й поїхали. Але це не те. Не завжди застанеш справжню антарктичну погоду. Це як керувати військом і ніколи не бути на війні. Тоді не знаєш зсередини, як воно все має бути. Дехто каже, що ми таку касту зимівників робимо. Ні, це не каста, спробуйте поїдьте на рік і знатимете, а тоді вже говоріть.  

Також підбір кадрів має бути більш збалансований. Зараз на станції зимує три біологи. Чесно, як на мене, то це забагато. Трьом біологам там нічого робити увесь рік. Влітку, можливо, а загалом два біологи – це достатньо. Я один зимував і сам справлявся. Просто зараз директор центру біолог, а кожен, як то кажуть, тягне на себе і під себе Я не проти біології, але має бути в усьому баланс. Торік ми здійснили далеку вилазку вглиб материка. Вийшли до особливих Рудих скель. Виявили осадові породи Мезозойської ери, тобто там можуть бути рештки динозаврів. Ми думали, що наступного літнього сезону буде продовження відкриття. Але геологів просто не взяли в сезонну експедицію. Так не повинно бути.

Не модернізація, а оновлення станції 

Наскільки реально говорити про розширення станції? Останніми роками виділяють гроші на модернізацію? 

Капітально станція за всі ті роки не змінилася, лише оновилися окремі системи. Для прикладу, тепер там нарешті є безлімітний інтернет. Зараз кажуть про модернізацію станції, але це не модернізація, а просто заміна й оновлення окремих блоків. Модернізація – це має бути стратегічний план, велика розбудова приміщень. А на станції немає навіть очисних споруд. Усе, що виходить з туалету, йде в океан. Звісно, там сортують сміття і після повернення додому забирають його на утилізацію в Південну Америку. Порівняно з попередніми роками, гроші виділяють. Але це підтримка того, що є, залатування дірок і заміна слабких місць. Однак глобального плану немає.

Мати свою українську станцію – це імідж держави та геополітика

Говорячи глобально, на вашу думку, чому для України важливо мати та розбудовувати свою станцію в Антарктиді? Які в цьому переваги?

Якщо ми позиціонуємо себе як розвинута країна, то маємо розвивати три сучасні складові: армія, космос і полярні регіони. Зараз Антарктида – це великий природний заповідник. Але це також велике джерело корисних копалин. В екстремальних умовах всесвіту ми гіпотетично претендуємо на них, оскільки увесь рік утримуємо там станцію. Там всюди є запаси як нафти й газу, так і інших корисних копалин. 

Також мати свою станцію – це великий науковий доробок. Зараз Антарктида є затребувана в науковому світі саме в контексті зміни клімату. Бо вона є індикатором зміни клімату на планеті. За нею можна судити, які геофізичні процеси відбуваються через зміни в озоновому шарі, іоносфері, магнітному полі, зміни температури води й повітря. Бо відбуваються зміни фауни. Танення льоду призводить до зміни біомів. Зараз формується антарктична тундра й Антарктида починає зеленіти. З’являються мохи та лишайники. За 15 років на власні очі бачу ці зміни. Також змінюється поведінки тварин. Якщо не замерзає океан, то кити тримаються майже увесь рік біля берегів. Тому зміни клімату – це реальність, а не вигадка.

Загалом дослідження змін клімату – це спільна робота багатьох станцій, кожна з яких дає дані для загального аналізу, щоб побачити комплексну картину. Наша станція – це українська візитівка в цих дослідженнях. Понад те, скажу, що коли влітку до нас приїжджають туристи і ми пускаємо їх на станцію, то багато з них дізнаються, що це саме українська станція. Тобто це імідж держави та геополітика, коли наш прапор є в Антарктиді. Ми маємо бути  горді  з того, як і за спортсменів, які здобувають золоті медалі. 

Антарктида не відпускає, вона залишається на все життя

На завершення хотів запитати, чи сниться вам Антарктида і чи хочете ще туди поїхати? 

Антарктида не відпускає, вона залишається на все життя. З великим задоволенням туди їздив. Моя крайня експедиція була важка через різні моменти, про які вже згадував. Коли я сказав відверто про це все, то став персоною нон ґрата. Тому за теперішнього стану справ і керівництва навіть не планував би там зимувати. Якщо в майбутньому щось зміниться на краще, то поїду. 

З одного боку, це тяжко – рік без сім’ї та соціуму. З іншого – як нагадування сниться Антарктида, різні спогади про якісь екстремальні моменти. Це як у військових, що воювали, коли війна їх не відпускає. Бо частина тебе живе там. Та й якоюсь мірою там усе значно простіше. Як кажуть старі полярники, там ти відчуває себе потрібним, бо чітко знаєш, що маєш робити, для кого й чому це важливо. А тут, у звичному житті, можна загубитися в тому великому соціумі. В Антарктиді ти щодня чітко розумієш, що маєш сенс життя.

Фото надані Ігорем Диким

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.