Про медикиню розповідає 128 окрема гірсько-штурмова бригада, передає "Еспресо.Захід".
"За весь період, що ми стояли там, я жодного разу не спала більш як три години безперервно. Приляжеш вночі на годину-півтори, когось привезли – треба вставати. А вдень взагалі безперервно. Така інтенсивність була, що я не могла собі дозволити сходити в душ. Тому що потрібно було роздягнутися, зняти військову форму, а це не халатик – довго. Там найважче було працювати – і фізично, й морально. Але ми вистояли, жодна людина в нас на столі не померла", – згадує вона.
Пані Оксана – єдина медсестра,яка разом із бойовими підрозділами 128-ї бригади пройшла всі ротації, починаючи з 2015 року. А повномасштабне російське вторгнення застало її на Дніпропетровщині, опісля було Запоріжжя, де ворог мав величезну перевагу у живій силі та техніці, а українські оборонці зазнавали втрат.
"Стабілізаційного медичного пункту як такого не було, тому мене кинули на евакуацію поранених. Я моталася на машині між позиціями й лікарнями. Дуже часто доводилося стабілізувати поранених на ходу – накладати тампони й джгути, робити перев’язки. То я на швидкості 100 кілометрів наловчилася потрапляти голкою у вену", – каже медсестра.
У перші тижні вона особисто вивезла дуже багатьох поранених. Проте особливо запам’ятала двох хлопців, які мали таку сильну контузію, що просто не орієнтувалися у навколишній дійсності. На їхніх очах загинули побратими, і на фоні стресу та контузії виник психоз.
"Мені їх закинули в машину, а заспокійливого немає. І хлопці весь час вскакують із місця, кудись пориваються бігти, когось кличуть. А це темно і світло включати не можна, бо їдемо по місцевості, що прострілюється. Машина маленька – мікроавтобус "Тойота", в якому одне лежаче місце і два сидіння, – розповідає пані Оксана. – Один хлопець на ліжку, один приліг на сидінні, а я між ними сиджу на підлозі. Хлопці вскакують, я заспокоюю їх словами, намагаюся гладити і в якийсь момент починаю співати колискову, наче немовлятам: "Аа-а! Аа-а!" І вони заспокоюються! А як тільки замовкаю, знову вскакують і пориваються бігти. І я знову починаю наспівувати. Так ми на цьому "Аа-а!" й доїхали в лікарню. А коли їх забрали в приймальне відділення і я вийшла покурити, виходить медсестра й питає: "Де тут мама пораненого?" Я навіть не зрозуміла, про що мова. А медсестра підходить і каже: "Це ви їх привезли? Один хлопець просить вас покликати, каже – мама з ним у машині їхала"".
Опісля надскладних моментів та порятунків просто необхідні способи зняття стресу. Для пані Оксани – це в'язання, коли випадає вільний час.
"Це моє давнє хобі. В’яжу все підряд – внучці кардиган, доньці шортики, зараз ось топик. І відключаюся від усього, особливо, коли працюю гачком. Там треба рахувати – ти рахуєш, рахуєш і всі інші думки відлітають геть, – пояснює вона і жартує: – Як каже мій син – кого ви хочете перемогти? Моя мама на війну зі спицями пішла!"