У полоні жорстоко карали за українську мову: історія військового 128-ї ОГШБ Василя Даниловича

Журналістка "Еспресо.Захід" спілкувалася з Василем Даниловичем про його перебування в полоні.

"У нас був посилений режим із постійними знущаннями", – так згадує про цей період військовий 128-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ Василь Данилович. 

Йшли з братом служити за свій куточок землі

Василь Данилович вирушив на війну ще 2015 року. Прийшла повістка – і вони з братом поїхали на фронт. 

"Комусь треба захищати країну, – каже чоловік. – Хоча це високі слова, але нас так виховали. Ми пішли служити за менше – за сім'ю, за хату, за свій куточок землі". 

Усі ротації на фронті Василь Данилович пробув на Донеччині. Воював до 2016 року. Потім мав змогу демобілізуватися. Вдома трохи підлікувався й у 2019-му знову підписав контракт зі Збройними Силами України. Потрапив у 128-му гірсько-штурмову бригаду. 

"Тих, хто був там, тягне назад: до своїх хлопців, до тієї атмосфери. Там усе значно простіше, легше та правильніше. Якось відчув, що то моє, сподобалося мені", – розповів про службу Василь Данилович.

Напередодні повномасштабного російського вторгнення підрозділ Василя Даниловича вирушив у Дніпро на злагодження. І 24 лютого туди прилетіли перші російські ракети. За словами військового, їх одразу відправили на Запорізький напрямок. Кожен підрозділ мав свою ділянку захисту. Завдання було одне – зупиняти просування ворога. 

Група з 20 людей вела бій із колоною танків кілька годин

Утім зупиняти ворога було дуже складно. Велику кількість військової техніки фізично було майже неможливо повністю зупинити. Хоча Василь Данилович зазначає, що знищили чимало російського військового залізяччя. Група з двадцяти людей вела бій з колоною танків кілька годин. Врешті росіяни відступили, але викликали підкріплення – літаки. З ними боротися вже було неможливо.

За словами військового, перевага в повітрі була дуже відчутна на полі бою. І в той самий час колони танків ішли сотнями. А боєкомплектів у наших воїнів було недостатньо. 

"Наша група прийняла бій. Постояли, протрималися кілька годин. Потім був наказ відступати, тому що в нас закінчувався боєкомплект і було безглуздо просто так помирати, – пригадує Василь Данилович. – Поки відходили, потрапили в оточення. Трохи не пощастило. Бо нам назустріч виїхав танк. Ми ще встигли якимось чином усі повискакувати – і буквально відразу прилетів снаряд". 

Росіянам нас здали місцеві в Пологах

Після цього випадку військові деякий час переховувалися у місцевих у Кінських Роздорах на Запоріжжі. Далі активісти перевезли їх у Пологи. Частині військ вдалося вийти звідти. Був марш пішки 40 кілометрів від Пологів до Оріхова в повній амуніції. Василь Данилович і ще двоє побратимів залишилися, адже за станом здоров'я не змогли пройти цей шлях. Вони переховувалися у місцевих, а сусіди здали їх росіянам.  

"Під'їхав взвод російського військового спецназу. Казали: "Хохли, виходьте, здавайтеся, бо інакше рознесемо вас і пів села", – пригадує той день Василь Данилович. Тоді й почався полон.

У Пологах був перший допит. За словами Василя Даниловича, запитання були однакові, зокрема про те, які воєнні злочини проти власного народу скоювали українські військові. А далі було ще кілька етапів перевезення – Мелітополь і Донецьк, на "губу". 

"Це приміщення, де солдат за правопорушення може бути взятий під варту. Там були допити, але без фізичних тортур, годували взагалі нічого, але й фізично не били. Що нас дуже здивувало. Потім, коли нас забирали в Росію, один із працівників на прощання сказав: "Ви ще про мене будете згадувати, як про рай", – пригадує Василь Данилович.

Вихід на так звану прогулянку,  будь-який вихід на коридор означав, що з тебе будуть знущатися

20 квітня чоловіка етапували до Росії. Найжорсткіше – "прийомка", – розповідає Василь Данилович. Це перші тижні чи місяці, в кого як. 

"Вони казали, що дресирували нас, – продовжує військовий. – Систематичне і регулярне знущання. Фізичне, психологічне. Методи різноманітні. Тюремна охорона та спецназ б'ють гарно, систематично. Під час кожного виходу з камери ставали на догляд так званий, ноги широченно в шпагат, руки до стіни. І починали бити. Хто куди хоче і як. Боялися бити по голові, щоб не калічити, не псувати "товарний вигляд". Ну і психологічно: заставляли вчити їхній гімн, їхніх пісень, співання цього гімну по сотні разів безперестанку. В нас було два планові виходи на огляд. І вдень один на вулицю. І це теж: виходили – побиття, йшли – побиття, і мордують кілька годин фізичними вправами. Присідання, віджимання по сотні, по тисячі разів. Так само практикувалося в камерах. На 9 травня 2023 року ми шість годин марширували".  

Василь Данилович розповів, що за час перебування у полоні звик до болю. На деякий біль навіть не звертали уваги. Але намагалися підтримувати одне одного. Крім того, була заборонена будь-яка інформація. Навіть за те, що знали, який сьогодні день, могли карати. 

"Вони могли запитати: який сьогодні день? І не дай Боже було згадати. Повне виключення інформації. Водили деякий час на свої пропагандистські перегляди документальних стрічок про Україну, нацизм, – розповідає Василь Данилович. – За українську мову жорстоко карали. Були хлопці із заходу України, котрі взагалі не вміли російською говорити. Годували мало, але їжа була смачна. Знаю хлопців, яких помиями годували. Але відчуття голоду було постійне. Ми були худі, завжди хотіли їсти. Ти лягаєш з тим, що хочеш їсти, і встаєш із тим, що хочеш їсти". 

На початках росіяни казали, що ми в тюрмі здохнемо 

Чоловік за час перебування у полоні отримав два листи від доньки. Добре пам'ятає цей день. Розповідає, що тоді, як зазвичай, викликали до слідчого й там дали прочитати листи.

"Ми завжди у слідчого лежали лицем до підлоги й руки за головою. І якось він мені каже: листа читати будеш? – пригадує військовий. – Я кажу: звісно, буду, якщо можна. Я так зрадів. З тих листів дізнався, що внучка у школу ходить, донька на роботу". 

Російські військові на контакт ішли рідко. Але були такі, що з власної цікавості намагалися щось дізнатися. Питали за родину та портрети Бандери.

"Інколи нам вдавалося ставити запитання Воно було єдине: коли на обмін? Росіяни відповідали, що коли Україна нас запросить. А на початках узагалі казали, що ми тут здохнемо", – розповідає Василь Данилович.

Поки не ступив на українську землю, не вірив, що вдома

Надія на обмін з'явилася, коли одного вечора почали всіх виводити з камери. Змінилося ставлення, віддали українську форму та сказали одягатися тепліше, бо мороз. Посадили в автозаки, й уже там Василь Данилович дізнався, що їде додому.

"Перед кордоном росіяни висадили своїх військових з автобуса. Тоді з'явилося відчуття, що ми їдемо додому. Але до останнього моменту я казав: поки на рідну землю не ступлю, не побачу наших хлопців у формі, доти не повірю. А вже в Україні була велика радість, що все це закінчилося, що нарешті вдома", – пригадує момент повернення чоловік.

Звільненим із полону одразу роздали телефони, номери рідних. Перший дзвінок зробив до доньки й онучки. 

Василь Данилович каже, що після повернення з полону ще досі не встиг обійти всіх родичів і зустрітися з друзями. Крім того, ще й лікується. Та після відновлення хоче знову повернутися у військо.