Сєпар з Луганщини, який за 11 років жодного разу не покидав ЗСУ: про воїна 128-ї Гірсько-штурмової бригади й те, що за час війни його вразило найбільше

Еспресо.Захід поспілкувався із захисником про довгі роки боротьби та повномасштабне вторгнення Росії.

Родом Юрій з Луганської області, а саме з Лисичанська. У 2014 році, коли місто звільнили з окупації, вирішив долучитися до української армії, але це виявилося непростим завданням. Він обійшов усі місцеві військкомати, але ані в Рубіжному, ані в тодішньому Сєверодонецьку (тепер Сіверськодонецьк) такої опції на той момент не пропонували. Щоб мобілізуватися, довелось їхати аж у Харків.

"Це був вересень 2014 року. Куди не ходив, мені кажуть: "Ти що, дурний? Ми таке не робимо і все". У Харкові я не знайшов добровольчих батальйонів, побув там близько тижня, а звідти вже нас відправили на Десну. Тоді багато хто, як і я, приїхав з Луганської та Донецької областей, щоб мобілізуватись. Усі хотіли в ЗСУ – в будь-яку бригаду, але щоб лише воювати", – пригадує Сєпар.

У Харкові пройшов перевірку, а звідти його відправили в селище Десна на Чернігівщині, там розподілили у 128-му Закарпатську гірсько-штурмову бригаду.

Воїн зізнається, що тоді на Луганщині ніхто не вірив, що буде війна. Каже, що завжди були якісь протести: чи то шахтарів, чи інших робітників. А Майдану спершу не надавали вагомого значення.

"Я вже зрозумів, що буде, аж тоді, коли Майдан переріс у справжню війну. Потім окупація. Місцеві дурники побігли на референдуми про "ДНР-ЛНР" і так далі", – пригадує він. 

Каже: найбільше задурили голову старшому поколінню.

"Найбільше, хто там робив картинку для росіян, – це пенсіонери, які за гречку, цукор, чи що там давали, ходили на так званий референдум. Під час "референдуму" я недалеко біля школи  жив, то бачив лише пенсіонерів, молоді взагалі не було. Йшли ці "деенерщики" чи "еленерщики", тобто місцеві з автоматами, залякували людей. Можливо, дехто з них і хотів би проти проголосувати, але побачивши повно людей у формі з автоматами, думали: "Ого, надо голосовать, а то приб'ють". Моя родина туди не ходила", – розповідає армієць.

Він переконаний, що багато з тих, хто тоді повірив путінській пропаганді про начебто захист російськомовного населення, мабуть, зрозуміли, що ці заяви були лише однією зі складових інформаційної війни, а задум ворога був значно глобальнішим.

18 днів в оточенні

Від початку війни у 2014 році Юрій встиг повоювати всюди: від Харківщини до Херсонщини. У 2015 році – Станиця Луганська, Дебальцеве, під Горлівкою та Донецьком. 

У Дебальцевому, згадує воїн, було настільки небезпечно, що думав: ніколи більше не повернеться.

"Ми останні виходили з кільця. Це було у 2015 році. В оточенні були 18 днів. Наш відомий блокпост Балу. Про нього ще фільм знімали. Я також там знімався. (кінострічка "Перехрестя Балу" – про позиції, які перекривали міжнародну трасу Харків – Ростов, були ключем до місця розташування штабу сектору сил АТО і фактично всього дебальцевського плацдарму. Осередок оборони названий позивним свого першого командира, капітана Ільгара Багірова Балу, який, потрапивши в оточення під час розвідки в тилу противника, щоб не здатися в полон, підірвав гранатами себе разом з ворогом, – ред.).

А як тільки вийшли, мені наступного дня кажуть: "Давай у Нікішине на "бесі" лети, забирай пораненого і загиблого". Я кажу: "А хоч в який бік їхати?" Вони кажуть: "Отак прямо по асфальту лети 5 км. Село побачиш – то наші. Але рахуй 5 хат і далі не їдь, там уже не наші".  Так от їдеш і не знаєш куди. Ну нічого, залетіли, забрали й вилетіли, все нормально", – поділився спогадами Сєпар.

До слова, позивний для захисника жартома вигадали його побратими із Закарпатського легіону.

"То мені хлопці ще в Дебальцевому дали такий позивний. Хлопці були там і гуцули, і закарпатці. Я не розумів спочатку, що вони балакають, а вони мене не розуміли. Але нічого, порозумілися. Тоді жартома назвали, так і досі я "Сєпаром" залишився", – каже Юрій.

Юрій з побратимами

"Не встигли. Поки доїхали до Мелітополя, туди вже зайшли росіяни"

Як змінювалася війна за 11 років, воїн бачив на власні очі. 

"Зараз усе по-іншому: FPV-дрони, літачки. А раніше цього всього не було, лише артилерія. Потрапив під арту – то зле, а так – нормально. Зараз не так арта б'є, як ці "пташки" літають. Їдеш і не знаєш, чи доїдеш. Машин уже дуже багато побили", – розповідає воїн.

Особливо вразила кількість російських солдатів, техніки й артилерії на початку повномасштабного вторгнення. У лютому 2022-го підрозділ Юрія лише вивели з-під Маріуполя. 

"Нам сказали повертатися, подзвонили і сказали, що до виїзду маємо 40 хвилин на збори. Виїхали в Дніпропетровську область, а звідти своїм ходом під Мелітополь шпарили. Але не встигли. Поки доїхали до Мелітополя, туди вже зайшли росіяни. Кажуть, коли їхали туди, то всім казали, що зараз швиденько, за місяць-два назад приїдемо. А виявляється, зовсім не так сталося", – згадує Сєпар.

На фронті робота знайдеться кожному

Досвіду у воїна чимало, зараз ділиться ним із новобранцями. 

"У 2014-му, 2015-му, ще у 2016-му  люди самі йшли. Тоді було розуміння, що відслужить рік чи скільки й повернеться, через рік інших набирали. А зараз, буває, доводиться переучувати мобілізованих, бо вони приїжджають ненавчені. Тут вони вже бігають і стріляють, скільки хочуть", – каже захисник.

Юрій переконує, що навіть не дуже вправним, але вмотивованим новобранцям на війні раді.

"Тут, якщо ти не можеш стріляти, то значить заряджаєш зброю, а хтось стріляє. Не обов'язково навіть лізти під кулі. Кидаю йому магазин, він заряджає і назад викидає. Чи ленти перезаряджає. Чи прошу щось важче, то РПГ подають. Улітку ще копати більше треба. Робота знайдеться для всіх, тут усі при справі", – каже захисник.

Те, що мобілізованим лячно – це природно, вважає Юрій. Бо навіть він, воїн з 11-річним досвідом, досі знає, що таке страх.

"Страшно завжди, але я вже якось з цим змирився. От коли на Херсон наступ був, то думали, що багато хто не вийде звідти. Там було дуже страшно. Бахмут – узагалі  жах, що було перед тим, як росіяни його забрали".

"Живий кацап – це погано"

Щодо озброєння, то каже, що перевагу ворога в снарядах відчували часто.

"Ми їм 5 снарядів запустимо, а вони нам 50 відповідають. На війні боєприпасів ніколи не буває достатньо, їх завжди мало. Що більше, то краще, бо якщо є чим, то можна лупити й не шкодувати", – каже Сєпар. 

За 11 років Юрій жодного разу не покидав ЗСУ, весь час стояв на захисті Батьківщини.

"Іноді хлопці воювали з 2014 року, потім йшли, повертались. А я не ходив нікуди, весь час у строю, на місці. Я вже тут звик. Приїду в місто, подивлюсь – і мені все чуже і незрозуміле. Зразу тікаю назад. Кажуть, що війна затягує. Так воно і є", – ділиться воїн.

Серед цивільних йому незрозумілі розмови про втому від війни, адже він уже 11 років бачить людей, які весь свій час проводять в окопах, захищаючи інших.

"Ті, що там сидять десь удома чи по барах, від чого втома? Що вони бачили? Хлопці в окопах справді стомилися. Може ще є люди, які втомилися збори робити. Адже є багато бригад, машин, дрони. Оті люди втомилися", – каже Сєпар.

Сам воїн зізнається, що за всі роки нічого і ні в кого не просив. 

"Що треба, те сам купував із власних грошей. Мої хлопці звертаються до волонтерів своїх місцевих. А мені до кого звертатися, до луганців? Вони чхали на мене вже давно", – розповідає Юрій.

Військовий додає, що війну треба обов'язково завершувати. Адже вона триває не три роки, а вже 11, хоч не всі про це пам'ятають. Однак до перемовин і домовленостей, наголошує Юра, варто підходити обережно та виважено.

"У 2015-му ми вже перемир'я бачили, вистачить. Коли ми були в Дебальцевому, то теж були Мінські домовленості, а по нас лупили й наступ ішов неймовірний. Начебто заморозили, але війна тривала і далі продовжували по нас стріляти, і люди гинули. Кацапам вірити не можна. Мертвий кацап – це добре, а живий – це погано, це вам чесно скажу", – підсумував розмову захисник.