"Ранок, коли почалась війна, пам'ятаю до деталей, хоч до кінця не вірила, що це все відбувається з нами і насправді. Це мав бути звичайний ранок, коли я піду до школи. Не вірила, що це станеться. Коли лише були чутки, що буде наступ Росії на Україну, я подумала, що це просто якийсь жарт. Навіть до кінця не розуміла, про що говорить директор, коли нас повідомили, що уроків не буде.
Але коли вже почули перші вибухи, пригадала уроки історії, як почалась Друга світова війна. Мені стало дуже страшно, поряд був Херсон, Очаків – ті місця, де були нанесені перші удари. У першу добу в Миколаєві було на диво тихо, а от ввечері наступного дня, 25 лютого, пролунали перші вибухи в нашому місті", – розповідає Ліза.
Дівчина пригадує, що після сигналу повітряної тривоги вони спустились у підвал житлового будинку. Там вже були люди, які жили в їхньому будинку чи неподалік. Всі були у повній невідомості і тривозі, але старались тримати себе в руках і допомагати іншим.
"Тоді найбільше мене вразили очі стареньких людей і жінок, які сиділи з немовлятами. Перелякані домашні тварини, повно сумок. Усі вже розуміли, що будуть бомбити мирні житлові будинки, і ми можемо просто опинитися під завалами.
Вранці наступного дня ми з мамою вирішили переїхати до бабусі, аби їй не було так страшно. Взяли нашу кішку і переїхали. Також бігали в укриття, людей було багато й там. Люди старалися бути на позитивній ноті, обговорювали новини, які читали в стрічці. Було багато дітей. Старшим давали місце, щоб вони могли прилягти. Тобто кожен старався чимось допомогти один одному.
Через якийсь час мама почала шукати варіанти виїзду з міста. Знайшла автобус, який їхав з Одеси до Миколаєва, щоб забрати жінок з дітьми. Тоді вже було важко виїхати з міста, бо було дуже багато охочих покинути Миколаїв. А ще в нас піднімають мости, а зводять – лише на дві години. З Одеси до Польщі вже їхали іншим автобусом".
Єлизавету і її маму з Польщі до Німеччини перевезло незнайоме подружжя поляків. Дівчина розповідає, що дорогою волонтери цікавилися їхнім самопочуттям, давали харчі й воду, а згодом оселили в табір для біженців, який був обладнаний усім необхідним.
"Коли ми перетнули кордон, нас зустріли волонтери. Запропонували їжу, одяг, сім-карти, транспорт для подальшого пересування (куди кому було потрібно). Цікавились, в якому стані ми перебуваємо, і хвилювались не менше, ніж ми.
Уже з Польщі до Німеччини нас підвезло подружжя своїм мікроавтобусом. Спершу жили у тимчасовому таборі для біженців. Там було все необхідне: ліжко, місце для одягу, туалет, душова. Також запропонували відвідувати курси німецької мови. А ще за кілька днів наші друзі запропонували пожити в них, аби нам було комфортніше", – веде далі Єлизавета.
Зараз дівчина з мамою у Магдебургу проходить процедуру оформлення документів. Каже, що німці адаптували документи українською мовою. Вони отримали ключі від помешкання, яке місцева влада надала в безкоштовне користування. А місцеві мешканці віддають безкоштовно меблі.
"З незручностей – мовний бар'єр, бо не всі знають англійську, а німецької лише вчимось. Але, попри незнання мови, стараються нас заспокоїти усмішками. Та нам – неспокійно. Підтримуємо зв'язок з нашими родичами, які не змогли покинути Україну, рідний Миколаїв. За них дуже переживаємо. Розповідають нам, як моляться, щоб снаряд не влучив у їхній будинок.
Там залишилася наша бабуся зі своєю іншою дочкою (з моєю тіткою і моєю молодшою двоюрідною сестричкою). Тато служить народові України, але, на жаль, потрапив через поранення в госпіталь. Він з першого дня добровольцем пішов у тероборону. А коли охороняв склад, стався вибух і йому травмувало руку".
Читайте також: З чотирма малюками через пів Європи: як київська родина з-під обстрілів потрапила на шпальти німецької газети
Найбільше одинадцятикласниця Ліза зараз хоче зустрітись з своїми рідними у Миколаєві.
"Я дуже люблю свого батька і хочу, щоб це все закінчилося. Щоб ми повернулись додому. Зараз усі живемо однією мрією – зустрітись у вільній Україні в Миколаєві.
Війна перекреслила всі мої плани на життя. Я саме закінчую 11 клас, навчаюся дистанційно. Маємо зв'язок з класним керівником, учителями, але стосовно того, як нам видаватимуть атестати про закінчення школи, ще не маємо інформації. Куди вступати – також ще не знаю. Коли була в Миколаєві, то планувала в Києво-Могилянську академію, на факультет філології, але зараз – якесь суцільне підвішене становище".
Свою розмову Ліза закінчила словами подяки Збройним силам України за те, що бережуть і захищають кордони нашої країни.