Влад Якушев: Треба витерпіти, витримати паузу, поки нова західна зброя надходить на фронт

Журналіст та офіцер ЗСУ Влад Якушев - відома медійна особа у Львові. Багато хто знає Влада завдяки його письменницькій діяльності, зокрема його авторству належить популярний роман "Карателі", де Якушев описав події російсько-української війни у період 2015-2016 років у зоні АТО, свідком яких став, будучи начальником пресслужби 14-ї окремої механізованої бригади.

З початком повномасштабної війни Росії проти Україні Влад Якушев, маючи бойовий досвід, повернувся до лав ЗСУ. За цей час він вже двічі був поранений. Перший раз осколкове поранення ненадовго затримало його в лікарні, чоловік повернувся на фронт. Друге ж поранення – куля в руку, яку треба витягнути й залікувати. Під час очікування цієї медичної операції Влад поділився з "Еспресо.Захід" своїми спостереженнями щодо війни з рашистами.

Чи одразу з 24 лютого вирішив для себе, що твоє місце на - передовій зі зброєю?

Так. Спершу здзвонився з хлопцями з якими разом служив. Ми хотіли всі разом повернутися у свою 14-ту бригаду. Однак декілька наших хлопців були за кордоном. Ми дочекалися, поки вони повернулися, але тоді виявилося, що наша бригада вже повністю укомплектована. З військкоматом уклали певну "джентльменську угоду", щоб нас відпустили на передову за умови виконання поставленого ним завдання. Треба було сформувати роту охорони військкомату, тобто зробити периметр, патрулі, вогневі точки. Тоді очікувалося, що кидатимуть у нашу сторону диверсантів. Тож воєнком сказав, коли це завдання по охороні військкомату буде виконано, тоді він відпустить на війну тих, хто має бойовий досвід. Упродовж двох тижнів це завдання виконали. Воєнком дозволив їхати. Відправили нас до Рівного, там у різні підрозділи доукомплектовували бійців. Ми потрапили в 140-й розвідбат морської піхоти, вони саме набирали підрозділ. Наша команда спрацьована, злагоджена і з бойовим досвідом, кілька людей нам додали з тих, хто не мав такого досвіду. Так ми фактично вже в кінці березня потрапили на передову.

"Це абсолютно інша війна, ніж та, що була у 2015 році"

Порівняй досвід, який ти здобув у зоні АТО в 2015-2016 роках, і цей, під час повномасштабні війни. Наскільки це різні війни?

Це абсолютно інша війна. У 2015-2016 роках ми були в Мар'їнці, тоді це була одна з найгарячіших точок, і вважали, що бачили вже все. Але інтенсивність боїв зараз просто божевільна, неможливо порівняти з тими боями, що були раніше. Масове застосування танкових військ, авіації, артилерії з обох сторін. Тобто це дуже багато техніки, я не міг собі такого уявити. Важко, психологічно важко особливо тим людям, які потрапляють без бойового досвіду. Це пригнічує. Масові артилерійські обстріли, росіяни використовують білий фосфор, касетні боєприпаси. Усе, що було заборонено, зараз використовується "по повній програмі".

"Зараз основне завдання піхотинця – вижити"

Тобто це війна техніки, а не піхотинців?.. 

Справді, ця війна – це в основному війна техніки. Дуже часто доводиться чути від піхотинців, що "ми, як м'ясо, сидимо в окопі з автоматом". Така зараз виходить функція піхоти. Зараз основне завдання піхотинця – вижити. Спершу воює артилерія, а піхотинець – це та лінія, через яку фронт не може посунутися, поки він живий і є на місці. Наша артилерія знищує їхню піхоту, вони намагаються те саме зробити з нами. Єдине, що в Росії є величезна кількість бойової техніки. Неймовірна кількість. Більше людей, більша кількість усього. Тому вони вдаються до масових наступів. Фактично, як це було у Другу світову війну. Хоча це не порівняти, бо техніка зараз набагато сучасніша, потужніша, влучніша.

А стосовно забезпечення та підтримки місцевих, наскільки все змінилося за ці 5 років?

Немає на що нарікати. Браку їжі немає. Форма є. Стрілецька зброя та боєприпаси теж є. Звісно, можна просити покращень, наприклад, більше тепловізорів. Вони є, але їх треба більше для ефективності роботи. Тобто можна бажати кращого, але порівнювати те, як було тоді і є зараз – просто немає сенсу. Тоді практично не було нічого. Стосовно населення, то відчуваємо дуже велику підтримка від місцевих. Якщо в 2015 році можна було почути на адресу ЗСУ й України якісь зневажливі вислови, то зараз більшість населення в районах, де точиться війна, – за Україну і зрозуміли, хто їхній справжній ворог. Є люди, які тоді не сприймали війну, а зараз воюють разом з нами проти Росії.

Якщо говорити про побут, чи є можливість, скажімо, хоча б виспатися?

Усе залежить від підрозділів. Ми як розвідка виходимо на певні завдання і маємо можливість повернутися і часом виспатися один чи два дні. А мотопіхотні бригади, під цим вогнем 24 години на добу. Бо такого, що не ведеться бій у районі відповідальності ООС,там ні на секунду бої не припиняються. Я воював у моторизованій бригаді. Однак це було у 2015 році і тодішню інтенсивність боїв треба помножити на 20 чи на 30, щоб зрозуміти, як там зараз. Важко уявити, як це витримують люди.

"Чому ми краще воюємо? Бо мотивація більша і чимало в нас людей з бойовим досвідом"

Від деяких офіційних осіб при владі можна часто почути, що росіяни воюють хаотично, без розумної тактики і загалом погано в них з військовою справою на фронті. З того, що ти бачив, наскільки це правда?

Я можу сказати, що вони досить непогано воюють. Заспокійливі слова Арестовича – це далеко не завжди правда. У росіян є тактика. Піхота йде в останній момент. Спершу знищують передній край артилерії, працює авіація, потім бронетанковий рух і після того йде піхота, яка може зайняти цю територію, коли там живого місця вже не залишилося. Чому ми краще воюємо? Бо мотивація більша і чимало в нас людей з бойовим досвідом, який здобули в зоні АТО/ООС. Якщо хтось у підрозділі має бойовий досвід з попередніх років, то набагато простіше воювати. Люди без досвіду навколо них намагаються гуртуватися, вчитися. Чому з меншою кількістю техніки ми виграємо? Бо інакшого виходу не маємо. Наприклад, коли була оборона населеного пункту Солодке неподалік Донецька, там був наш підрозділ. На все село було всього 2 наших танки. За три дні ми відбили 4 атаки і знищили 5 танків, десь 6-8 БМП. В нас була підтримка 95-ої бригади, які прекрасно воюють. Хоч ми мали всього два танки, але екіпажі цих танків дуже професійні.

На твою думку, чи нова зброя, яку нам активно постачають західні країни, може змінити цю війну? 

Так, ця нова зброя може кардинально змінити ситуацію. Вона вже з’явилася. Перед пораненням встиг деяку техніку побачити в боях. Завдяки їй буде швидкий перелам. Навіть наявність "джавелінів" – це неймовірний стримуючий фактор. Бо це стовідсоткове знищення танка на відстані 4-4,5 км. Якби не було всього цього, ми втрималися б, але наші втрати були б у рази більшими.

"Зараз треба витерпіти, витримати цю паузу"

Чи довго треба навчатися, щоб якісно опанувати нову військову техніку? 

Залежно від техніки. Що складніша техніка, то більше треба вчитися. Процес триває. Відбирають групи людей, фахівців, які зі схожою технікою працювали, вони виїжджають за кордон вчитися. Можливо, піхота нарікає на брак артилерії чи ще якоїсь техніки саме через те, що багато людей на навчаннях. Зараз треба витерпіти, витримати цю паузу. Так, ціна – людські життя, і звичайно, це дуже висока ціна, але без того неможливо. Ця потужна техніка згодом мінімалізує наші втрати і збільшить російські.

"У ЗМІ потрібно подавати інформацію про стан справ на фронті без спрощень, щоб не створювати відчуття депресії через затяжну війну"

Наскільки емоційно складно на фронті? Як ти даєш собі раду з страхами? Чимало людей очікували, що повномасштабна війна не буде довгою, але вже триває третій місяць бойових дій і поки що немає певності, що вона найближчим часом закінчиться. На жаль, всі починають звикати до війни. Чи так само на фронті?  

Кожен має свій психологічний тип і сам знаходить собі налаштування, як жити в умовах війни і як воювати. Для мене – це як робота. У мене включається мозкова діяльність, холодний аналіз усього, що відбувається навколо. Виключаються емоції. Дуже допомагає ця зосередженість на справі. Раціональність. Людина на в основному передовій гине, якщо вона запанікувала або впала в ступор, тоді це перший кандидат. Контроль себе і своїх емоцій – це найкращий шлях до виживання на війні. Страх він у будь-якому випадку присутній, але він не домінує. Це фонове відчуття, яке десть дальше.

Усім хочеться, щоб війна закінчилася чимшвидше. Але будучи на фронті, то розумієш, що ми не розійдемося по домах ні завтра, ні того тижня, чи місяця. Люди, які приходять добровольцями і потрапляють на передову, то у них такий момент присутній про те, що вони очікують швидкого завершення війни. Тому я за більш об’єктивну подачу інформації в ЗМІ, без  спрощень. Людина думає, що зараз прийду, ми майже перемогли, в росіян низький моральний дух і я повернуся додому за місяць. А коли опиняється в реальності передової, то починає розуміти, що все може затягнутися. У мене немає сумніву в перемозі, очевидно, що втрати росіян в рази більші, ніж наші. Є відчуття допомоги всього світу, підходить ця техніка. Але ця перемога не буде так швидко, як би того хотілося. Буває, що люди саме від цього впадають у депресію. Ми мусимо воювати до кінця. Ніхто не може розвернутися і просто піти додому.

"Війна, можливо, триватиме до зими"

За твоїми прогнозами, коли війна може завершитися?

Важко сказати, хочу помилитися, але мені здається, що все літо і, можливо, осінь триватиме активна фаза боїв. Нова зброя лише починає надходити, з нею ми зупинимо їх на донецькому напрямку. Але рух з нашого боку вперед навряд чи відразу відбудеться. Перша половина осені - десь тоді будемо вибивати їх з України. А сама війна... Думаю, активні бойові дії триватимуть до зими.

Розкажи про свої поранення. Чи після завершення лікування плануєш знову повертатися на передову?

Перше поранення – це осколкове поранення у спину і в голову. Зі спини забрали, а з голови не витягли, бо є випадки, коли воно само виходить. Осколки схопив при боях з російським розвідувальним підрозділом. Була дуже близька дистанція. Це відбулося на кураховському напрямку, де вороги постійно намагаються прорвати нашу оборону, але їм це не вдається. Після першого поранення я повернувся на фронт. Однак на початку травня "спіймав" кулю в руку біля Оріхового на Луганщині. Це було в лісі, вибивали кадирівців. Був зустрічний близький бій. Лікарі мають тепер витягнути кулю з руки і заодно осколок з голови.

Цивільні так думають, що отримав поранення - і все, війна закінчилася, більше не граю в цю гру і їду додому. У військових так не є. Якщо ти боєздатний, рана загоїлася, то повертаєшся в підрозділ. В будь-якому випадку хочу якомога швидше повернутися. Там мій підрозділ, рідні люди, з якими воюю. Розумію, що моя присутність може підвищити їхню життєздатність і можливість виконання завдань. Відповідно, це швидше принесе нам перемогу. Хай це буде маленький крок до перемоги, але він буде зроблений. Тому однозначно повертаюся, як тільки все загоїться. 

Розмовляв Юрій Мартинович